Пряності півночі наче перекликаються з іншими південнно-східніми, екзотичними наїдками Індії й Аравії. Навіть сухий кнекеброд (маца) з якимись кминами й запашними остючками. Крім того, помітна велика кількість набілу — сирів, молока. Хліба вживають мало, заміняючи його головно картоплею й різними додатками-ґарнірами — з брюкви, брюссельської капусти, кольрабі, ріпи, бурячків, моркви, гороху й іншої смачної всячини. За їдою багато п'ють сирої води. Коло кожного стоїть склянка з водою й загальний великий скляний кувшин, повний води…
Я згадую, що треба, як і в інших державах, заявитись у своєму повпредстві, тим більше, що в Норвегії я маю прожити з місяць. Радянські повпрества й консульства в інших державах, особливо там, де нелюбов поліції й урядовців до червоного пашпорта виявляє їхню оскаженілу нечемність, ці наші представничі органи для радянських громадян — немов рятувальні бази серед бурхливого моря можливих неприємностей, але й немов перець в око реакції.
І коли ти взявся на облік у своєму консульстві, то знаєш уже, що, попри всю ненависть до нас, з нашими дипломатичними представництвами дуже серйозно рахуються. І досить у якійсь незаконній ситуації почати вимагати змоги зв'язатись телеграфно з радянським консульством, як усі перетики опадають, як зів'яле листя, урядовці й поліцаї робляться розлючено-чемними, і ви далі продовжуєте свою мандрівку. Отже, за звичкою, яка виробляється в Европі, коли на всякий стукіт у двері кімнати ти найперше починаєш витягати з бокової кишені пашпорт, а тоді вже відчиняти двері, — автор цих рядків вважав за негайну необхідність зв'язатися з радянським повпредством.
Телефонний дзвінок до "Madame" Колонтай
Правда, я був здивований, що фру Торкільдсен ще й досі не настоювала заповнити анкету поліції, але я гадав, що, може, то вона забула. Отже, щоб нагадати це їй, а також, щоб уґрунтуватися самому, я звертаюсь до господині з проханням допомогти мені зв'язатися телефоном із "Совєт-делеґашьон". Я хотів побачити, яке вражіння справить ця моя жахлива пропозиція.
Вражіння — ніякісінького.
— О, будь ласка, — заворкотіла низьким контральто фру Торкільдсен. —Там же наша славна мадам Кодонтай. Я її бачила… О, це розумна жінка…
Фру Торкільдсен годовито сталa, піднісши свою могутню грудь і доброзичливо зігнувши свою шию з дебелим червонавим видом. Я відчув у її голосі гордість жінки за перемогу свого полу.
Воно посміхнулась і, підвівши руку елеґантним жестом старого генерала, підкреслила свою думку:
— Це єдина жінка-міністер, дипломат у цілому світі! О, я знаю мадам Колонтай.
— Але ж дозвольте додати, що цей факт створила велика східньоевропейська революція.
— О-о— о, — протягнула фру Торкільдсен. І я не знав, що вона сховала за цим "о-о-о"… Гадаю, що найперше — добре самопочуггя: адже вона сама теж власною головою й руками веде ціле діло, виховує дочку, командує 2 адьютантами в білих фартушечках і, мабуть, має в банку пару добрих ере (грошів), а далі вже й думки про те, що жінка нашої епохи нічим не нижча від мужчини, доказом чому є "мадам" Колонтай.
Кількість Гансенів, Йогансенів, Єнсенів, українців та інших національностей
Отже, ми рушили до автоматичної вертушки, заглянувши спочатку у велетенську біблію телефонних адрес. У цій книжці мене вразили шістнадцять сторінок формату журнала "Всесві" дрібного тексту (нонпареля) у дві колонки — і вразили тим, що на цих шістнадцятьох сторінках були прізвища самих ословських Йогансенів, що мають удома телефон. Уявляєте собі, значить, яка злива Йогансенів у цілому місті, а далі по цілій країні? Стільки ж приблизно було в цій книжці й Гансенів і трошки менше Єнсенів. А далі пішли вже Деніельсени, Петерсени, Андерсени і прочі Амундсени. Йогансен і Гансен — це на зразок російського Іванов.
Виявилося, що повпредство наше міститься на розі Уранієнборгвейєн № 2, недалечко королівського палацу, і що ранком я можу застати всіх, кого мені треба.
Після цього прийшлося-таки заповнити невеличку анкету, де були запитання про назву, національність, громадянство і звідки прибув. Я, мабуть, у Норвегії був 13-й українець, бо в знайомому нам річному статистичному збірнику на 1928 рік на стор. 14 указано, що після відомостей на 1 грудня 1920 року чужоземців-українців у Норвегії 12 чоловіка. Хто вони були, що зареєструвалися у такий ранній час української свідомости — петлюрівські еміґранти, уенерівські дипломати чи просто люди зразка Мирослава Січинського, що кілька років жив у Берґені і навіть бувши перед моїм від'їздом у Харкові, дав мені адресу в Берґен? Одне можна з певністю сказати, що я був перший українець нової радянської формації, що ступив на норвезьку землю, коли не рахувати літуна Чухновського, що, як виявилося, теж українець із Чернігова.
Коли ж приглянутись, хто найбільше має справ із норвежцями, то виявиться, що з 60 тисяч чужоземців, що перебували в Норвегії 1920 року, — 40 тисяч припадає на шведів, 7 тисяч на данців, 4 тисячі німців, 4 тисячі американців і 2 тисячі фінів, 1 ½ тисячі росіян, на решту припадає по кілька десятків або одна-дві сотні. Отже, виходить, що Норвегія живе своєю скандідавською купкою, одні одних знають, одні одних розуміють і одні з одними мають справи. А вже з інших народів цікавляться Норвегією і взагалі Скандинавією: сусіди-німці, сусіди-росіяни та далекозорі американці.
Може, вам уже починають набридати сухорляві факти статистики, любий читачу, але я, як людина, що взялася робити відкриття для України Норвегії, в силу свого громадського обов'язку, повинен це зробити. Обіцяю, що будуть у нас іще сторінки навіть чистої поезії в описах, наприклад, скандінавського лісу, гір, фйордів, дівчат, – а зараз давайте напишемо з Осло ще десяток листівок своїм друзям і підемо байки-бай.
Чого вже чого, а листівок у Норвегії де хочете і скільки хочете тих пак фото-листівок з рідними краєвидами. Значить роблять попит туристи. А яких ґатунків тільки нема листівок! – На різні смаки, на різні цікавості. Ось вам легкокрилі вітрильні човни заповнили фйорд, ось вид на порт, ось шумує ліричний водоспад і коло нього норвезька селяночка: проїдьтесь, подивіться, будь ласка, – ось могутній, грізний, темний тон скандінавських Альп, ось овечки над дзеркальним гірським озерцем. Ах, чого тільки немає в тих листівках!
У Радянському повпредстві в Осло
Коли ви на ранок підходите до симпатичного відкритого будинку Радянського повпредства, вас, по-перше, вражає зовнішня показна відсутність певного й непевного вигляду цивільних людей, що тинялись би попід будинком чи на протилежній стороні вулиці, як це буває скрізь, а особливо в доброму польському стилі. Ніякої кріпости, ніякої охорони. Навпаки, ви можете зайти спокійно ворітцями у двір і потягти якогось радянського килима, що провітрює на вогкому сонці свої текінські узори. Бліде сяйво сонця привітно виглядає з-за низьких хмар, щоб пригріти подощову землю. По Парквейєну клейко прокочуються автомобілі. Крізь осінні дерева Королівського парку вигялдає "присутствіє" королівського палацу. На дзвінок вам просто відчиняють і впускають до приймальні. Потім ви балакаєте з привітним худорлявим молодим радянським джентлменом Шармановим, що занотовує ваш пас, а з листом від Уповнаркомзаксправ УСРР ви заходите до передпокою тов. Колонтай.
Тов. Колонтай кудись поспішає, і тому вона приймає українського письменника разом із заст. торгпреду т. Ріхтером. Останній, як прибалтійський революціонер, здається латиш, побував свого часу і на Україні, отже, він одразу, жартуючи, запитує:
— А, ето ві там розводіте шовінізм, а? Єтхі українці — оні всегда чего-то хотять…
Як вам подобається уявлення про радянських українців як про людей, що вічно чогось хочуть? Звичайно, коли б це було сказано не в товарисько— жартівливих тонах, то можна було б для знайомства і гостро посперечатись. А так залишається одбитись теж жартом, бо секретар тов. Колонтай повідомила, що на нас уже чекають.
Олександра Михайлівна Колонтай
Перш за все, вас приємно зустрічають блакитно-сірі молоді й жваві очі вже пожилої жінки з легкою сивиною в коротко обстриженому кучерявому волоссі. Зморшки, що їх наклав час, променяться коло очей, і колись округлі лиця чуточку важчають коло невеличкого, загостреного підборіддя. На губах грає привітна посмішка, і зовсім молодий голос із приємним тембром вас швидко запитує, спиняється, даючи собі змогу щось обміркувати, бо тов. Колонтай навіть напівжартівливі слова каже міцно, з вагою, як жінка-професор або як людина, що спирається виключно на свою думку.
Але дві стихії ввесь час борються в її поставі, в тембрі голосу, в рухах: поважного професора й ентузіястичної артистки, наркома і одночасно молодої комсомолки, що може підковирнути, розкотитись сміхом, зірватись і закружити, тримаючись за ясну клясову лінію у висловах, які виливаються непримушено, вільно й разом упевнено. Не дивно, що ця жінки викликає загальну симпатію і подив… Вона може бути запальним агітатором і господарем цілого наркомату: жінка — нарком. Вона може бути політичним вождем і разом із тим гострою й веселою співбесідницею. Тому в Осло до неї дуже часто заходять гості-норвежці, і кого не спитайте, — всі захоплено вам ствердять, що Колонтай — чудова людина.
Її невисока, жвава й міцна постать чинить найрішучіший опір літам.
Маючи таке бурхливе минуле, стільки боротьби й пригод, перенести через поріг п'ятидесяти літ душевну й навіть фізичну молодість — це треба бути людиною виключно обдарованою. І не даремно ж, як письменник-белетрист і як автop книжок із жіночого питання, з питання моралі й любови, Колонтай увесь час фіксує на собі суспільну думку й до останнього часу.
До книжкових крамниць
Ви виходите й, пройшовши трохи, сідаєте на трамвай, де в кожному вагоні ходячий вірний годинник: тут люди точні на час і шанують його. Ніхто годинників не викручує, не б'є їх, навіть коли вагони стоять у трамвайному парку.
Коли трамвай довозить до кінця вулиці Карл-Йоганс-ґате, де багато книжкових крамниць, нахмарене небо знову завело свою осінню музику із шелестінням води по високих гострих дахах (щоб швидко збігала вода), із звуковими балабончиками в ринвах, з розкритими чорними грибами парасольок і знову з настирливо-послідовним поблискуванням червоних сиґнальних маяків на перехрестях вулиць.