Організовував цілий загін забіяцьких хлопчаків з довжелезними лозинами, ставали під кручею і вицьвохкували лозинами, поки якийсь необачний щур ставав жертвою їхньої хлоп'ячої жорстокості.
Тоді Безтурботний велів поховати ластівку. Ритуал похорону виробляв він сам, виказуючи справжню обдарованість у цьому. Ластівочку обкладали віночками, сплетеними з квіточок самими ж убивцями. Був оркестр з бузинових дудок Були промови і навіть вдавані сльози. Копалася в піску могила. Ставився пам'ятник з паличок.
Але все це павсидьки, ніби якісь католики або японці, бо Безтурботний, мабуть, знеохочений вічною материною метушнею, вважав, що так буде набагато солідніше й урочистіше.
Про Безтурботних можна б розповідати довго, всі вони якось ніби зливалися в уяві карноярівців, з часом піхто вже й пс розрізняв, де там Вустя, де Петро, а де їхній нащадок Іван, ставлення до них було поблажливе, а то й зневажливе, певна річ, що Гриша теж перейнявся таким настроєм стосовно Безтурботних, тож коли його заблуканий батько-землемір після образи з калейдоскопом ще й мав необережність послати хлопця по самогонку до Вусті-Чухал-ки, це вже була остання крапля, яка переповнила ту хрестоматійну чашу терпіння, відомо ж, що після цього чашу розбивають або вона сама тріскається, а той, хто з неї пив, переходить у новий етап, у нову якість, для Гриші ж такою повою якістю був світ дорослих, той самий світ, у який автор ніяк ис міг його перевести без примусу й навмисності і без отих неодмінних мотивувапь, що без них критики не уявляють собі літератури, хоч ти їх ріж.
. 18
Тут можна б згадати такс. Мама, скільки й пам'ятав Гриша, доїла колгоспних корів. Руки в неї боліли так, що хлопець відчував той біль навіть тоді, коли мама гладила йому голову. Може, саме тоді заприсягався він у душі: перше — ніколи не кидати маму самотньою; друге — бути завжди її помічником.
Але це занадто протокольно, окрім того, такі рішеппя забуваються, щойпо хлопець або дівчина одержують атестат зрілості і проковтують вірус жадання вищої освіти. Однаково якої, однаково де, однаково навіщо, але вищої і негайно! Вірус той пустили в повітря якісь наші вихователі, що передбачливо засекретили свої імена, і тепер ніхто не зпас, за що перше братися: чи за розкриття тих імен, чи за знешкодження клятого вірусу. А вій тим часом літає і літає і падає в дитячі душі, закорінюється в них і псує яшття сотням тисяч молодих наших громадян, а також (не станемо цього приховувати) їхніх батьків, які часом бувають ще вразливішими на це захворювання.
Чи Грпша становив виняток і не піддався б усезагальпому шалові жадоби вищої освіти? Не будемо занадто прикрашати його, хоч героя годиться всіляко возвеличувати, і скажемо прямо: був би вій там, де п усі. Тинявся б коло якого-пебудь інституту, гибів би під дверима, стрибав би через палісадники, зубрив би тс, чого визубрити пормальппй чоловік пе здатен, провалювався б па екзаменах рік і два, але вперто пробивався б... Куди й чого? "Не питай, чого в мепе заплакані очі".
Але Гриші судилася особлива доля. Він ріс напівсиротою, без батька, водночас немовбп іі маючи батька, який то з'являвся в діда Левенця, щоб показати свій годинник, велосипед, .френч, зем л емірське причандалля і набрехати сім мішків, то зникав і через суд виплачував па Грпшу алімепти, що теж ніби перейняли характер, того, хто їх посилав: то це були якісь там справді гроші, а то таке, тільки па сіршікп та мпло — то два карбованці сорок копійок за місяць, то троячка. Як і чим жив сам землемір у ті місяці, залишалося таемппцею для всіх, навіть для діда Левенця, який тільки й знав, що вихваляв свого сина, не забуваючи нагадувати про їхнього славетного предка — полтавського полковника Прокопа Левенця, який уже триста років тому володів у славній Полтаві і ставком, і млинком, і вишневим садком.
У хвилину свого остаточного розриву з батьком Гриша забув про всі династичні проблеми, він пам'ятав тільки оту зневагу, яку землемір виказував колись до мами Саніки, згадалися йому копійчані землемірські аліменти, і хлопець заприсягнувся в душі, що виросте, заробить грошей і поверне цьому хвалькові все до копієчки, пожбурить йому межп очі, хай зпас, хай він тоді зпас! І ще виповнилося йому серце такою любов'ю до мами Сашки, що якби не дивилися на нього, Левснці, то впав би па землю обличчям у шорсткий спорпш і плакав би гірко, повтішпо, але водночас і розчулено.
Все це непевно, невловиме, прпмарлпве. Автор, завдяки своїй фаховій терплячості, може ще довго вичікувати, пе кваплячи свого героя, падаючи йому цілковиту свободу для самовизначення і самовиявлення. Але чи ж притаманна така терплячість товаришеві Вивершеному? "Ти мені голови всякими плачами в спорпші по мороч! — скаже він.— Ти мені сьогодні кажи: ставити цього Левенця в список на поповиеппя механізаторських колгоспних кадрів чи не ставити? Мені нужен список, а це письменники".
Автор має відомості, що хтось (чи пе Зповобрать?) пробував захистити його перед товаришем Вивершеним, але потерпів цілковиту невдачу. "Що? — здивувався товариш Вивершений.— Письменник? Пе читав його і пе знаю, хоч, кажуть, понаписував вій багато. В школі його проходять? Ні? В "Перці" печатаешься? Ні? Тоді махпи рукою і не мороч мені голову. Я його не бачив і не
знаю, чи вій с, а чи то дух якийсь літас, як ото павутиння баби-'ного літа понад землею і все па нього намотується. Може, ти хочеш, щоб намотався і я? Дзуськи!"
Дехто схильний стверджувати, ідо людина — це тварина, яка 'читає книжки. Визначення досить спокусливе, але, на жаль, по зовсім точне, бо пеновне. Адже був час, коли кпижок ще взагалі пе знали, а людство вже розвивалося, вело війни, молилося богам, наставляло собі богів земних, їло і пило, голодувало і вмирало, плакало і сміялося, любило і сподівалося. І вже тоді, мабуть, людина володіла здатністю до читання, тільки не могла її застосувати, не маючи чого читати. Ми свідомо уникаємо слова "книжки", бо це знову обмежує нашу дефініцію (автор запозичив це словечко з професорського лексикону, бо все життя мріяв стати професором або генералом, але не став пі тим, пі тим). Окрім того, мп керуємося суто гуманними міркуваннями, бо коли сказати "читати книжки", то тим самим закривається шлях до звання людини безлічі представників нашого роду, а це вже буде кричуща несправедливість. Тоді навіть товариш Вивершений пе пробився б до homo sapiens. А що ж робпло б людство без товариша Вивершеного? Ну, так, книжок він не читав. Взагалі не читав нічого, крім списків. Сам їх складав, сам читав, сам мав від того неабияку втіху. Та відомо, що однобокість — це обмеженість, а вона до добра не доводить. Карпо-ярівці в запалі сперечань про вигідніші місця для садиб не звернули уваги на всі деталі проекту нового села, Зновобрать на сіль-"нкопкомі теж не додивився, а товариш Вивершеппп, захоплеппй ідеєю "списочного" нереселеппя, і зовсім не глянув па креслення, а хоч би й гляпув, то нічого б там не второпав, бо сказано висе, що вмів читати лише списки. Коли ж поставили це питання па райвиконком і секретар райкому партії Степан Михайлович спитав Вивершеного, чим колгоспники впріншлп прикрасити другу площу Світлоярська, той отетерів:
— Яку другу?
— Ну, ту, що друга,— терпляче пояснив Степан Михайлович.
Товариш Вивершеппп, треба сказати, був чоловік геть невиразний і непоказний, голова в нього була чп то лиса, чп якась пібп облізла, на обличчі не вирізнялося жодної рисочки, враження створювалося таке, що в чоловіка й зовсім немає обличчя, а тільки якась білувата розмазана пляма па всім відомому місці. Але віп був на когось схожий — і цим тримався на світі. Навіть хизувався часом: "Може, вам моя зовнішність не подобається?" Бути схожпм справді іподі буває й вигідно, але небезпечно, бо щойно зникає те. на ідо ти схожий, доведеться зникати и тобі самому, бо пе існував ти па світі, а слугував мовби тінню чиєюсь. Па той час од товариш.) Вивершеного, завдяки де::м:м змінам у державі, лишилася вже сама тінь, а тут ще ця халепа з якоюсь подвійною площею в новому Світлоярську, за переселення якого він був персонально від,-новідальний. Товариш Вивершений блимнув очима, метнувся поглядом сюди й туди, шукаючи підтримки або поради, але всі відвертали очі: і заврайспоживснілкою, з яким вопи часто ласували кролячою печінкою, і районний прокурор, що так само, як і Вивершений, любив локшину з курячими пупками, і суддя Верещака, перший друг по полюванню, до речі, просунутий Вивершеним же на посаду голови районного Товариства мисливців і рибалок. Підтримка прийшла негадано, звідки її іі не ждав Вивершений. Віч-иий районний уповноважений, чоловік з турецьким прізвищем Ба-гатогаласу, звиклий викручуватися з будь-яких ситуацій^ не роздумуючи, підказав:
— Поставить монумент па честь...
— Ага,— зрадів Вивершений.— На площі поставимо монумент па честь Радянської влади.
— Це коло контори і Будинку культури,— згодився секретар райкому.— А на другій площі?
— На другій? На другій — теж монумент на честь...— Але тут товариш Вивершений нарешті второпав, що став посміховиськом, і мерщій обурився: — Та де вона взялася, та друга площа?
— Як де взялася? — здивувався Степан Михайлович.— Ви план бачили? Проект читали?
Отут би товаришу Вивершеному покаятися, що він, крім списків, зроду нічого не читав, але ж пе з такої породи був цей чоловік, щоб каятися.
— Врахуємо помилки! — бадьоро запевнив він.— Врахуємо і усунемо!
— Може, ми доручимо комусь іншому? — звернувся до членів виконкому Стенай Михайлович, але товариш Вивершений не дав нікому мовити й слова, вдарив себе в груди:
— Ще попрацюємо! Ще попрацюємо!
От уже не довелося чоловікові, так не довелося. За тиждень розпочинався мисливський сезон, і товариш Вивершений, простивши судді Верещаці його зрадливу мовчанку на виконкомі, запросив того па качок у карпоярівські плавні (бо ж однаково через два роки все заллє водою — пі плавнів, пі качок), третім запрошено було землеміра Левепця пе так через його значимість, як для того, щоб непомітно розпитати про той клятий плай нового села і, може, па дозвіллі після вдалого полювання і чарки-другої ще й швидкісним методом навчитися читати оті креслеппя-черкапня.
Група вийшла досить мальовнича: високий жилавий землемір, який і в плавні потягнув свій іржавий велосипед, маленький, як прищик, товариш Вивершений і натоптуватий, бровастий, грізний, як і личило судді, Верещака.