Я біжу за ними. Славка повертається і вкриває мене, другу, на ліжку.
Вони сідають на дивані в кінці коридору.
— Я навіть не розповів їй про себе, — каже квартирант.
— А треба? — схлипує Славка.
— Той будинок купив для мене батько, коли ще був живий. Хотів, щоб я відкрив нотаріальну контору. У мене є право на власність двадцятирічної давності.
— Знайшли, про що говорити. Вона вистраждала через це.
— Я міг би його викупити.
— Тепер зможете.
Кричу: "Ні, ні, ні! Я ще не дописала повісті про нас з тобою".
Диск лежить біля каміна, там немає лише останньої глави…
А вони й далі сидять, обхопивши коліна зв’язаними руками. Мені легко, нічого не болить, підскакую на одній нозі і, сміючись, злітаю до стелі.
А знаєш, я нікуди не поїду, буду в замку, з тобою. Вийду якось на сходи у піні блузи та в зборочках зеленої спідниці на високих до неба підборах. Із-за лацкана твого піджака вигляне малюк-душа із сірничину завбільшки. Ти замреш. А я стоятиму відчужена, мов би жоден чоловік ще не наближався до мене.
Глава двадцять восьма…
Опиняюся серед поля, на колишньому хуторі, в оточенні лісів. Збігаю вниз, де прокинувся бурчак, під кіркою льоду виблискує вода. Дерева ще неживі, але назустріч мені скидають галузки. Над бурчаком нависли обвалисті береги, пориті гадюками, торішнє листя ледь пахне грибами. Нахиляюся напитися, і тут чую, як хтось наближається, тріщить гілками й шарудить листям.
— Ти прийшла, — каже батько, — тебе тут ніхто не чекав.
— Тату, де ви?
— Ми всі біля тебе.
Піднімаю голову і бачу: на пагорбі стоїть увесь хутір і тихо гомонить. Чоловіки, — хто в чорній од крові сорочці, хто з порваними жилами і розтерзаною плоттю. Голі жінки, з розметаним волоссям, що затуляють обвугленими руками груди. Коні і корови з проваленими боками, обвислими нутрощами.
Мене охоплює жах, який не може вмістити одне людське тіло. Пронизує дикий біль.
— Кожен має збудувати свій дім, — каже батько. — І ніколи не питай себе, навіщо живеш на цій землі.