Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!
Добіг. Ось тут лежав піджак. Полікарп стає навколішки і перебирає руками кожну соломинку. Нема. Ні, він повинен знайти, це ж для Степки… Щоб вона зраділа… Заміж вийде, з батьківської хати піде, а подивиться на годинничок — і згадає. Може, вона і за Юхима заміж вийде. Славний хлопець, в Ничипора вдався…
Руки — в крові, тисячі колючок зі старих будяків впиваються гострими жалами, але Полікарп не відчуває болю, він навіть не помічає, що надворі вже ніч. Навколо купи розгрібаної соломи, пальці задерев'яніли і не згинаються. Нема, нема годинничка, нема Степчиної радості…
Повертається з поля. Не хочуть ноги нести Полікарпа. Краще б він втратив усе, що є в нього, тільки б не годинничка. Що ж він їй тепер скаже?
Немов чужий підходить до своєї хати. Вікна світяться. Полікарп тихенько підходить і заглядає в причілкове вікно.
Степка сидить на лежанці, а на стільчику біля неї — Юхим. На лаві лежить гармошка. Юхим курить. Степка зажурена.
"Хай посидять,— вирішує Полікарп,— піду на ферму". Може, там ще конюхи не порозходились… Почастує їх сигаретами. А потім прийде, та поздоровить дочку, та про біду свою розповість.
"Не хотів я, дочко",— скаже Полікарп.
"Та нічого, тату, ще купимо",— скаже Степка.
— Наче хтось під вікнами ходить,— зіскакує з лежанки дівчина.
— Це тобі здалось,— заспокоює Степку Юхим.— О, мало не забув! — Не дуже вдало грає.— Поздоровляю тебе з днем народження.
— Спасибі!
— А це від мене.— Хлопець дає Степці невеличкого пакуночка.
Степка розгортає — і очі її радісно спалахують: в коробочці лежить маленький радіоприймач. Юхим покрутив коліщатко — хату заповнила музика.
— Рада? — Юхим теж щасливий.
— Рада, рада! Де ти купив?
— У Косопіллі. Вчора ходив…
— Який же малесенький…
Юхим нахиляється до дівчини, і вони слухають.
Степчині коси легенько торкаються Юхимового вуха, і він уже не слухає музики, він взагалі нічого не чув. Якщо присунутись ще трохи ближче, то він торкнеться її щоки… Юхим підсувається до Степки. По одному сантиметру, ні, по міліметру. Відчуває на своїй щоці її коси. Ще мить — і він обнімає дівчину.
— Не руш! — Степка зіскакує з лежанки. — Як прийшов, то сиди, а рукам волі не давай! І коробочку свою можеш забрати…
— Чого ти така? Я не буду більше.
— Заграй краще.
Юхим бере баян.
— Що тобі заграти?
— Що хочеш…
— Я тобі пісню свою заграю, Степко.
— Свою? — дивується вона.
— Сам склав.
Юхим розтягує міхи баяна, і Степці здалось, що саме таку пісню хотіла вона почути. Хлопець грає, очі в нього задумливі. Світло від лампи, що стоїть на комині, виграє на перламутрових гудзиках, і здається, що Юхимові пальці бігають по маленьких сонечках. Стихає баян.
— Знаєш, про що це я грав, Степко?
— Знаю. Про нещасливу любов…
— Ти вгадала…
10.
Платон прощався з містом. Завтра він залишить його і, напевне, назавжди. Сьогодні був у академії.— За цієї ситуації ваше рішення правильне,— сказав декан Григорій Якович Осадчий.— Буде потрібна моя допомога — я до ваших послуг.
Платон востаннє пройшовся по Хрещатику, подививсь на засніжені схили Дніпра, згадуючи своє життя у цьому чарівному місті. Що ж його чекає попереду?
На пероні Гайворон побачив Єрофея Пименовича в гурті студентів.
— Кажу тобі, як старий солдат: наступай, ніколи не сиди в обороні,— наказував Кашкін.
— Пиши! — кричали хлопці.
— Пиши-и-и…
За вікном проплив Київ. Тривожно на серці в Платона, він залишив тут щось дороге і неповторне… Що? Юність…
*
Постоявши з годину на виїзді з славного міста Косопілля і не дочекавшись машини, Платон зв'язав паском чемодана, перекинув через плече й пішов.
Біля Криничок його наздогнали сани. Високий сивий чоловік з чисто поголеним обличчям радісно поплескав хлопця по спині, розсунув бідони і вмостив чемодана. Потім підклав сіна на передок, знову поплескав хлопця і кивнув головою: мовляв, прошу сідати. Це був Іван Лісняк. Мати розповідала, що до війни не було кращого співака в селі. Навіть Михей Кожухар не годився йому в підметки. З фронту Іван повернувся глухонімий. Його важко поранило на Сандомирському плацдармі.
Дружина Івана Лісняка — сором'язлива красуня Катря — з величезною мужністю пережила першу зустріч зі своїм чоловіком. Цілувала його, говорила найніжніші слова, а він не чув їх… У них не було дітей, і всю свою любов жінка перенесла на свого Івана. Вона навчилась розуміти його, проводжала на роботу, ходила з ним в гості і співала його улюблених пісень… Напевне, ця любов і врятувала Івана, він не запив з горя, не опустився. Лісняк ще на фронті вступив у партію, і коли в райкомі запитали, де він буде працювати і чим йому допомогти, написав: "Я вмію робити все, і, поки можу ходити, — допомоги не треба".
І Лісняк працював. Орав і сіяв, робив вози і міг позмагатись з таким ковалем, як Мирон Мазур. І ще любив малювати. Його картини висіли в школі та в багатьох хатах на селі. Він ніколи за них не брав грошей. Іван малював береги Русавки, поля, табуни коней і портрети своїх загиблих друзів з карток, які приносили вдови та печальні матері. Єдине, чого ніколи не малював Лісняк, — це картини про війну.
Найкращим його твором був портрет дружини. Все село приходило дивитись на мальовану Катрю. Вона була дуже схожа на живу, але якась інакша… Глибокі сині очі, ледь-ледь помітна усмішка: богиня, тільки руки маленькі, натруджені — руки селянки. Минулого літа з міста до брата в гості приїхав кандидат якихось наук. Побачив цей портрет, вигукнув: "Талант!" — І написав листа у Київ.
Портрет Катрі хотіли забрати на виставку, але Іван не дозволив.
Багато про що хотілося б розказати зараз Іванові Лісняку, але він тільки штовхає ліктем Платона, вказуючи на поля, мовляв, добре, сніг випав, озимину прикрив, урожай буде… Потім все ж передає віжки хлопцеві і починає говорити своєю нещасною, беззвучною мовою, що в селі мало хлопців і дівчат, бо пороз'їжджалися по всіх світах, що колгосп ніяк на ноги не зіпнеться. Ось бачиш, ідуть через поля мачти високовольтної лінії, а в селі електрики нема. Тільки ферми якийсь там двигунчик освітлює…
Смеркало. Синій зимовий вечір оповив Сосонку. Тихо-тихо, тільки похропують коні та погуркують сани на мерзлих кізяках. Іван під'їжджає до самих воріт, на яких примостився веселий півник.
— Платоне! — біжить назустріч Галя, навіть хустки не накинула, а за нею Васько з олівцем і лінійкою.
— Я знав, що ти приїдеш, — щасливий Васько не знає, де й посадити брата.
— Як же ви тут живете, мої циганчата? — обнімає Платон обох.
— Та живемо.
У хаті чисто і тепло, наче мати прибрала, а сама вийшла на хвилину до сусідів. Платон вмивається з дороги, і сестра подає йому чистого полотняного рушника. На вечерю насмажили картоплі, Галина внесла з льоху капусти і огірків. Давно вже так смачно, здається, не їв хлопець.
Після вечері всі троє сідають на тапчанчику біля грубки і деякий час мовчать, немов бояться відігнати оце щастя, що завітало сьогодні до їхньої хати. Платон поглядає то на Галину, то на Васька. Сестра здається зовсім дорослою, тільки голубі стрічки в косах нагадують про щось дитяче.
— Що ж ти будеш робити? — Галя все ще не вірить, що брат житиме разом з ними.
— Мабуть, у бригаду піду до Ничипора Івановича…
— Шофером іди,— радить Васько.— Нову машину колгосп купив. На машині добре! Їздиш собі…
— Трактористи в нас більше заробляють, ніж хто,— роздумує Галина.
— А ти, Галю, підеш у технікум… І так пропустила багато…
— Нікуди я не піду. Як же ви тут без мене будете, хто вас нагодує, хто обпере?
— І не думай, Галю. Взавтра ж підемо в Косопілля, я попрошу директора, щоб прийняли, ти наздоженеш… Квартиру тобі найму, а ми з Васьком якось влаштуємось, по-солдатськи…
— Шкода мені буде вас покидати, — говорить Галя, і Платон розуміє, що вона дуже хоче вчитись.
— А по суботах будеш приходити до нас… Весною куплю тобі велосипеда…
— Галю, дасиш мені покататись? — Васько уже уявляє, як він буде мчати по вулиці на блискучому велосипеді.
— Дам, дам. Лягай уже спати.— Галя посміхається точнісінько так, як мати.
Васько вилазить на піч, кладе голову на руки і віддається своїм хлопчачим мріям.
— Що ж тут, у селі, нового?
Галина про все розказує братові. Збори недавно були в колгоспі, і Коляда кричав на дядька Ничипора, що трактори повільно ремонтують. Кукурудзу ту, що для худоби залишили, почали красти, то тепер там діда Вигона поставили з рушницею… А Юхим подарував Степці малесенького радіоприймача. Усі в селі говорять, що він женитись буде на Степці… Але вона не дуже до нього. Щодня інший додому проводжав… а Юхим, дурний, аж чорний ходить…
Хтось тихенько постукав у шибку. Галина швиденько зіскочила з тапчана, кинулась до вікна, потім до дверей і зупинилась посеред хати, розгублена.
— Чого ти, Галю? Відчини,— промовив Платон. Галина вийшла в сіни, довго з кимсь говорила. Платон відчинив двері:
— Хто тут, Галю?
— Та це… Дмитро ось прийшов…
— Який Дмитро? У хату йдіть, бо застудишся.
З Галиною ввійшов високий блідий хлопець у сивій смушевій шапці, в коричневому шкіряному пальті та хромових чоботях. Видно, що він не перший раз був у цій хаті, бо звично повісив шапку на кілочок біля дверей, а вже потім подав руку Платонові:
— Будьмо знайомі. Дмитро Кутень, ваш колега — агроном. Власне, пів-агронома,— голосно розсміявся, і шкірянка зарипіла, ніби теж засміялась.— Закінчив плодо-ягідний технікум, опинився у вашому селі… Ось уже три місяці квартирую в Маланки. А оце йду, дивлюсь — світиться…
— Що ж, роздягайсь, агрономе.
Дмитро перехоплює погляд Галини і береться за шапку.
— Іншим разом зайду,— видно, дуже не хочеться йому йти звідси,— пізно вже.
Дівчина, накинувши хустку, проводжає гостя, і вони довго шепочуться в сінях.
Повернувшись, Галина зразу починає слати постіль — боїться зустрітись поглядом з Платоном.
— Часто він заходить до нас, цей "пів-агронома"? Ти, Галю, не соромся, розповідай.
— Не дуже часто, але,— сестра збирає всю свою рішучість,— заходить.
— Звідки ж він?
— Батько його в Косопіллі, директор маслозаводу…
— Ого!
Галина не може зрозуміти, що означає оце братове "ого", але про всяк випадок застерігає:
— Його сам Коляда боїться…
— Ой Галю, не наганяй страху, бо не засну.