Здавалося, все розповів, і на пучку не втаїв. Онисим Потурнак слухав пильно, похмуро, не перебиваючи й словом. Вислухавши плутану розповідь, мовчав якусь часину, мовби осмислював, а потім запитав:
— Значить, недужий?
— Зовсім недужий...
— А таки вдарив?
— Ударив,— і Максим Ковтяга почухав потилицю.— А може, й не вдарив... бо недужий, бо в запамороченні.
— І ти його раніше ніколи не бачив? Хто він такий?..
— Не бачив ніколи... А сказав, що Микола з Хащуватого.
— Його кінь і санки, що ти в ліс до мене приїжджав?
— Його...
— Чом не сказав тоді?
— Не в голові було... Приїхав сказати про Марію.
— За Марію ще все взнаємо й відплатимо за її смерть, ніхто не сховається... А цей от... як ти назвав його... еге ж, Микола з Хащуватого... не чув про такого. Що ж , йому треба від тебе, га? Видать, щось треба... Гаття!
Кінь спроквола рушив, санки покотилися.
— Може, тобі, Онисиме, не слід іти до мене,— озвався Максим Ковтяга.
— Діло кажеш, батьку, але... .
Ген-ген поміж дерев уже завидніло обійстя, з нічних сутінків впливла його хата, вшита соломою.
— Либонь, вікно світиться,— мовив Потурнак і поліз рукою спершу до кишені, а тоді вже поторкав долонею пазуху, де лежала зброя.
— Ай справді, світиться.
Вікно з причілка ледь мерехтіло вогкою пелюсткою прив’ялого цвіту.
— Хто там?
— Чи я знаю. Може, отой Микола з Хащуватого...
— Думаєш, досі не подався своєю дорогою?
— Таж недужий... Може, зовсім зліг.— І мовив благально: — Чого тобі йти до моєї хати? Всяке може статися, то ти краще ото їдь своєю дорогою.
Стримуваний віжками, кінь ступав зовсім повільно, аж поки й зупинився.
—■ Е-е, батьку, вовків боятися — в ліс не ходити, а ми ж із тобою таки в лісі... Нехай нас бояться, ніж ми боятися маємо. Я отут почекаю, а ти не полінуйся піти до хати й подивитись. А потім скажеш мені. Гайда...
Максим Ковтяга звівся з санок, слухняно подався до воріт.
— Ану стій! — долинуло.
Нетямковито озирнувся, хто б це міг покликати отут біля обійстя.
— Стій, батьку,— все ближче та голосніше,— я сам піду.
Невже це Онисим Потурнак сам намірився йти до хати?
Максим Ковтяга переминався з ноги на ногу. Дідько його знає, що там коїться, а він... І водночас тепло вдячності ворухнулось у єстві до того чоловіка, який сам не боїться на-разитись на небезпеку, аби захистити безборонного діда.
— Може, той Микола з Хащуватого — як вовк, га? Видужав, га? А тепер причаївся й чигає на тебе? Краще вже я.
И легкою ходою проніс уперед своє високе, дебеле тіло.
У Максима Ковтяги забило дихання.
— А де ж мені бути? — прошепотів услід, але відповіді не почув.
Скоса поглянувши на санки за ворітьми, хутким поглядом окинувши нічний принишклий ліс, Максим Ковтяга тепер дивився тільки на мляву пелюстку освітленого причілкового вікна та на міцну Онисимову постать, що зухвало, без скрад-ливості наближалась до сінешніх дверей. На коротку мить він зупинився, намагаючись збоку, на відстані, зазирнути в шибки, а потім узявся за клямку дверей.
Двері було незамкнено, й Онисим Потурнак легко відчинив їх у глибину сіней, а потім, зігнувшись та ввібравши голову в плечі, переступив поріг і зник у сінях.
Тепер, зоставшись сам, нашорошував вуха, прислухаючись і до лісу, й до хати. З хати хоч би шерех долинув! І причілкове вікно як тліло млявим світлом раніше, то й далі тліло. І в лісі стояла глибока опівнічна тиша, наче в світі не йшла війна й проливалася кров. Зірки вгорі наче повогнистішали, а сяйво їхнє похолоднішало. Серпик місяця повищав і скрижанів іще дужче.
Причулося чи й справді?..
З лісових нетрів долинуло вовче виття — і зразу ж обірвалося. А може, зовсім не вовче виття, бо кінь, запряжений у санки, стоїть спокійно. Авжеж, не вовк, бо де б йому взятись тепер?.. А коли війна пригнала?..
Мерзнучи, легенько тупцяючись, дійшов до копички сіна, обставленої грабовими жердинами, аби не стовбичити на видноті, аби якийсь прихисток мати. Прихилившись плечем до копички, ввібрав ніздрями сухий запах трави, що нагадав літо.
Й раптом як улип у копичку, намагаючись заритися в сіно.
З сіней долинула шамотня, мовби хтось намагався зірвати з петель хатні двері. А потім щось лантухом вивалилося через поріг надвір і, скульчившись, лежало за порогом.
— Ану вставай!
З сіней вийшов Онисим Потурнак, поли кожуха розстебнуто, без шапки, розкуйовджений. І знову наказав переривчастим, сапким голосом, у якому чувся гнів:
— Вставай, кому сказано...
Той лантух заворушився на снігу й щось бубонів, намагаючись звестися. Максим Ковтяга, боячись відлипнути від копички, прислухався — й нічого не чув.
— Ану, посіпако, зводься!
Нарешті зі снігу долинуло розпачливе та надсадне:
— Я не посіпака... Не посіпака...
Максим Ковтяга ледь упізнав хапливий, надщерблений голос отого Миколи з Хащуватого, бо це був таки його голос. Еге ж, скільки це днів минуло? З тих пір, як удосвіта навідався? А й досі чаївся в хаті. Либонь, недужий, либонь, і досі не очуняв, а то б накивав п’ятами.
А може, чекав на нього, на Максима, бо хтось його послав у якомусь ділі. Хто послав! Яке діло?..
Онисим Потурнак дужою рукою звів отой гойдливий лантух із землі.
— Оїуди іди... за стодолу... там побалакаємо.
— Не винен я ні в чому!
—■ А там і побачимо, чи винен.
— Онисиме Карповичу!
Причулося чи справді назвав на ім’я та по батькові? У Максима Ковтяги спалахнув у голові жар, віднімаючи тяму.
— Кому сказано, посіпако!.. За стодолу, там побалакаємо...
И силоміць потягнув Миколу з Хащуватого, а той шко-
пертався ногами, смикався, щось бубонів, намагався вирватися, тільки як ти, недужий, вирвешся з міцної руки, яка вхопила обценьками?
У, Максима Ковтяги їдучим холодом ударило поміж лопаток, виморозило шию, мороз упав на крижі. Тепер уже сліпа сила, схожа на страх, шпигала в грудях, змушувала звестися, кудись бігти, криком рвалося з задубілого горла, але він не зводився, не біг, не кричав, бо ота сама сліпа сила, схожа на страх, на розпач, водночас зневолювала, змушувала втискатися в копицю сіна, ховаючись, зариваючись... аби заховатися, заритися від чогось невідомого, невідворотного, що мало неминуче статися.
З-за стодоли ще долинула якась шамотня, голоси, потім запала тиша, коли чув тільки своє дихання, коли сіно зашелестіло білй вуха,— й раптом тишу розколов постріл, наче неподалілк хтось ломом ударив по річковій кризі, далі по річковій кризі хтось коротко вдарив другий раз, і луна від обох ударів, наздоганяючи одна одну, з обійстя шаснула на ліс, покотилася, тікаючи й наздоганяючи сама себе, аж поки десь у гущавині згасло, розпалось її відлуння.
Скоро сипкий сніг біля хати зашелестів людською ходою.
Онисим Потурнак пройшов за ворота до саней, щось там узяв у соломі чи поклав у солому. Постояв біля коня, прислухаючись. Далі відчинив ворота й заїхав саньми на подвір’я. Чулося сопіння, дихання, полозки, хода.
— Батьку! — мовив глухуватим спокійним голосом.
Ковтяга Максим уже звівся з сіна, стояв неподалік біля
копички.
— Я тут,— озвався, зовсім не сподіваючись, що спроможеться на голос.
— Мерзнеш?
Максим Ковтяга хотів сказати щось — і голос сів.
— Хазяїн ти чи не хазяїн? Ходімо до хати, розігріємося, чим бог послав, аби зовсім не віддати дідькові душу. Ходімо.
А той наче остовпів.
— Ха-ха, та в тебе душа заяча! — Онисим Потурнак підійшов ближче, взяв за руку.— Ти ж не заєць, хіба я тебе не знаю.
Метал міцною натягнутою струною побрязкував у спокійному голосі. Здавалося б, цей голос мав погамовувати страх, але чомусь не погамовував, ще дужче сповнював душу сум’яттям.
— Та не бійся,— стиха засміявся Онисим Потурнак.— До твоєї хати він більше не прийде, нагостювався.
І сам подався владною, впевненою ходою.
Якась непереборна сила вабила Максима Ковтягу туди, за стодолу. Здавалося, з-за стодоли зараз вигулькне щось чи долине стогін, але — марно сподівався, стодола бовваніла понурою примарою.
Онисим Потурнак зник у темному проваллі сіней.
Тоді Максим Ковтяга лівою рукою стягнув з голови шапку, а праву повільним, іще не зовсім осмисленим рухом підніс догори. Піднесена рука потремтіла перед обличчям, наче ось-ось мала опуститися, але він склав докупи три персти — й торкнувся лоба, далі торкнувся правого плеча, лівого плеча. Раз перехрестившись, завмер. Слухав — і нічого не чув. Перехрестився вдруге — й прислухався. Перехрестився втретє — і знову прислухався. Так-таки нічого не почувши, опустив праву руку і, тримаючи шапку в лівій руці, приречено поплентав до хати.
— Отак і грітимемося в дранті чи в печі розпалимо?
Так мовивши, Онисим Потурнак сам відслонив затулку в печі й засунув у челюсті хмизу, що лежав біля штандарів. І віхоть соломи засунув. Діставши з кишені запальничку, крутнув коліщатко, викресавши іскру, й коли від іскри спалахнув гнотик, його ясним полумінцем підпалив солому.
Максим Ковтяга розглядався по хаті, винишпорюючи чужі сліди, й не бачив... ото хіба що рядно зжужмане на лежанці та стіл трохи відсунуто від вікна... І — шапка валяється на долівці біля скрині. Шапка з лисячого хутра.
— О, тепер дихнуло теплом,— сказав Онисим Потурнак.
Високий, він головою мало не стелі сягав, і, здавалося, від
його дужої дебелої постаті в хаті стало тісно.
— Давненько я тут у тебе не був, давненько... Ось у мене є трохи зілля, щоб закріпитись та розморозитись.— Він дістав із кишені плескату пляшку з зіллям, з-за пазухи чималий кусень вареного м’яса, загорнутого в рудий папір.— Призво-ляйся... Та що це ти, батьку, сам на себе не схожий? Як із хреста знято тебе, теж мені Ісус Христос! Та ти на війні чи не на війні? Та якби самому Ісусу Христу в руки дали автомат і гранати, сам бог не спасував би, а ти спасував... Випий!
І він тицьнув пляшку зеленого скла в руки Максимові Ковтязі.
— Та який із мене пияк,— промимрив той.
— Розучився на старості літ? Ото найкращі ліки проти всього — і проти простуди, й проти страху, пий.
Максим Ковтяга нахильці став пити, й рятівне зілля з пляшки видалося йому зовсім благеньким питвом, куди там до справжньої оковитої. Повернувши пляшку, відчув, як шпарке тепло б’є в голову й розливається в тілі. А може, то жар пішов від печі? І він здивовано поглянув на піч, у якій розгоралися дрова.
Онисим Потурнак теж випив із шийки, розбатував навпіл кусень вареного м’яса.
— їж...