Уран

Не так уже й багато часу минуло, а від тієї сосонської Степки зовні залишилися тільки очі, коса та дещо різкуваті рухи. Не без впливу Ніли й Ніни Степка почала носити відчайдушно короткі спідниці, крикливі кофти.

– Що ти з себе робиш? – гнівався Лебідь.

– Ти ж зараз звичайнісінький приморський стандарт, – дорікав Славко. – Гармонія мусить бути. Розумієш, що таке гармонія? Борисе Авер'яновичу, Степка може збожеволіти і відрізати косу!

– Відправлю в Сосонку, – пообіцяв Лебідь. – Опудало, а не дівчина.

Степка, ображена і зла, прибігла в свою кімнату і переодягнулася в стареньку сосонську сукню.

– Так ходити? – з викликом підступила до Лебедя й Славка.

– І не так. Треба з розумом. Ходімо до художників по костюмах, – сказав Славко. – Ми тебе навчимо. Ти не мусиш бути стандартною, це ж так нудно.

Слава, Ігор і Олексій виявилися гарними хлопцями і товаришами, ставились до неї підкреслено по-лицарськи, приносили їй бутерброди на заняття, інколи водили в кафе. Степка, звичайно, відчувала, що всі троє були закохані в неї, і це їй подобалося.

Вчора Ігор одержав гроші і запросив усіх до ресторану, але, поки вони збиралися, з'явилися Ніна й Ніла і сказали, що це буде величезне свинство, якщо не запросять їх. Ігор був лицарем до кінця і запросив дівчат.

Була неділя, і ресторани тріщали од відвідувачів. Але Славко не розгубився. Звелів друзям почекати біля входу у "Прибій", а сам підійшов до швейцара в адміральській формі, поплескав його по плечу:

– Хелло! – і пройшов у залу.

Славко повернувся швидко і запросив усіх:

– Нас чекають.

Офіціантка провела їх до однієї ніші.

– Будь ласка. Що вам?

Ігор вступив у переговори з офіціанткою.

– Як тобі вдалося потрапити сюди?

– Дуже просто. Наші співвітчизники ніяк до цього часу не можуть звикнути до високої честі приймати іноземців... Коли дехто з них чує, що прийшов іноземець, зроблять усе... Я сказав, що Ігор – режисер з Італії, а Степка – його дружина – кінозірка... Скоро до неї почнуть підходити за автографами, – пообіцяв Славко.

– Он уже йде перший мисливець за автографами, – кивнув на якогось моряка Олексій.

Справді, до їхнього столу йшов високий худий моряк у білому кітелі і чорному кашкеті з "крабом". Загоріле худорляве обличчя, тонкі губи нервово сіпались. У Степки похололо в грудях: до неї наближався Дмитро Кутень.

– Вам автограф? – випередив його Ігор.

– Ні. Здрастуй, – привітався до Степки.

– Здрастуй.

– Я хочу з тобою поговорити, вийдемо, – запропонував Кутень.

– Нам ні про що з тобою розмовляти, – відповіла Степка.

– А я наполягаю.

– Не приставайте до дівчини, – встав перед Кутнем Олексій.

– А яке твоє діло? – заходили жовна на щоках Кутня. – Я хочу поговорити з нею.

– Поговорите іншим разом, а зараз не заважайте нам, – сказав Славко.

– Степко, ходімо, бо...

– Я питаю, чого вам треба? – вийшов з-за столу Славко.

– Спокійно, салаги, – сказав моряк і засунув собі в зуби люльку. – Я хочу поговорити зі своєю дружиною... Законною. Степко, або ти вийдеш на хвилину, або...

– Я вийду, – промовила Степка.

– Ти з ним одружена? – витягнулося обличчя Ніни. – Історія.

Кутень ішов за Степкою. Біля одного столу, за яким сиділо ще кілька чоловік, зупинився.

– Порядок.

Стали в скверику напроти ресторану.

– Чого ти від мене хочеш? – Степка накинула кофту, бо її морозило.

– Я трохи випив, Степко, пробач. – Кутень раптом став зовсім сосонським. – Я знаю, що ти в Приморському, і вже місяць розшукую тебе... На студію приходив і на радіо...

– Звідки ти дізнався?

– Написали мені з села... Я тут уже рік... На курси ходжу... У плаванні ще не був... Буксир ганяємо...

– Ну й добре, – Степка відчула, як полишив її страх. – Мрія твоя здійснюється, моряком став...

– Яким там моряком... Буксир... в мазуті, як чорт...

– Але ж ти хотів колись?

– Я не шкодую, може, видряпаюсь... А ти в кіно будеш зніматися?

– Можливо...

– Ех, Степко, Степко, ніде я не можу подітися від тебе... А може, – Кутень шукав бодай тоненьку ниточку, за яку міг би вхопитися.

– Ні, Дмитре, я ж тобі сказала вже давно.

– Я, коли дізнався, що ти тут, не міг. знайти собі місця... Я тебе шукав... Ти моя доля, Степко. Давай жити разом... Помовч. Роби, що хочеш, живи, як знаєш, тільки не проганяй мене від себе...

– Ні. Я так не можу... Або все, або нічого. Бувай здоровий. І ще прошу тебе... по дружбі... не шукай мене. – Степка пішла до ресторану.

– Цього ти мені не заборониш! – крикнув услід.

Степку зустріли зацікавлені погляди Ніли й Ніни, іронічний Олексія, співчутливий Ігоря і підкреслено байдужий Славка.

– Він справді твій чоловік? – аж загорілася Ніна. – Я гадала, ти дівчинка, а ти вже...

– Ми з ним розписані.

– До нас у кіно приходять всі з певним досвідом або успішно набувають його тут, – нахабно подивився на Степку Олексій.

– Мало що трапляється в житті, – поспівчував Степці Ігор.

– Філософи, давайте допивати коньяк... Люблю пити за чужі гроші, – жарт не вдався, і Славко замовк.

Степка майже фізично відчула, як зразу після її повернення змінилося ставлення хлопців до неї.

– Чого ж ти не сказала, що заміжня? – ніяк не могла вгамуватися Ніла.

– Яке це має значення? – відповів за Степку Ігор.

– Відомо, що краще мати справу з дамами, ніж з зеленими дівчиськами, які при зустрічі допитуються, над чим ви працюєте, – дурнувато розсміявся Кушнір.

– Я дуже шкодую, що зіпсувала вам вечір. – Степка взяла сумочку і вийшла з-за столу.

– Степко, не роби дурниць!

– Вернись!

– Я пробачаюсь, Степко, – її наздогнав Олексій.

– Відійди.

У скверику Степку чекав Кутень, але не встиг підійти, бо вона зупинила якусь машину, вскочила майже на ходу і щезла.

Дмитро повернувся до ресторану, посидів трохи зі своєю компанією, а потім підійшов до столу, за яким сиділи Степчині товариші. Замовив коньяку і шампанського.

– Можна я з вами посиджу, бо її нема... Ви повинні мене зрозуміти... Я... люблю... кіно...

– Сідайте.

– Спасибі... Вона пішла... але я мушу вам розказати. Все розкажу... Я – Дмитро Кутень. Працював у Сосонці агрономом... Там жила Степка...

Степка чула, коли прийшли Ніла й Ніна, вони голосно сміялися. Потім хтось постукав у Степчині двері.

– Хто там?

– Степко, це я, Олексій... Не відчиняй, тільки вислухай... Якщо ти не простиш мені за ті слова у ресторані, то я... я... змушений буду виїхати звідси. Я – скотина і наволоч.

– Я прощаю тобі, – сказала Степка.

Знімальна група вибирала місця для натурних зйомок, а Лебідь посилено працював з артистами. Нарешті Степка познайомилася з актором, який мав грати у фільмі Петра – її коханого. Актора зустрічав директор картини. Вони з'явилися у готель напідпитку. Актор був заслужений і популярний. Він грав здебільшого шоферів, таких собі грубуватих хлопців, які, проте, здатні були й на амплуа ліричного героя. Директор картини познайомив його зі Степкою.

– Владик, – розправив нейлонові груди популярний актор і поцілував руку Степці. – Колего, я тебе раніше не бачив? Чому я раніше її не бачив? – звернувся до директора картини.

– Бо Степка ще не знімалася ніде, – пояснив той.

– Я готовий залишитися назавжди на цій студії, – сказав Владик. – Я влаштуюсь і прийду.

– З Владиком це буває, – немов виправдовувався перед Степкою директор. – Дуже оригінальний... Інколи той... Але ролі відливає, наче кулі.

Владик зайшов до Степки з пляшкою вина.

– Дитя, сідай, – показав на крісло поруч себе.

– Я не дитя, я – Степка. Ви чого прийшли?

– Для знайомства. Ми ж з тобою повинні будемо крутити почуття на стрічку... Колего, ти вмієш цілуватися? Давай на брудершафт, – корка він втовкмачив у пляшку олівцем. – Посуд є?

– Я з вами пити не буду!

– Що? Ти не будеш пити з Владиком? Ти – анахронізм, – Владик обняз Степку й одержав гучного ляпаса. – Геніально. Мені вже давно ніхто не давав по фізіономії.

– Підійдете, ще одержите.

– Ти серйозно? Такі на дорозі не валяються... Мене хапають з руками й ногами... У мене посмішка Петі Алейникова...

– Ідіть звідси. – Степка відчинила двері, й популярний шофер з посмішкою Алейникова, похитуючись, вийшов з кімнати.

Потім Степка чула його добре поставлений баритон в кімнаті Ніни й Ніли:

– Варварство. Мене якась статистка виганяє з номера! Мене! Владика!

Вранці Степку запросив Борис Авер'янович. У нього вже сидів Владик. Привітався, але на Степку не подивився. Пив воду.

– Я хотів познайомити вас, – сказав Лебідь, – можливо, вам доведеться зніматися разом.

– Чому "можливо"? – Владик не приховував здивування.

– Бо ще будуть проби.

– Мені проби, ви що? Мене беруть без всяких проб, я...

– Інші беруть, а я мушу подивитися. Ви готові до зйомки?

– Майже...

– Тоді ми зараз попрацюємо, а ввечері почнемо знімати.

Владик відчував, що провалюється. Сцена не виходила.

Перед цією Степкою, перед її палаючими очима він розгублювався. Усі давно завчені штампи не могли замінити йому природного стану. Степка нервувала, її дратували порожні очі партнера. Жодної думки.

– Сьогодні я не можу працювати, – заявив Владик.

– Бачу. До завтра. – Лебідь зажурено похитав головою. – Зіпсували актора.

Владик одмовився від ролі.

– Мене не влаштовує сценарій, колего. Дрібний. – І поїхав шукати ще не зіграних шоферів на інші студії.

Степці довелося ще багато разів зустрічатися з різними акторами, поки Лебідь не зупинився на Михайлові Богачуку – студентові театрального інституту.

Восени група Лебедя виїхала на Херсонщину знімати фільм.

7

– З богом! – Так, мабуть, говорив сотні років тому і його прапрадід, починаючи це святе діло. Потім Ничипір переходив до сучасності. – Змагайтеся, хлопці, але пам'ятайте, що гріш ціна вашим надплановим гектарам, якщо ви зерно в землю покладете абияк.