день Чередниченко відносив проби на автовокзал і з водієм рейсового автобуса відправляв Ле-бедю, який увечері їх забирав. Система була налагоджена чітко. Уже в кінці наступного дня телефонувала Войтович або Наталка-лаборант і переказували наслідки аналізів.
Пласт, і справді, був спокійний. Бригади вже "пройшли" не один десяток метрів штреку, але на всій тій відстані жоден аналіз не насторожував.
— Невдале ми обрали місце для досліджень, — якось зауважив Гончаренко.
— Багато ти тямиш… — відказав не дуже впевнено Іван Олексійович і підкріпив свої слова відомою сентенцією: — Усякий результат — корисний, якщо він тільки істинний.
— Так-то воно так, але ж час минає…
— Минає,— зітхнув Чередниченко. — Незабаром уже треба буде звітувати в міністерстві.
Якось вони застали у вибої трьох людей, які, відігнавши комбайн, вибурювали у вугіллі шпур. Вісім двометрових штанг, виготовлених у вигляді шнеків, свердлярі, поступово з'єднуючи їх, загнали в пласт. Тоді витягли і загерметизували дірку спеціальним пристроєм, до якого приєднали газовий лічильник.
Один з свердлярів, у білій касці, той, що записував показання газового лічильника, нарешті удостоїв їх уваги:
— Що, конкуруюча фірма?.. — водночас запитував і стверджував.
І оскільки Паливода й Гончаренко на те не від-гукнулись (Івана Олексійовича з ними не було), то на тому й розлучились.
Наступного дня Чередниченко прийшов від директора шахти з таким повідомленням:
— Пласт спокійний, штрек можна проходити сміливо. Прогнозисти кажуть, мало газу. — Поміркувавши, додав: — На їхньому місці я гарантував би безпеку не більше, як на довжину випереджаючого шпура. Тобто, на шістнадцять метрів, які вони пробурили… Зрештою, поки наші прогнози співпадають… Ага, ось ще одне. Дзвонив же Ольговиченкові… Його колега — кандидат наук Мильний вважає, що наш метод — хибний і що ніяких нітросполук у вугіллі немає й бути не може. В його висновках є навіть такі слова, як "псевдонаука" й "науковий авантюризм"; і ще — він здивований, як може Міністерство геології асигнувати такі маячні теми.
При тих словах Паливода відчув, як з глибини свідомості стало підніматися знайоме вже відчуття терпкої млості. Воно — те відчуття — було йому специфічним індикатором на несправедливість. У таких випадках весь його організм ніби отруювався. Тоді, на засіданні кафедри, коли завідуючий почужілим голосом виговорював йому "прорахунки", Ярославові теж до горла підступила ота терпкувата млість.
— Це вже висновок офіційний? — запитав він хрипкуватим від напруги голосом.
— Це думка одного з опонентів, — відказав Че-редниченко. І, подивившись уважно на Ярослава, додав: — Існує ще одна думка — протилежна їй. Яка з них візьме гору — покаже час.
— А є час? — поцікавився Гончаренко, відкладаючи газету, яку перед тим читав.
— Я знаю людей типу Бульбинського. їхній універсальний метод саботажу — зволікання. Вони мовчатимуть, аж доки ми не почнемо настирніше стукатися в двері. Тоді почнуть годувати обіцянками. І вже коли нам увірветься терпець, скажуть оте своє "ні", про яке ми вже знаємо.
Наступного дня в шахту не пішли.
— Погуляйте деньок, — сказав Іван Олексійович. — А я тим часом подивлюся ще раз карти, погомоню з геологами. Між іншим тектоніка на п'ятому горизонті насторожує…
Прикрість, якої Паливода зазнав учора, потроху вивітрювалась І на зміну їй приходило бажання зрозуміти. Там, у хімінституті, все було більш-менш ясно — він намагався вдосконалити існуючу "машину навчання", машину, дії якої суворо регламентувалися інструкцією Мінвузу. А інструкція та було своєрідним Держстандартом, порушення якого "каралося законом". Вади її вимірювалися ступенем зіпсутості і кількістю зіпсутих молодих людей… "Виходить, і тут е відповідна інструкція, яку не дано ні покращувати, а ні, тим паче, заміняти. Але ж вади її вже вимірюються людськими життями! — міркував Паливода. — То як може організація, котру поставлено розробляти і вдосконалювати засоби техніки безпеки, з порога відмітати нову розробку, хай би там якою сумнівною вона не була?"
Коли він поділився своїми міркуваннями з Гончаренком, той, скептично посміхнувшись, сказав:
— Ото зробив відкриття… Та всі ми виготовлені, так би мовити, за тим самим стандартом. А хто йому не відповідає, того доводять до кондиції. От як тебе, скажімо, в хімінституті… Що ж до твого методу, то і я в нього не повірив би, аби сам не був свідком того випадку. — Несподівано він сказав: — Знаєш що, Ефенді, ходімо в місто. Може, надибаємо якісь пристойні новорічні подарунки. Бо, чує моє серце, шеф припнув нас тут надовго.
Ввечері Іван Олексійович привів у гуртожиток якогось чоловіка — середнього зросту, нескладної грубої статури. Ярослав не одразу впізнав у ньому одного з трьох, які поралися біля бурового станка на п'ятому горизонті. Коли вже той скинув куртку й шапку, а відтак відкрилося його широке біле обличчя, стало очевидно, що він і є той, що. записував показання газового лічильника.
— Олександр Онуфрійович Пантелєєв, — представив Чередниченко. І додав з усміхом: — Конкуруюча фірма.
Після потиску його руки Паливоді здалося, що долоня побувала в лещатах.
Тим часом Іван Олексійович клацнув замками портфеля і витяг велику гранчасту пляшку перцівки і чималий згорток, в якому виявилася кров'яна ковбаса домашнього виготовлення. Перехопивши на обличчях Паливоди й Гончаренка крайній подив, він сказав:
— Не будемо порушувати традицію предків:
гість у домі то — завжди радість.
Ті слова явно сподобалися Пантелєєву. Обличчя його, на якому спершу було знати скутість, стало раптом відкритим. З лиць Паливоди й Гончаренка теж зійшла тінь настороженості. І коли вже Іван Олексійович, нарізавши хліба й ковбаси, взявся розкорковувати пляшку, то, здавалося, що четверо чоловіків — двоє молодших і двоє старших (Пантелєєв був за віком десь таким, як і Чередниченко) — всі з однієї компанії.
Розкоркувавши, Чередниченко проте не став сам наливати.
— Маємо ж хіміка, — сказав, передаючи пляшку Паливоді.
Ярослав упорався з завданням з честю — в усі чотири гранчаки було влито абсолютно однакову кількість рідини. А те, як він, за всіма законами аналітики, знімав з шийки пляшки краплі, викликало у Пантелєєва схвальне цокання язиком,
— Ну, як кажуть на Луганщині, щоб наші діти не боялись паровоза! — мовив Іван Олексійович, підносячи склянку. Він пив довго, ніби цідив крізь зуби, а тоді скривився, видихнув і поспіхом став заїдати.
На відміну від Чередниченка, Пантелєєв не те щоб не цідив, а якось ловко виплеснув у рот свої п'ятдесят грамів. Закусювати не поспішав — тільки підніс до носа окраєць свіжого житнього хліба і з насолодою вдихнув. Він мав велике відкрите обличчя, на якому було доволі просторо і для маленького гострого носа і для невеликих світло-сірих очей. Постать мав могутню, тільки якусь нескладну. Паливоді, що сидів навпроти, він здавався ніби потовченим: дещо зсутулений, ліве плече вище правого, високі сильні груди з кущиком білявого волосся, що виглядало з незастібну-того коміра сорочки в червону клітинку.
Ярослав очікував, що ось зараз почнуться суперечки навколо їхньої методики, але вже випили по другій, а ні Чередниченко, ні Пантелєєв і словом не прохопилися про діло. Іван Олексійович, щось згадавши, присунув портфель і витяг з нього чималого в'яленого ляща. Поплескавши ним по долоні, запитав у компанії:
— Він нам не зашкодить?
— Він прикрасить нам стіл, — сказав Гончаренко.
Після цього Чередниченко й Пантелєєв навперебій почали згадувати кожен про свою рибалку. І вже Іван Олексійович називав гостя Сашком, а той його Іваном. Пантелєєв мав басовитий голос:
— Не брешу, Ваню — у вересні відро отаких красавців на Зугресі…— він кивнув на ляща. І хоч йому ніхто не заперечував, додав: — Клянусь!
…Вже було досить пізно, коли Паливода порозливав у склянки рештки спиртного. Пантелєєв, узявши склянку, мовив схвально:
— Але ж і спеца маєш, Іване! Це ж треба — доза в дозу, від першої до останньої, як в аптеці… — І виплеснув у рот. Тоді, глипнувши на ручного годинника, підвівся, обвів байдужим поглядом стіл, на якому доволі ще було закуски, і почав одягатись.
Провівши гостя й повернувшись, Чередниченко сказав:
— Мене з ним директор шахти познайомив. — І додав по миті: — Здається, хороший хлопець…
— І талановитий, — зауважив з усміхом Гончаренко. — Горілку не п'є, а виливає в рот, немов за себе виплескує. Такого я ще не бачив.
Іван Олексійович виразно глянув на Паливоду, скептично посміхнувся:
— Ми його теж здивували.
Наступного дня, як і через день, з інституту звістки не було. Вони тим не дуже й переймалися, адже прогнози співпадали — на п'ятому було спокійно. Войтович подзвонила за три дні, коли Чередниченко вже починав нервувати. Пояснила, що Наталка хворіла і їй отже просто нічого було переказувати.
— Валю, давай цифри, — перетнув потік пояснень Чередниченко.
Записавши і попрощавшись з Войтович, він сказав:
— Серйозні справи. — І, подивившись уважно на Паливоду, додав: — Для нас. Проби, які ми відібрали ще за день до того, як зустріли у вибої прогнозистів, уже починають показувати небезпечну ситуацію. І вона дедалі зростає. Ось, подивіться…
— То що ж виходить, працювати там уже стало небезпечно? — поцікавився Гончаренко.
— Зараз скажу, — Іван Олексійович витяг з портфеля сувійчик міліметрівки і, розгорнувши, став порівнювати наслідки аналізів з графіком, який там було накреслено. — Від того місця, де ми сьогодні були, викид станеться в межах дванадцяти — п'ятнадцяти метрів.
— Слухайте, — стривожився Гончаренко, — але з такими темпами, 8 якими вони зараз ведуті проходку, це може статися завтра-післязавтра
— Працюють таки затято, — розважливо мо вив Іван Олексійович. — Якась у них зацікав леність. Мабуть, змагання. Надто бригад;:
Олеся.
Раптом відвів погляд від міліметрівки, подивив ся на молодших колег.
— От нарешті й настала с й т у а ц і я… — Вії повкидав папери в портфель, став одягатись. — До директора, — пояснив.
20
Від сотень шахтарських роб, що висіли ні зварених з металевого прута вішалках, пахло вугіллям, потом, гумою, вогкістю. "Гардероб" буї великий, з високою в два поверхи стелею і порядок у ньому панував ідеальний: на підлозі, ні лавах — ні пилинки. Та