Їх усіх, так само, як і всю націю, огорнула повна тиша. Подули холодні вітри. Світ завмер в очікуванні. Ніхто не вірив у те, що щось може статися, проте все було в суцільній тиші.
Ми опинилися на порозі неминучого. Попереду на всіх чекають лише незвіданість і морок, не позбавлений віри в благо. Бо всім, хто стулив очі тієї ночі, судилося прокинутися не від дзвінка будильника або ж від яскравих променів сонця — їм судилося прокинутися у світі та в подіях, після яких ніхто і ніколи вже не буде таким, як раніше. Вранці від гулу сирен і вибухів, в день, за пару років після якого все ще буде йти війна й ми застанемо його за своєю роботою в майстерні, однак перед цим він опиниться в ранці двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року... переживе дві ночі пострілів під самими вікнами, під час якої почує від дитини найжахливіше питання з усіх на світі: "а ми сьогодні не политемо на небо?" й не зможе відповісти нічого. Відправиться із родиною на південь області, де знову зможе знайти себе й розшукає відповідь на безліч питань про власний дух. Прийде до виправдання та осягнення віри. Повернеться додому. Ледь не помре від сорому. Ще більше побратається зі старими друзями, знайде нових та так і не зможе відпустити думки про минуле кохання. Як і всі буде радіти звільненню Харківщини й Херсону. Жахатися невблаганності людської злоби, на яку йшов та йде ворог. Знаходити нові знання. Продовжувати свою роботу, нехай і з важкістю. Навчиться вірити в краще та прийде до нових здобутків. Отримає освіту. Спробує знову покохати… однак це все трохи інша історія, котра варта окремої розповіді про нашого митця. А зараз він в осені… все ще під час війни… сидить у своїй майстерні та працює над тим, що змушує його відчувати красу життя.