Дніпровські рибалки випадково наштовхнулися на німецький танк. Його майже повністю засмоктало мулом. Про свою знахідку рибалки сповістили у райвійськкомат. Танк витягли на берег. В ньому виявили останки двох героїв, а в спеціальних патронах — листи, де повідомлялися їх імена і номер частини, в якій служили відважні розвідники. Архівні дані підтвердили, що це були Григорій Соколов із міста Томська і Максим Побережник з районного центра Золотопілля Української РСР.
Колгоспники артілі "Дніпро" перенесли останки героїв на один з прибережних курганів біля свого села..."
Ліда не дочитала, випустила з рук газету. Порожніми очима дивилася на дядька, немов чекала пояснень.
— Виходить, що не безвісти пропав наш Максим, а прийняв смерть як герой,— промовив тихо Остап Кузьмович.
Йому ніхто не відповів. Оксана Петрівна нечутно схлипувала, обнімаючи племінницю.
Максим Побережник любив свою наймолодшу сестру з особливою ніжністю, казав, що Оксана в їхньому роду найкраща гілка, сестра віддячувала братові такою ж зворушливою щирістю. Майже кожного літа Остап з Оксаною та дітьми їхали в гості до Максима набиратися дніпровської снаги. Незабутніми на все життя залишилися для Остапа Кузьмовича' серпневі ранки в дніпровських плавнях: і Максим і Остап не дуже захоплювалися полюванням, а більше милувались барвами досвітків, коли природа прихорошується після нічного відпочинку.
Максим умів цікаво розповідати легенди минувшини. Остапу ніколи не набридало слухати шуряка. Працював він будівельником, про будинки говорив, ніби про живі істоти. Та, мабуть, і були вони для Максима живими, бо вкладав у них не лише зволожену потом працю, а й щедрий подих серця. Інакше не міг!
За два тижні до початку війни Максим гостював у них у Вінниці. Тоді вони разом побували на камені Коцюбинського, трохи помріяли про майбутнє своїх дітей.
Максим одружився пізно. Принаймні, так вважали родичі. Чому так сталося, знала лише сестра Оксана, але вона вміла мовчати, коли потрібно було. Ще на початку тридцятих років Максим закохався у шкільну Оксанину товаришку, яка часто прибігала до неї "робити уроки". Звали дівчину Теофілою. Максимові сповнилося тоді двадцять вісім, Теофілі йшов лише п'ятнадцятий. Від батька-пасічника перейняла вона щиру любов до землі, її пахощів, знала повадки бджіл, різні легенди про квіти. Та чи не найбільше поталанило Теофілі на голос. (Ліда, здається, перейняла материну співучість). Максим мовчки любив Теофілу, терпеливо чекав її повноліття.
Вони жили безхмарно та щасливо, у злагоді. Максим був чоловіком веселої вдачі, щедрим-на привітне слово. Тільки усміхався якось дивно, немов боявся сполохати причаєний в літах смуток за чимось невідомо як втраченим. Таким він постав на мить перед дочкою й родичами — усміхнений, печальний, добрий,— немов живим ступив на поріг. "Батьку, ти будеш з нами,— думала Ліда,— ти тут! Нарадь мене, ти ж мудрий". Він почав мовчки наближатися по черзі до кожного із них, а потім непомітно станув за дверима...
Оксана Петрівна звела на чоловіка запитливий погляд.
— Знаєш що, Оксанко?—Так завжди починав, коли намагався чимось втішити.— Може, нам гуртом поїхати в те село, уклонитися Максимові, його побратимові, якесь деревце посадити біля їх могили... Як вважаєш?
— І дерево посадити, і квіти, щоб було їм гарніще. Землі пригорщу подільської привезти... Ой, боже, як же їм тяжко було вмирати!
— Не треба, Оксанко...
Оксана Петрівна перевела погляд на Ліду, зітхнула, винесла з кухні невеличкий глек з водою, заходилася поливати кімнатні квіти.
* * *
Весь двір уже знав про геройську загибель Максима Побережника, його друзів. Ліду розпитували про батька, співчували їй. Було нестерпно боляче, бо все це знову нагадувало про сирітство. Тому й .шукала самотності. Рано зачиняючись у відведеній для неї кімнаті, лягала в постіль ще до густих сутінків і не спала майже до світанку. Намагалася викликати в уяві материн образ. Він приходив до неї з фотографій, але ніколи у снах вона не бачила матері живою. Це, мабуть, тому, що зовсім її не пам'ятає. Ну зовсім!
Матері було лише двадцять сім, коли її розстріляли гестапівці. Не хотіла ходити на роботу, працювати на "третій рейх", заподіяла щось з ногою, здається, викликала болячку, схожу на екзему, примотузивши до ноги мідного п'ятака. Про це донесли окупантам, і матір заарештували. Можливо, все обійшлося б гаразд, коли б не материна краса. її запримітив обер-лейтенант Иоган Мейснер, далекий родич того самого Отто Мейснера, що вважався у свій час близькою до Гітлера людиною. Принаймні, так говорив сам Иоган своїм друзям і декому із золотопільських прислужників, чванливо показуючи фотографію дядечка Отто в приймальній фюрера. Цей Иоган накинув оком на Теофілу Побережник і почав настирливо підступати до неї. Впіймавши облизня, дуже розлютився і в припадку гніву відправив її з гуртом заарештованих, яких виводили за місто...
Ліда дізналася про цю сумну історію лише три роки тому, коли судили двох золотопільских відступників.
"Якби жива була мама,— думала вона,— зі мною такого б не сталося. Все було б інакше. Зовсім інакше..."
Думала й прислухалася до шелесту клена за відчиненим вікном і до себе — до свого сумління. Любила чи не любила вона Тимофія? Наче ж любила. І він її любив. Напевно, і зараз любить. Карається й чекає на її повернення. Звичайно! Того останнього вечора він також переживав, бентежився — це було помітно. Виходить, сталося непорозуміння. А хто ж винен?
Підійшла до вікна, прихилилася чолом до прохолодного скла. Ні, вона таки любила Тимофія. Може заприсягтися.
У сквері навпроти будинку забриніла гітара. Юний голос виводив приємним тенорком:
Червону руту не шукай вечорами,
Ти ж у мене єдина, тільки ти, повір...
Пісня обірвалася, хлопці за кущами голосно засміялись. Ліда мимохіть відсторонилася од вікна, намацала в сутінках ліжко, лягла, не роздягаючись.
"Якщо помилилася в коханні, то постарайся не помилитися ще раз. Без материнства жінка щасливою не буває..." Значить, дядько Остап вважає, що вона таки помилилася в .коханні. Ну .і хай! Не одна така на білому світі. Тисячі, авжеж — тисячі помиляються. І не тільки жінки...
Колише ніч прохолоду, бринить у сквері гітара, співають хлопці під її акомпанемент. Все це — гомін, сміх, зоряне небо, світло міських вогнів — обступає її звідусіль, заспокоює і дратує водночас.
Розділ десятий
В юності Регіна Бондарчук мріяла про лепке життя з "шиком", заздрим оком позирала на вродливих, пишно вбраних дам. Певно, вони можуть собі дозволяти все, що забажають. А чого б і самій не стати такою? Трапився їй в ту пору (підстаркуватий майор, двічі одружений і двічі розведений. Він виявив намір взяти шлюб втретє — остаточно і назавжди. Регіна не мала нічого проти — все-таки в дев'ятнадцять років бути майорілою випадає не кожній.
Але... Через місяць по одруженні стало ясно — мрія про легке життя залишилася такою ж далекою, як і до заміжжя. Із заробітна її майора — працівника військкомату — третину вираховували на аліменти. До того ж Костянтин любив тішитися не тільки жіночою красою, а й марочними винами. Незабаром він почав шукати для дружини вигідну роботу. От і маєш — чоловік намагається запрягти її в той самий віз, в якому Регіна мріяла бачити свого судженого. Хто ж кого?
Почала уважно придивлятися до інших військових, шукати собі вигіднішого попутника. Вони траплялися, але, на жаль були або одруженими, або не в тій якості, котру вона бажала знайти. Несподівано її Костянтин дістав призначення аж в Хабаровський край. Звісно, така дорога не для неї... Саме тоді й нагодився Марчук. Він, щоправда, не був омріяною вершиною, але ж його батьки мають досить гарненький будинок, та й на ощадкнижці, мабуть, дещо є. До того ж, Тимофій такий покірливий, ним можна крутити, як забажається.
Після від'їзду до Кам'янець-Подільського, де Регіна працювала касиркою в одному з кінотеатрів, вона все частіше згадувала про Марчука. Двічі на тиждень посилала "дорогому котикові" листи. Бентежилась ніжними й палкими словами і часом думала про серйозні почуття. А може, її серце справді належить Тимофієві?
З нетерпінням чекала втішної звістки із Золотопілля. Щодня заходила на пошту, і коли їй відповідали: "Для вас нічого немає", серце немов ятрилося — не то від кохання, не то від себелюбства. Нарешті Тимофій відповів. Подякувала чорнявій симпатичній поштарці, з притамованим подихом хутко вийшла в коридор. Пальці тремтіли, немов розпечатувала лист своєї долі. Пробігла по рядках. Перемога!
Постояла знемюжена від солодкої млості, а відтак неквапно перейшла дорогу, опустилася вузькими сходами в парк, знайшла безлюдне місце і знову перечитала Ти мофіеву відповідь.
"Не докоряй, що все так сталося. Розумію, я дозволив собі дуже багато... Тепер мушу спокутуватися. Ліда мене кинула і кудись зникла. Тепер я теж не знаю, одружений чи ні? Отже, у нас з тобою схожі долі. Не знаю, чи потішить це тебе, але я можу сказати одне: за тими годинами, що ми їх провели разом, я дуже часто сумую..."
Сяюча і горда Регіна посміхалася. Наївний хлопчисько! Для чого ж сумувати? Плюнь на цибату гордівницю та їдь в Кам'янець-Подільський...
Буїв понеділок, Регіна мала вихідний, могла віддатися роздумам на дозвіллі. Вона неквапом йшла набережною Смотрича. Дерева стояли в позолоті, нечутно вбирали скупе тепло осені.
По той бік розпросторювалися старі околиці, оперезані річкою. Людям довелося прокопати тільки невеличкий перешийок, щоб зіробити зручний клаптик землі справжнім островом.
Регіні подобається це місто — з його встояним затишком, краєвидами, архітектурними ансамблями, в яких сусідують споруди різних стилів, епох і народів. Двічі побувала вона у фортеці, оглядала зали і дивні вежі, унікальні експонати старовини. Третій раз тепер піде туди з Тимофієм. Збагливий її мозок плів тенета. Найперше— завабити Тимофія до Кам'янця. А тут вона вже знайде спосіб його полонити.
Справді, чого Тимофій повинен стати чоловіком спичакуватої Лідки? Треба бути безсилою дурепою, щоб поступитися щастям. І вона не поступиться. Чого ради?
До заміжжя Регіна вважалася милим створінням. Майже всі хлопці з десятого "б" писали їй ніжні листи, від яких паморочилася голова.