Ментальність орди

То що — міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогодніш­ня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше ви­дається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!

М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов — то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагаєть­ся усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність "вверху стоящих, как город на горе". Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про "білу Арапію", де обіцяли народу влаштува­ти Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. "На Амур, на Амур! — пролунав клич. — На Амурі щастя". І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив — ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади тем­ператури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю— матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить — то не щастить, ото вже талан!

Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. "И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, мог­ла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настоль­ко еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть обществен­ного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже толь­ко будущим". Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: "вредность умствования для России", "живем пока тоже только будущим"! Отже, майбутньою історією-матір'ю, неодмінно твореною на землі-матері... та чомусь постійно нема як одного, так і другого.

Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футу­рологія озброєна до зубів, бо як же: на марші — й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем...

Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: "...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития". Невмиру­щий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.

IX. "Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вмес­тить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Фран­цию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязыч­ные народы и, между прочим, народ русский и самый право­славный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет со­вершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебряными.

Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплод­ной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, нако­нец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! не­выразимо грустно!

Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, те­кущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодат­ной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь и невежество!"

Вгадали автора розлогої цитата? Тарас Шевченко. Повість "Варнак". Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку "білу Арапію" він побачив.

Річ у тім, що будь-яку "білу Арапію" з фатальною неминучіс­тю будь-коли перетворювано ось на таку російську "білу Ара­пію", на таку — й не інакшу, й містична історія — це неодмінно російська "біла Арапія" — така й не інакша.

Д. Лихачов: "Нельзя уйти от самих себя..." А хочеться, по-справж­ньому хочеться. Правду сказав поет: "Умом Россию не понять, аршином общим не измерить". А жаль. "В Россию можно только верить". Вірити? Але ж вона всім довела, й самій собі довела, що вірити в неї не можна. На превеликий жаль.

1994

ОРГІЯ, АБО Ж ЕФЕКТ МУХОМОРА

І. Хмільні напої на Русі — з сивої давнини, з ритуалів і тра­дицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, — й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" (Ф. Достоєвський) народ­ної душі.

Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилу­читися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476— 1477 роках) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хо­чуть виявити вищу честь послу або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість — адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітив­ши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу — і вже порожню повернути йому.

Хитрий венецієць легко відбувся. С. Герберпггейн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої — мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від Габсбургів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пи­ятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настан­ням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супро­воджувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі ста­раються, щоб "зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приво­ду до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями..." І т. д.

А ось проводжають із Москви до Персії голштинця Адама Олеарія — це вже друга чверть XVII століття. Гофмейстер Борис Іванович Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з наши­ми дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними.

В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштинія у Росії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знахо­димо, що монастирські служки "охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з до­мівок у монастир", що "серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник". Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 році спостережливого й переконаного протестанта Оле­арія — так лікуються й тепер. Чи раніше в Росії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана анти­алкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася. Він сам бачив 24 вересня 1634 року публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку. Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову при­гнали до Кремля".

Варварська боротьба, варварські методи — як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Ф. Достоєвським "безодні" російсько­го менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так суди­лося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї парамет­ри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних харак­теристиках.

II. Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий, а його сто остаточних рішень пойменовано "Стоглавом". На соборі цар Іван IV питав, а церковники відповідали. Прозвучав царський докір, що йдуть у монастир, "чтобы всегда бражни­чать". Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому.

Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осу­джувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монасі шанува­ли хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монасі не знають ніякої міри: "аще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися, но пием до пьянства". Собор заборонив "гаряче вино" (горілку), дозволив виноградні вина. Було ухвале­но, щоб церковнослужителі "не билися и не лаялися и не сквер­нословили и пияни бы в церковь а во святой олтарь не входили, и до кровопролития не билися", бо ж Стоглавому було відомо, що церковнослужителі "в церкви всегда пьяни и без страха стоят и бранятся и всякие речи неподобные всегда изо уст их исхо­дят", "в церквах бьются и дерутся промеж себя".

Хто ж тоді чи тепер осмілився б сказати, що Стоглавий собор 1551 року — це криве дзеркало, в якому упереджено відображе­но колективну парсуну релігійної братії? Відомо ж бо: "неча на зеркало пенять, коли рожа крива".

Цар Іван IV на Стоглавому говорив: "Старец на лесу келью поставит или церковь срубит да пойдет по миру с иконой проси­ти на сооружение. У меня земли и руги просит.