З-поміж листя визирало всього кілька квіточок.
Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава.
А ми стояли, опустивши руки…
Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галявину насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками.
Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива.
А тепер він обламаний…
І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим’ятій траві, рожевим болем жеврів зів’ялий букет…
ПЕЙЗАЖ
Тепер уже й не пригадаю, яка дорога привела мене на те поле. А от саме поле бачиться, як на кольоровій фотографії. Ніде такого не стрічав: льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає. А на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках. А далі знову синява — небо…
Тепер уже й не пригадаю, чи наповнився чимось того дня мій потертий кошіль. Та оте побачене ношу з собою й досі. І коли розказую комусь про своє Полісся, не забуваю сказати про поле, де льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає, а на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках, а далі знову синява — небо…
ТАЇНА
Лежу горілиць — відпочиваю. Рюкзак на пеньку, чоботи біля пенька — теж відпочивають.
М'який моховий килим приємно холодить натомлені босі ноги, ласкавиться до рук. Довкруг мене сосни, наді мною сосни, і тільки небо вище від сосон.
Звідси, знизу, з притіненої мохової тиші стараюся зазирнути у верховітню таїну. Бо там, у синій сині, соснові крони ходять ходором, там вітровий неспокій, там сонячна лоскітність.
Стараюся зазирнути. А крони — живі зеленаві хмари — то величаво розгойдуються, то враз шарахаються навсібіч, ніби сполохані сарни. І я не можу розгадати навіть найпростішого: з якого боку налітає на верхів’я куйовда-вітрець?
І ще раз утверджуюся в думці, що від людини ліс завжди приховуватиме якусь таїну.
ПРИХИСТОК
Бачив же, що хмара насувається, та все сподівався, що вітер розжене чи пронесе її стороною. А воно як сипоне бульбашкуватим дощем — ніколи вже й до села бігти.
Недалечко розкущилася молода вербичка. Тож лишаю вудки — і до неї. Скоцюрбився в три погибелі, під нижні гілочки заповз. Хоч як воно там, а все ж якийсь прихисток.
…То було кілька років тому. Тоді я прийшов сюди теж з вудками. Якраз квітував травень, усе зеленіло, молоділо.
Мою увагу привернула вербова гілка. Залишена повінню, вона лежала на березі, засихала. Однак у ній ще вперто пручалася живинка, випнувши з-під поморхлої кори кілька хирлявих листочків.
Я пожалів гілку, глибоко встромив її у м’який дернистий берег, ще й річкової води хлюпнув. Хотілося, щоб вона вижила.
Про те, що вербичка сьогодні подарує мені прихисток, я тоді й гадки не мав. А воно ось як вийшло.
ВПАЛО ДЕРЕВО
Ні бурі не було, ні вітру путящого, а в пригоринському ліску звалилося дерево. Просто пора прийшла, от і звалилося.
Стояло воно на горбочку. Як пам’ятаю, сухим стояло, верхівку ще давним-давно блискавка знесла, гілля вітрюгани обчухрали, і тільки від стовбура стриміла одна здоровенна одводина. Тож дерево здаля здавалося одноруким велетом. Поруч нього наввипередки п’ятилися вгору тонконогі осичини, які ні в яке порівняння не йшли з його триобхватною солідністю.
Для лісового птаства було воно справжнім теремом-теремком. У кілька поверхів селилися в його дуплах і коряжинах шпаки, дрозди, повзики. А червонокапелюхий дятел сонячними весняними ранками завзято деркотів на кінчику сухої одводини, оповіщаючи всіх, що тут його лікарська дільниця.
Було дерево веселе, примітне, дарма що безлисте. І я любив саме навпроти нього всідатися біля Горині з вудками. Бо й клювало тут ніби частіше.
І ось сиджу над річкою — і незвично тихо: невже пташки назовсім виселилися з ліска?
Відчуваю, як світ раптом побіднішав…
А впало ж всього одне-однісіньке дерево, та й те на своїй порі…
ДЕ НОЧУЄ ТУМАН
Ліс був незнайомий, і за весь ранок я не надибав жодного боровика.
Зате знайшов гарну уголовину з отакенними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що не розсіявся з ночі.
В улоговині теж не було білих грибів, але повеселілось. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п’ють. Де ночує туман, там обов’язково виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
ЩОСЬ
І небагато вже лишалося — кроків десять — дванадцять, не більше. Якщо обережно, з купини на купину, то, може, й не замочившись доступив би. Але тут мої попутники заспішили, загукали: "На поїзд спізнимося, через тебе доведеться ночувати в цьому комариному розпліднику". Так і не додивився, що то червоніло серед густої осоки.
Через тиждень я таки побував на тому болітці. Але на ньому вже горбатилися дві свіжі копиці — скосили осоку, і болітце відбілювало лисими куповатками.
Досі не доберу, що то воно було. Серед осокового болітця і раптом червоне…
Розповів якось товаришеві — сміється:
— Щавель то кінський! Що там іще могло червоніти?
А якщо не він? А коли інше, щось таке, чого й не бачив ще?
І треба було мені тоді вернутись! Тож кроків десять — дванадцять лишилося, не більше.
СКАПУЮТЬ ЯГОДИ
Зі старої черешні на дорогу скапують перестиглі ягоди. Чорні-пречорні. І дорога рябіє темними плямами.
Пригадую, ми завжди обносили цю черешню ще до того, як ягоди на ній почорніють. Бо росте вона посеред села, біля перехрестя, де завжди було повно дітвори. А тітка Мокрина, господиня, тільки з виду була строга, а насправді більше боялася, щоб хтось із нас не шелеснув з дерева додолу.
Тепер діти не граються тут. Тепер у черешні новий хазяїн. Он яким штахетником одгородився…
І з високих черешневих одводин перестиглі ягоди на землю кап, кап, кап…
КОСОВИЦЯ
Ш-ш-шуг! Ш-ш-шуг!..
Співає коса. Співає ранок — голубий, аж усміхнений. І розпирає груди гостро лоскітне духміння косовиці.
Ш-ш-шуг! Ш-ш-шуг!..
Струснувши росяне намисто, трава лягає у покіс. Налита, вистояна у повній силі — якраз на порі.
Змигують сині іскорки. Серед зеленого кипеню — пригорща синіх іскринок. Це лугові дзвіночки милими оченятами мружаться з-поміж трави.
З одного синього келишечка ліниво вивалюється сонний джміль. Дж!.. Дж!.. — вибевкує басовито своє невдоволення.
Ех ти, сплюхо-дрімлюхо! Поглянь-но: молоде сонце все вищає і вищає. А ти — ніжитися… Косовиця ж у нас!
Співає коса.
Співає ранок — голубий, аж усміхнений.
ПОРА ДОДОМУ
Дятел постукує у темних вільхах. Тьмаво відсвічують берези на краю мочара. Тиха замрія снується зеленим надвечір’ям.
Пора додому.
А покрай пенька, прямо біля моїх ніг, два кущі папороті — розлаписто-простакуватий орляк і витончено-візерунчасте страусове перо. Такі гінкі, такі красиві кущі папороті!
Пора додому.
І мені чомусь трішечки сумно, що папороті не цвітуть. Бо ж до півночі уже недовго чекати, а ця ніч — купальська.
Із притаєних сутінків озивається пізня птаха.
Іду додому — пора.
БОГАТИРСЬКА ЗАСТАВА
Рішуче ступивши в колосисту пшеницю, три могутні дуби наставилися на мене вузлуватим гіллям. Позад них посплітали у високості верхів’я інші дерева. І весь ліс у своїй зеленаво-синій строгості постав сповненим величі і таїни.
Було незвично, що на узліссі зустрічають не кущисті крушини та ліщини, не зачаєні терни та полохливі осики, а велети-силачі. Наче билинна богатирська застава.
Зупиняюся. Чекаю.
Ось-ось загримить, загуркоче над усім роздоллям:
— Хто ти, мандрівниче? З добром, чи зі злом?!
ТАМ, ДЕ ЖИВ КАДУБЕЦЬ
Урочище так називається: "Там, де жив Кадубець". Трохи горбка, трохи ярка. Одне слово, невдоба. Тому й пустирює споконвіку.
Та чимось приманює до себе цей клапоть дикого поля, чимось примагнічує.
Тут жив Кадубець.
Хто був той Кадубець? Якими такими ділами уславився? Та й, зрештою, коли він жив? Цього ніхто в селі не пригадує. Зате всі знають: жив! І кожен покаже де.
Мені теж показали. І я з тремкою цікавістю продираюсь між терновинням і некошеними травами, які квітасто виткали зеніт літа. І вже мені буянить уяву загадковість довколишності, і вже мені вливається в душу дух вільної волі.
Здогадуюсь: був Кадубець не просто відлюдьком. Видно, чимось і сам скидався на місцини, де жив. Видно, був чоловік гідний того, щоб його згадували щоразу, як заходить мова про це урочище.
Але враз — голоси… Прислухаюся: а це про нього, про Кадубця, навперебій спішать мені розповісти материнка і гладишник, наперстянка і буквиця, кривавник і ластовець!
ВОДЯНА ЛІЛІЯ
Юний день жайворино видзвонював, застеляв стоквітним дивом зелений луг.
На затягнутому ряскою озерці білою зіркою розпустилася лілія. Сяє, ніби корона водяної царівни. А може, то сама водяна царівна обернулася квіткою і виглядає свого принца?
…Пощастило згодом знову прийти сюди. Та що це з лугом? Спохмурнів, пойнявся димчастою отавою, а осока й очерети на багнистій заплаві уже відцвіли і вицвіли. Навіть сонна ряска на озерці розтанула, наче імла.
Коли зирк — а посеред озерця-люстерка усміхається біла водяна лілія…
Здалося, та сама. Ніби мене виглядає.
Її усміх струменить у душу таким лагідним теплом, що від нього пробуджується, оживає жайвороновий дзвін, і стобарвність лугу, і п’янка зваба того юного дня.
Приємно, коли тебе чекають.
СЕРПЕНЬ
Весною тут клювало — тільки закинь. А зараз поплавок улігся і ані тенеться. Сиджу вже добру годину — такий гарний день, такий безхмарний, а поплавок і не зворухнеться.
Розщедрився серпень на тепло: третю сонячну декаду дораховує. А вода в Горині все холодніша і холодніша. А на лузі отаву як скосили — так і не відростає.
Вивільга у міжгіллі заливисто дунула у вербовий свисток. Хоч різкувата, але таки приємна пісня у цієї птахи — шанувальниці сонця й тепла.
І я заслухався.
Аж то зирк — немає поплавка! Рука машинально хапається за вудилище, щоб підсікти, і…
Тихо кладу вудилище на місце. Бо це ж просто вербовий листок упав додолу і прикрив поплавок моєї вудки.
Трави неодцвітні
Зозулині черевички
"Піди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке", — загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається.