А "цикаді" треба б мати іншу вдачу, щоб наважитись підходити так близько до цезарського оточення. Те, що іншій могло б стати нечуваним щастям, для Ізі не скінчиться добром.
Ізі також схвилювалась смертю Пріска не менше, як нападом Лізія й неміччю Фаніон. Ізі пам’ятала того рвучкого й гордого старшину-преторіанця, що був переважно з Татіаном на найславніших бенкетах.
Чи ця смерть схвилює Антіноя? Ця думка застиляла пригоду, що трапилась вночі з нею самою. Несвідомо схопилась рукою за свій амулет, як це робила раз у раз, коли й здавалось, що наближається прикрість чи небезпека. Здивувалась, що намисто лишилось у неї в руці: застібка була розіпнута, а один з золотих кружків цілком розігнутий:
— Дійсно щасливе намисто! Навіть не згубилось!
Пообіцяла Афродіті ще пару білих голубів з позолоченими ніжками. Тепер вона може дозволити собі такі офіри.
***
— Ні, Флегоне, ані на пів-обола! Коли тобі пшениця дорога, купуй послід. І скінчимо розмову.
Хризіс говорила спокійно і впевнено. Було ясно: не дасть себе умовити. Зате рухливий, кругленький Флегон не міг приховати свого схвилювання. Він щипав свою борідку, гриз собі нігті, а його сірі, мов у хижого птаха, очі блискали й метушились, наче миші в пастці.
— Подумай, що ти зі мною робиш,— стрибали й його слова.— Подумай-бо! Ти мене руйнуєш! Як я платитиму такі ціни, то в мене не лишиться й останнього обола за перевіз душі — Харонові!
Хризіс прищулила око.
— Але! Якщо матимеш того "останнього", то й з ним зробиш щасливу торговельну операцію — не на користь Харона.
Флегон роздув щоки, голосно й протяжно віддихуючись, і вдарив рукою по столі:
— Говорім поважно, Хризіс! Від пшениці мені доведеться відмовитись. Я візьму тільки з твоїх сіцілійських маєтків саму оливу.
— Так не можна,— похитала головою гетера.— Або бери все заразом, або не ставай на дорозі Пірілампові. Він-бо звик до моїх порядків.
— Пірілампові?—забігав по таблінумі купець.— Таж це найбільший какотехнус! Добре йому платити, коли він стільки вже накрав, постачаючи збіжжя військові!
— Хто ж тобі перешкоджає бути таким, як Пірілампос? І збагачувати чесних, порядних людей? А себе в першу чергу?
Флегон не звернув уваги на прихований глум і тільки потер долонею спітніле чоло та випустив повітря з надутих щік.
— Хризіс! Послухай мене, Хризіс! Як чесну людину! Дам тобі ціну, яку бажаєш. Більше: ще подякую тобі,— ну, скажім, тисячкою... чуєш? Тисячкою сестерцій! Тільки допоможи мені. Зв'яжи мене з Третім легіоном. Лише з одним Третім легіоном. Я знаю, що ти в добрих стосунках з найвищими керівниками Третього легіону.
— Тішить мене, що ти цікавишся моїми знайомствами й знаєш про мої стосунки. Але ж мусиш знати також, що Третій легіон складається з двох "крил" та десятьох когорт. З двадцяти тисяч люда. Чей же за один перший рік ти заробиш від кожного бодай одну чистеньку сестерцію? Додай до того, що ще заробиш і на транспорті. Отже, твою вдячність важко назвати дуже щедрою.
— Ну, дві! Хай буде дві тисячі! Вір слову чесного купця: більше не можу! Фу-у! — знову набрав повітря до надутих щік.— Це ж десять відсотків евентуальності!
Очі Флегонові світились, як вогники літаючих світляків.
Хризіс байдуже розглядала свої рожеві, мов з блідого коралю, нігті й гладила їх оправленим у золото стилосом.
— Обіцяєш? Згода?
— Нічого тобі не обіцяю, але не відмовляюсь спробувати. Зайди за чотири-п'ять днів. Легат тепер в Александрії, бенефіціарій Пріск також.
— Я ж тому й кажу! — мало не підплигнув з радощів, як опука, кругленький Флегон. Хапливим рухом витяг свій диптихон.
— Пшениця, олива й вовна — мої... Бодай тому Пірілампові луснула голова з досади! Дві тисячі я обіцяю виплатити тобі.
— Не гарячись! І так уже парко. Напишемо за чотири дні, коли я матиму вже відомості.
— Але... але...— захвилювався купець.— Нащо чекати? Я ж знаю: обіцянка, що її дає Хризіс, дорожча за золото!
І боячись, щоб Хризіс не роздумала, він швидко зашкрябав стилосом по воску.
— Нехай це буде прелімінарія. Підпишемо — й кінець!
І він поклав таблички перед гетерою.
Вона уважно переглянула написане.
— Тут виправ своєю рукою... бо неясно, що ти хотів написати дві тисячі п'ятсот...— зауважила Хризіс.
Флегон зітхнув і поквапливо виправив.
— А тепер дозволь тобі сказати, божеська Хризіс,— за доволено мнучи собі руки, промовив купець.— Якщо ти така невмолима й зі своїми зальотниками, як з купцями...
Хризіс підвела очі:
— Моїми зальотниками ти не маєш чого клопотатись. Але, коли хочеш знати, то я скажу тобі от що: якби я не торгувалась з вами, купцями, як останній фенікієць, то мої, як ти кажеш, зальотники інакше розмовляли б зі мною. Це залежить одно від другого. Пшениця й олива, а не зальотники, дозволяють мені розкоші, яких відмовляла собі не одна пишна й думна патриціанка.
Флегон розглянувся по таблінумі оком знавця, що з одного погляду вміє оцінити вартість речей.
— Що і казати: тебе оточує просто цезарська пишнота.
— Це дрібниці. Я не про них,— махнула рукою гетера.
— Оце— дрібниці? Що ж тоді для тебе цінне? Коли все це тільки дрібниці?
Знаючи Флегонову вдачу, й задоволена з торгу, Хризїс сперлась підборіддям на руку й припустила купця до розумної розмови. Роблено мрійно проказала:
— Не дрібниця, Флегоне, те, що я ні від кого не залежу. І не маю над собою жодного пана... навіть і такого, який би називався моїм дружиною. Не дрібниця, Флегоне, що не мене "вибирають" всі ті "зальотники", а я — їх. Розумієш? Може, знаєш, що сказала славна гетера Лаїс? "Я маю, а мене не мають". А це, поважаний меркаторе, зветься незалежністю, яка дорожча всього золота. Що тобі, Аснате? — повернула голову до невільниці-єгиптянки.
— Філософ Стробус, світла пані.
— Зачекай, хвилинку,— затримала Хризіс Флегона.— Нехай умову, хоч би й прелімінарну, прочитає Стробус, мій клієнт. Ти як добрий купець, певно радітимеш, що буде свідок
Флегон хитнув головою, витер спітніле чоло, зітхнув і дивився на гетеру з заздрістю.
— Якби ж то моя Філіс, донька й жінка купця, хоча б наполовину так тямила торговельні справи! Які б ми з нею робили діла!
Стробус перечитав умову й, підписуючи її за свідка, озвався до купця для підбадьорення:
— Не зітхай, Флегоне. Скажім для прикладу, ти не програв, запевняю тебе.
Коли Флегон вийшов, філософ оглянувся по хаті, до якої раніше гетера його не кликала.
— Ну, ну! Нема чого казати. Тепер це не Лїзієва пустиня. Цезарська палата! Не йметься віри, що все так швидко й так добре приведено до ладу.
— Таки інзула не була погана. Я справді вдячна тобі, що ти мені поміг її купити й що порадив Гелене. Вона митець, і ми порозуміємось з одного слова. Що ж нового в світах?
Від часу, коли Стробусові справді повелося дешево купити для гетери віллу, Хризіс запропонувала йому стати її клієнтом.
Це Стробусові годилось. Бо мати свою школу в Александрії він не міг: було їх там занадто багато. ї найліпша школа тогочасна не могла конкурувати з александрійським "Музеєм". Бути постійним і єдиним клієнтом Хризіс було зручніше, певніше й почесніше, ніж помагати радами при випадкових продажах чи купівлях вілл та інзул.
— Старий наш світ не може втратити цікавості, бо він щораз новий,— почав Стробус.— А минула ніч була багата на новини, як міняйло на червінці. Рахуй сама,— загнув він великий палець лівої руки.— Скажім для прикладу — раз! Нашого приятеля Лізія саме цієї ночі арештовано й "запрошено" до трибуналу.
— Що ти говориш?
— Що інзулу ми купили вчасно. Бо тепер йому буде не до того. Бо — два! — він спробував пограбувати серед вулиці відому тобі танцюристку, що я є її опікуном — Ізі. Три: він намагався зірвати з неї смарагди, що їх ти їй подарувала.
— Стробусе! Розповідаєш казки! Говори без жартів! В чому справа?
— Стривай. І будь спокійна. Чотири: коли Лізія вхопили вояки, він тяжко поранив мечем одного з них. Це справа для нього дуже кепська. Що має добрі губи, то може дути ще сильніше, як Флегон. Але ж п'ята новина... жаль мені її тобі говорити, бо вона тебе засмутить... Біля Єгипетського передмістя вчора ввечері виловили в морі човна. А в човні — отруєний бенефіціарій Третього легіону Пріск.
Гетера аж підвелась.
— Це ніяк не може бути!
— На жаль, довершений фактум. Хто отруїв? Як? Де? — повна таємниця цих святочних ночей". Ясно одно: помста.
Хризіс відгорнула з чола волосся.
— Ну, це справді досади. Прошу тебе, як той Пріск не був здатний зробити щось вчасно! Ми ж щойно підписали умову з Флегоном саме з думкою, що Пріск мені зробить все, що треба. Вперше в житті міг бути корисним і не зумів умерти пізніше. Говоритиму з легатом. Але... Але ж пригоди Лізія, що їх ти оповів, сплітаються, мов зелень з квітами у гірлянді!
— Угу! Та гірлянда не обійдеться йому дешево. Не дурно ж я йому перед кількома днями напророкував, що він, хапаючи троянду, напореться на оливковий сук. Так от, такі новини. І, хоч я й не хотів би бути оборонцем того губатого фауна, однак не припускаю, щоб тут була справа в намисті, смарагдах.
— Маєш правду. Ще дорожча за смарагди його сила. Колись ця прикраса належала до славної весталки Оцелантіс. Рятуючи — за часів Доміція — Лізієвого родича, безпідставно обвинуваченого в змові на життя Доміція, Оцелантіс подарувала врятованому ту стародавню дорогоцінність, яку вважала за дуже сильний амулет. І здавалося, що намисто приносить щастя. Принаймні для того Лізієвого родича все скінчилось несподівано добре, і він спокійно дожив до глибоких літ. Але весталка, віддавши амулет, покінчила трагічно. Правда, її не поховано на Campus celeratus, бо не була доведена її провина. А все ж їй порадили випити цикути. Скажи Ізі, хай береже свій амулет!
— Навіщо ж ти віддала його, коли він такий чарівний? Вибач, що питаю.
— Бо маю інший, ще сильніший. І не хотіла лишати в себе "щастя", що приніс мені в подарунку Лізій.
Стробус усміхнувся:
— Скажім для прикладу, його інзула ліпша за його щастя.
— Таж інзулу я купила за власні гроші, які Лізієві й заплатила. Від Лізія не хочу нічого. А за його "щастя" не дала б і Флегонового обола! До речі, Стробусе! Хочу тебе попрохати продати всю "фамілію" Лізієвих рабів, що перейшли до мене разом з інзулою.
— Незадоволена ними?
— Чому? Я ж ще їх навіть не знаю всіх з обличчя.