Олександр Терентійович мав свою окрему ложку, не фарбовану, а різану з липи, і не круглу, як у всіх, а видовжену, човником, і не з прямим держачком, а з фігурним, от як бувають цибухи в люльки. З такої ложки, певне, і борщ був смачніший, ніж з круглих. Своєю ложкою дідусь Олександр Терентійович наводив також лад за столом.
Коли сім'я у Олександра Терентійовича була маленька, то всі їли з однієї великої коричневої, в зелену квітку, миски. Та коли сім'я розрослася — а розросталася вона з року в рік без затримки,— то до однієї миски на столі додавалася ще. Як три-чотири роти, так і нова миска! Хоч би й не хотіла того Дар'я Олександрівна, а мисник її увесь час поповнювався великими крутими мисками, коричневими, в зелену квітку, а не навпаки — мистецькі переконання не дозволили опішнян-ському дідові Штанькові виставляти на базарі в ряду такий глум над мистецтвом, як зелена миска в коричневу квітку. Він і не виставляв! Були такі часи, коли на миснику в Дар'ї Олександрівни вишиковувались по п'ять полив'яних мисок! Згодом їх почало меншати, бо й ротів меншало: женилися; відділялися з батькової хати; заміж ЕИХОДИЛИ. Це таке діло: в житті не буває інакше.
Синів женив Олександр Терентійович, дочок заміж віддав. У родинному колі прибавилося — невістки, зяті. Невістки як невістки: поки дівували — в економії і на цукрових плантаціях працювали; тепер усі дома сидять біля дітей і домашнього господарства.
І з зятями у Тереитія Олександровича не так, як колись було. Ось вони обидва — ото он молодший Дмитро, а ото старший Гнатко. Глянути збоку — орли! Огрядні, чисті, костюми, правда, не діагоналеві — звичайні шерстяні, скажемо точніше — з дешевенької шерсті, але чисті, охайні, святкові. Обидва не під макітерку стрижені,— під польку, обидва голені, і не скісками, як чепурить себе час від часу Олександр Терентійович, а справжнісінькими бритвами. І не чоботи в обох на ногах, а черевики на шнурочках, теж під ваксу: тернеш раз-два — і вже як дзеркало блискотять. Добрячі хлопці!
Це — з одного боку. А з другого! Ось вам отой красень Дмитро, а в нього ж і хати власної нема, тулиться в людей на квартирі, живе з хазяїном через сіни. Щока рум'яна, тіло біле, бо не на сонці працює, а в хатніх затінках людські печі мурує, а поспитайте, що є в нього тривкого? Нічого. Хіба що получка. А як робота увірветься, а надто взимку, тоді що? Такий і другий, Гнатко. Дмитро печі людям мурує, а цей з сокирою по світі ходить, ставить людям усяку будівлю — хати, комори, повіточки...
Обидва до горілочки ласі — хто не ласий до неї! Так зате й не скупі анітрішечки. Дмитро був по вуха в Мотрю закоханий, і вже так же годив тещі, Дар'ї Олександрівні, як на руках не носив. Чоботи на зиму справляв, а також легенькі виступці Макарові Прихідькові замовив, і той такі пошив, що взує їх Дар'я Олександрівна, а нога неначе в колисочці! Це ж Дмитро і фіалки завжди на родинний банкет приносив, просто з дерев'яною тарою — ціле відро, двадцять пляшок! І все Дар'ю Олександрівну пригощає, все "мамо" та "мамо". "Ось покуштуйте з цієї, а тепер з цієї!"
Гнатко ж більш на горілці спеціалізувався. Цей з чарочкою до тестя все підсувався, все тягся цокатися, все силкувався сповнити багатшим діалектичним змістом таке собі буденне твердження: "Вип'ємо... Щоб не остання!"
Гнат, Гнаток, Гнатко — це ціла повість, цілий шмат життя тієї недавньої епохи. З сокирою обійшов він півсвіту, мав язик багато причеплений, умів слово сказати й до слова примовити. І вмів робити. Умів сокирою орудувати так, що, мабуть, на всю Шахівку кращого за нього теслі не було. Підіб'є картузик на потилицю, візьме ту сокирку — вона гуляє в нього в руках, танцює, без шнура часом таку лінію на колоді виведе, що інший і з шнуром не зможе. Постала проблема в дядька Ониська хлівець поставити. Сів з своєю Ониською, радяться, кого взяти. Антона Красину? І чоловік він начебто поважний, і горілку не дуже п'є, тільки ж як почне робити, то робить так, як мертвий дише. Ось би Гнатка приговорити! У цього все співає в руках. Тільки ж горілка! П'є, вражий син, та як п'є! ї п'є, і запиває!
Що це все так, і тітка Ониська знає, однак, подумавши, мудро радить Ониськові: "А ти, чуєш, старий,— нічого не давай йому наперед. Закінчить роботу, тоді й розплатимося!"
Ця ідея до смаку дядькові Ониськові, і він каже: "Та, либонь, так і доведеться зробити". Заходить в переговори з Гнат-ком. І, уявіть собі, не перечить Гнатко! "Атож,— каже.— Я сам так думаю, що краще буде, як гроші по всьому сплатити, бо, знаєте, один бог без гріха, а що вже сказать про нас, грішних!"
Договір укладено, дядько Онисько і тітка Ониська задо-доволені. Та й Гнатко теж. Он він біля колод. Сокира дзвенить, під руками все горить, ке камилуєшся! Сказано — золоті руки! А сядуть обідати, дядько Окисько щось скаже — Гнатко одразу ж прикаже та й перенесеться кудись у Миколаїв, Сімферополь, в Херсон, Одесу, на Кубань, у Харків! Де тільки Гнатко з своєю сокирою не бував, чого не чув і не бачив! Почне слова нанизувати, та такі гарні, барвисті, немов коралі, тітуся Онись-ка і рот з подиву відкриє. Навіть дядько Окисько скаже: "Ну, цей бував у бувальцях!"
І отакечки все йде від понеділка і до самої п'ятниці. Точніше, до полудня в п'ятницю. В п'ятницю, полуднуючи, Гнатко раптом кине на лоб зморшку зажури, скаже: "Ми оце тут розмовляємо, а що там бідолашна моя Санька робить? Знаєте, гадали, що копійок до неділі' вистачить, а воно, бач, не догадали трохи".
У Шахівці всі, отож і дядько Окисько, і тітка Ониська знають, що Гнати з копійок живуть. Є копійка — є і в мисці. Немає копійки — і миска гуляща. Отож і сьогодні в Саньки миска порожня була, і завтра порожня, і в суботу, і в неділю порожня буде, і в понеділок, і у вівторок, і в середу. Аж у четвер Гнатко має звести на сохи будівлю, заглицювати її, крокви поставити, одвірки для дверей, лутки для вікон поробити, а тоді вже й: "Будь ласка, Гнате, ось вам ваш заробіток. Спасибі за гарну роботу!" Але це ж скільки днів ждати!
І Гнатко каже: "Мені небагато, ну так, щоб на хлібець і кулешик для Саньки, а я вже, спасибі вам, біля вас прохарчуюсь". І так же це розсудливо, стримано, навіть мудро говорить Гнатко; і такий статечний; і такий милий, навіть інтимний вираз на обличчі у нього, що тітка Ониська перша не витримує і каже дядькові Ониськові: "Дай йому карбованець чи півтора — на кусок хліба Саньці". Дядько Окисько, як і тітка Окиська, серце вразливе має, чуле, тому й відказує: "Гаразд. Що вже з ними робити!" І дає карбованець-півтора Гнатові для Саньки на господарство, Гнатко бере гроші, дякує: "Оце ось однесу Саньці і зразу ж повернуся, одна нога там, друга тут!"
Ця розмова відбулася гарного червневого дня о п'ятій годині, якраз після полудня. О пів ка шосту Гкатко вже начебто мусив бути на місці, у дядька Ониська і в тітки Ониськи. Але ні в пів на шосту, ні о шостій, ні о восьмій його не було... І взагалі того дня він до Ониськів уже не повертався. Не прийшов він і наступного дня — в суботу. Не чути було Гнатка і в неділю, і в понеділок, і у вівторок. Лише в середу, позичивши в сірка очі, Гкатко на роботу приходить. Дядько Окисько каже: "Чуєте, Гнате, як отак робити, то ну його к чортовій матері!"
Гнатко мовчить, мовчки насуває на очі картузка, засукує рукави, бере у руки сокиру. Через годину-півтори це вже була сокира артиста, і тітка Ониська, хитаючи головою, зітхала: "Господи! Коли б до оцих золотих рук та не була дірява горлянка!" — "Еге ж, горілка,— зітхав дядько Онисько,— горілка до пуття не приведе".
Отож і Гнатко в гостях у Олександра Терентійовича. І Санька тут — найнещасливіша дочка Олександра Терентійовича і Дар'ї Олександрівни. Змарніла-змарніла, лише на лицях сліди колишньої вроди; і одягнена сяк-так, і діти схудлі, із зголоднілими очима. Варвара садовить їх біля себе і вже стежить-стежить, щоб вони і наїлися, і напилися, і, як вони пізніше, вже в полудень, зберуться з Санькою додому, дасть Саньці в руки вузлик з пирогами для маленьких страдників.
Олександр Терентійович, звісно, такого зятя терпів, як терплять лихо.
Разом з тим Гнат був уважною, ба навіть чулою людиною. Прихворів оце Олександр Терентійович, і він уже й тут. Найбільше любив булку з собою приносити за десять копійок, зовсім свіжу, просто з печі у Дроботихи. І чаю. В перервах між горілкою чай любив. Принесе чаю пачечку на дві копійки, попросить: "Мамо, зварили б чайку". Чай Дар'я Олександрівна варила ще по-старосвітському — у молочному горщику, з вишневими гілками, а як гілки вже дадуть колір, тоді кидала пучечку чаю. То чаю й не чути було — гілочки гору брали. І пахощі молочні.
Чаю внакладку в ті часи у Шахівці майже не пили, пили вприкуску. І скла в господарстві у Дар'ї Олександрівни, крім чарочок, не було. Квас пили кухликом. З кухликів і чай пили. Вип'є Гнатко кухлик-другий чаю, розжевріється, розчервоніється і, коли до того хоч яка є нагода,— сяде на свого коня чарівного, Пегаса 37, чи що б, і залетить у такі прадалекі краї, що побувати там нікому й не снилось. Найбільше Кавказ згадував, місто на Кавказі — Владикавказ 38...
Прийшла до Савчиних батьків того ранку Марія в новому вбранні. Спідниця з гарного барвистого ситцю з оборками, а блузка батистова, біла-біла! Як одягла її Марія, то й рукою доторкнутися фоялася. Руки Мцріїні ще не зовсім відійшли від ИЙло літньої роботи в полі, були ще грубі, засмаглі, і вона ніби боялася залишити темний слід на тканині.
Шила їй вбрання Мотря, яку всі Мотею називали, сказала, приміряючи, Марії: "Стан у тебе ще кращий, ніж у Дуняшки! Та оповніла вже, а ти — як струночка. Спідницю треба було брати не таку барвисту. То цигани так полюбляють. Це ти, мабуть, у Іцковича брала? Він мало тямить, ти до старої Венгерихи ходи, та підбирати вміє!" І все одно Мотя так пошила нове вбрання Марії, що Вівдя, побачивши Марію в ньому, аж скрикнули: "Як тобі до лиця! Ти — як Дуняша!"
Дуняша була полюбовницею пана з сусіднього села — Петра Коваленка. Той пан був чудний: промотав усе добро, що від батька залишилося, спочатку кіньми захоплювався, потім автомобіль купив — перший на всю Червоноградщину, і взяв у полюбовниці добрянську молодицю, удову Дуньку, Дуняшкою її називали.