Враз світло зникло. До землянки було ще далеко, і я нікого вже там не застав би. Вирішив повернут: назад, але світло знову блиснуло. Певне, його хтось тільки затулив собою. Тепер, аж доки я не дійшов, воно вже не гасло.
Кроків за десять до землянки я звівся на пальці, щоб зазирнути у віконце, певний, що побачу саме те, на що й сподівався. Але враз там щось вибухнуло, аж земля здригнулася під ногами. На момент землянка сповнилася сяйвом і слідом потонула в мороці, з якого почувся затамований стогін.
В долині рвалися німецькі снаряди. Такі ж снаряди методично свистіли через голови. В небі турчав аероплан. На нього полювали солдати в різних кінцях із рушниць, тому на вибух у землянці ніхто не звернув уваги. Мабуть, десь близько розірвався снаряд!
Відчуваючи, що в землянці скоїлося щось незвичайне, я вихопив із кобури наган, з кишені — електричний ліхтарик і кинувся туди.
Двері від вибуху стояли навстіж. Світло ліхтарика освітило широку спину в солдатській гімнастерці. Підвів вище— солдат був високий, тому пригнув голову з чорними вусами. Він заповнював собою всю землянку, в якій звичайно вміщалося четверо, і тому я зразу впізнав у ньому свого взводного Натуру.
Крім нього і їдкого диму, більше нікого не було.
Нестір Натура, помітивши на стіні світло від ліхтарика, цовернув голову до дверей, але проти світла нічого не міг побачити, тоді як я бачив його добре — роздратований по-ґляд холодних очей, а під вусами стиснуті губи.
Я мовчав, не рухався і не відводив ліхтарика. Натура, певне, про себе вгадував, кому з офіцерів може належати ця зручна штучка, і навіть трохи примружив очі. Потім нагнув голову і виставив до світла руку. На ній одного пальця зовсім не було, а другий, скривавлений, теліпався під долонею.
Мимохіть світло застрибало і вихопило з темряви на долівці чотири гільзи від шестидюймових снарядів, ключ Для викручування капсулів і недогарок свічки.
Нестір Натура, оглянувши покалічену руку, рвонув відбитий палець і кинув його на долівку. Потім закотив гімнастерку, притиснув широким підборіддям до грудей, а спідньою сорочкою обмотав скривавлену куксу.
— Для правильного вистачить і цих трьох,— прохрипів він нарешті і ступив до дверей.
Я трохи відвів ліхтарик, у його світлі блиснула мушка ,:мого нагана, як би блиснув перстень, який я носив на лівій руці. Може, саме це навело Натуру на здогадку, хто загородив йому дорогу.
— Так,— і ступив до порога.
Я стояв на місці і рівним голосом проказав:
— А може, тут побалакаємо? — Мимохіть відчув роздратування і... заздрість. Така витримка, таке самовладання! Серед солдатів він теж корйстався повагою куди більшою, ніж хтось із командирів. Це ж його була робота, коли в час пробної стрільби на полігоні в присутності англійського військового аташе солдати вивісили на батареї червоний плакат з написом: "Геть Тимчасовий уряд! Геть Мілю-кова 102! Вся влада Радам!"
І на довершення всього ніхто на батареї не відповів на привітання англійського полковника. А перед цим же командир батареї пояснював, що гармати системи "Вікерс" привезені із Англії і привітати гостя треба буде хоч би з дипломатичних міркувань.
Послухали, певне, Натуру, а не командира.
Незабаром я довідався, що кілька солдатів, якими командує Натура, давно вже агітують проти Тимчасового уряду. Цим би в о н н могли і зі мною поділитись, хоч балачки про те, що Леніна німці пропустили до Росії заради своїх інтересів, бентежили й мене, а Тимчасовий уряд і для мене не був ідеалом, як і Комітет робітничих і солдатських депутатів. Далі все проступало так невиразно, що я й не замислювався, але Натура і його однодумці не постаралися схилити мене на свій бік. Офіцер, мовляв. А чому я став офіцером, поцікавились? Бо я зовсім не хотів цієї війни і був певний, що, доки скінчу прискорений випуск військового училища, буде вже по війні. Не так сталось. Тож не моя вина! Ну, а не пішов би в артилерійську школу, все одно мобілізували б до війська, тільки на шість місяців раніше. Зразу ж після закінчення землемірного училища. Тепер мені наділи золоті погони з трьома зірками, але ж я та й мої товариші хіба подібні в стосунках із солдатами до кадрового капітана Трусова? Я навіть натякав, що їхня відвертість зі мною їм не пошкодить. А що вони відповіли? "Від од-вертості з панами офіцерами в солдатів боки заболять". Це все більше й більше дратувало мене, і я вже відчував, що ненавиджу Натуру.
Тепер він у моїх руках. Наставивши ліхтарик, як рогатку проти ведмедя, я сказав:
— Ну-с, добродію, додому заманулось?
Натура хотів випростатись,— певне, це його образило,— і гулко стукнувся тім'ям об стелю.
— Хіба не пора?
— Хотіли один, а воно аж два. Чим же це ви? Наган-чиком чи з рушниці?
Із закривавленої сорочки почала струмочком збігати кров. Натура опустив гімнастерку і обкрутив її навколо червоного кавалка.
— Потім подивитесь, а зараз пропустіть мене в госпіталь! — І він, як віл, головою вперед посунув на мене.
— Ви заарештовані!
— Знаю.
— Ваша зброя?
— На батареї.
— Ця зброя.
— Ніякої зброї тут у мене не було!
Я розгубився. В голосі Натури не відчувалось ніякої фальші. Я посвітив ліхтариком по землянці, крім чотирьох гільз, ключа й недогарка, нічого не було. Не встиг би Натура і заховати, коли б мав зброю. На земляній лежанці виблискував ще розвернутий капсуль.
— Що ви тут робили? — спитав я розгублено.
— Капсулі відкручував.
— Для чого?
— Для-бомб. Революцію голими руками, пане поручник, навіть такими, як мої, н£ зробиш.-г І Натура підніс проти мого обличчя розчепірену жменю, ніби збираючись розчавити в ній мою голову,
Я інстинктивно відсахнувся. Тоді Натура ступив за поріг і випростався на весь зріст:
— Ну, кличте караул, чи що?
Я й на цей раз відчув себе дрібненьким перед ним. Поганеньке почуття образи десь заворушилося в душі, але я стиснув його, як паршиве цуценя, і, сердитий на себе, сказав відвернувшись:
— А це вже від пас обох буде залежати, коли покликати караул. Ідіть в околодок, а там побачимо! — І я пішов в темну піч, позначаючи слід тільки малиновим дзвоном са-веліївських острог.
Зараз я по очах Натури побачив, що він згадав ту ніч у землянці з чотирма гільзами на підлозі і закривавленою рукою, як згадав її до дрібниць і я. Спитав:
— В судді мене?
— Так, в судді!
— За два пальці? Натура наморщив лоба:
— Може, й за пальці, товаришу! — І мимохіть глянув на свою скалічену руку.
В СТАНІ ВОРОГА
Петра Тишу я знав, як самого себе: разом росли, разом училися в школі, разом відбували й військову службу в артилерійському дивізіоні, що брав участь у наступі Керен-ського. Потім наступали німці, і ми мусили висадити в повітря всі свої гармати.
Дивізіон відтягли в тил для нового формування. Так ми опинилися в Конотопі на Чернігівщині. Солдатів розташували в бараках, командири оселились у самому місті.
Те, що трапилося з Тишею потім, було для мене абсолютною несподіванкою.
З кожним днем фронт дедалі більше розвалювався. Противник усе легше просувався вперед, бо реакційні генерали російської армії — Корнілов, Каледін, Краснов, Деиікін — купчили довкола себе армії для боротьби вже не з німцями, а з революцією. До Києва стягались українські військові частини під жовто-блакитний прапор, виганялися частини з трикольоровим прапором. А потім з'явився і гетьман.
Звичайно ми їздили в казарму десь біля десятої ранку, але цього дня джури подали коней, як тільки стало розвиднятись. Вони були чимсь збентежені.
— Що трапилось? — питаємо.
— Куряча смерть! — вигукнув один.
— Гайдамаки. Курінь смерті,— пояснив інший.— Обложили казарми!
Коли ми прискакали до бараків, наші солдати вже виносили з приміщення зброю і сердито кидали її до ніг козаків у сірих папахах із синіми шликами. З двох боків на казарму були наведені кулемети.
До командирів гайдамаки поставилися поблажливіше: залишили нам шаблі і револьвери, а батарею їхній сотник з обвислими вусами владно наказав розформувати.
— За два дні щоб вашого духу тут не було! — І презирливо додав: — Защитники царя і отечества! А хто бажає, може приставати до нас — козаків!
Таких у батареї не знайшлося, і через два дні бараки вже обернулися в пустку. А ще за два-три дні виїхали до себе на батьківщину і командири. Підганяв наступ частин Червоної Армії з півночі.
Коли зібрався нарешті й Петро Тиша, поїзд був забитий людом. Через силу втиснув свою дружину в тамбур, а для нього самого вже місця не знайшлось, і він змушений був їхати, незважаючи на лютий мороз, на буферах.
Тільки після Харкова їм пощастило не тільки влізти до вагона, а навіть сісти біля вікна. Хоч на Тиші була ще шинеля, проте золоті погони він уже зняв. Залишався на спогад тільки браунінг, який був йому ні до чого.
На першій же великій станції після Харкова до їхнього вагона забігли матроси. І зразу почулися лайка, викрики. Когось уже повели по перону.
Петро Тиша не збирався повертати зброю на захист пре-, столу Миколи II, проте і розставатись так ураз із браунінгом не хотілось. За вікном із чимсь вовтузилися дівчата. Він відсунув вікно й передав браунінг дівчатам:
— Нехай трохи побуде у вас!
Та, що стояла з цеберкою, ніскільки не здивувалась. Взяла револьвер, поклала на дно цеберки й прикрила ганчіркою.
Петрова дружина, мабуть, вже уявила, що матроси зараз заберуть її чоловіка, бо сиділа вкрай переполошена, розгублена. Він теж був насуплений.
— Зброю! — гукнув матрос, перехрещений кулеметною стрічкою.
Тиша ще більше наморщив чоло: матрос" тикав у нього рушницею.
— Ідіть до біса! — проказав сердито.— Вже відібрали. Так воно і було: шаблю й наган довелося здати ще в Конотопі. Матрос повірив і пішов далі.
Коли у вагоні знову стало тихо, Тиша кивнув дівчатам, і вони без слів подали йому назад браунінг.
Другого дня Тиша був уже дома. Батько і радів, і потерпав.
— Ти заховай свою пушку. Нишпорять по всіх хатах, і хоч би хтось путній, а то Гнат з Водопою. Раніше б воно й не писнуло.
— Гаразд, нехай увечері десь під стріху застромлю! — відказав Тиша.
Ідучи додому, він надіявся, що його знають і що він почуватиме себе звичайною людиною, а не винуватцем за проступки всіх офіцерів царської армії. І панства йому ніхто не закине, бо злидні були постійними гостями в їхній хаті, як і в сусідніх.