Йому згадалося повстання робітників у Керчі, свідком якого він випадково став. У ті роки Усеїн-оджа підтримував тісні зв'язки з людьми, які в Керчі займались політикою. Як тільки випадав вільний день, то відразу вирушав у Керч. Довгі години проводив він із новими друзями. І хоча розмови з ними не втішали, а швидше, навпаки, ще більше роз'ятрювали душу, зате вони подавали надію, адже не розради шукав молодий учитель, а поради, як жити далі.
Деякі з його знайомих, щоб прогодувати свої родини, гнули спини з ранку до вечора на цигарковій фабриці грецького купця Месаксуді, де їхня праця оплачувалася за найнижчими розцінками. Коли закінчувався робочий день, люди йшли додому найчастіше не прямою дорогою, а звертали праворуч і потрапляли в дешеву харчевню "Алаша", власником якої був Апач-Емір із Ташавула. Люди подовгу засиджувалися тут, пили донестями, забуваючи, що вдома їх чекали голодні дружина й діти. Були серед робітників три-чотири чоловіки, що проходили повз цю харчевню, не звертаючи на неї уваги, і йшли далі, до скелястого берега моря; там у рибацькій халупці вони зустрічалися з людиною, яку всі звали Мазуркою. Це було, напевно, його прізвисько. Високий, сухорлявий. Його очі здавалися нерухомими й скляними. Хоча сам він був дуже неспокійним.
Одного разу Усеїн-оджа приїхав сюди увечері з Харджибіє. Друзі звели його з Мазуркою, що приїжджав уночі на моторному човні з Балаклави, зустрічався з робітниками цигаркової фабрики і відразу їхав назад. На Мазурку Усеїн Токтаргази справив гарне враження.
– Я вчитель, – сказав Токтаргази, – навчаю дітей бідних селян, які все життя оборюють і засівають землі беїв у Харджибіє, найбагатший із них Емірзаков. Йому належать землі всього села. Чому земля в руках однієї чи кількох людей? Чому не всього населення?
Мазурка вислухав його і був приємно здивований, що в забитому татарському селі є молоді люди, що правильно відчувають хвороби суспільства.
– Гаразд, – мовив Мазурка, – наступного разу ми з вами поговоримо про серйозніші справи, ніж Месаксуді та Емірзаков. Завтра робота на фабриці буде зупинена, о другій годині дня робітники вийдуть на демонстрацію. Ви відповідаєте за приєднання до демонстрації вчителів Керчі.
– Добре, – відповів Усеїн-оджа.
Попередивши Усеїна про дотримання суворої таємниці щодо демонстрації, Мазурка попросив його негайно йти на склад цементного заводу, де його повинен чекати чоловік у чариках і шкіряній шапці.
Наступного дня демонстрація розпочалася за встановленим планом. Робота у всіх цехах була зупинена. Сотні робітників зібралися на Фонтанній площі і колоною рушили до центру міста. Солдати, що охороняли фабрику, намагалися їх зупинити, але не змогли. До них приєдналися і вантажники морського порту, працівники залізничної станції, вчителі й селяни, що приїхали вночі з навколишніх сіл. За порадою Усеїна на демонстрацію прийшли його колеги Ібраїм Караманов і Таїр Бурнаш із Харджибіє. Вони змішалися з учасниками демонстрації. Робітники несли гасла: "Вимагаємо восьмигодинного робочого дня! Підвищення заробітної плати! Людських прав!" Ці гасла були написані Усеїном-оджею і Таїром Бурнашем уночі при світлі гасової лампи в коридорі цементного складу. Колона демонстрантів рухалася по місту, до неї приєднувалися все нові й нові люди. Дехто з учасників викрикував "Геть самодержавство!"
Але серед людей завжди є довгі вуха. Уночі двоє кінних поліцейських прискакали до будинку Месаксуді й повідомили: завтра відбудеться демонстрація робітників фабрики. Месаксуді терміново зв'язався з начальником жандармської управи і попросив його вжити заходів. Той передав начальнику гарнізону, щоб наказав офіцерам привести війська в бойову готовність.
Коли робітники підійшли до Червоної церкви, по демонстрантах вдарили легкі гармати, встановлені біля морської казарми та на горі Мітридат. Робітники намагалися не піддаватися паніці й поводилися спокійно. Та коли почали падати люди і з'явилася кров, закричали жінки, і всі почали розбігатися.
Усеїн-оджа тоді ледве не загинув. У той час він ще був неодружений і знімав окрему кімнату в будинку Менлібея. Після пережитого в Керчі він довгий час не виїжджав за межі села. Весь день його був зайнятий у школі, а вечорами він довго просиджував за столом, поклавши перед собою папір і вмочивши перо в чорнило – намагався описати все, що він відчув, і побачив, як тріскає навколо земля, наче перегрітий на вогні бубон, як падають, скрикуючи, підкошені осколками люди – чоловіка, жінки, діти на залиту кров'ю бруківку. В одну з безсонних ночей народилися рядки, які спливли в пам'яті, коли Усеїн-оджа дивився вдалину на мерехтливе море:
Ноче, не заколисуй нас
В темний і сонний час.
Злякано скиглить душа –
Темінь страшніша ножа.
Той, в кого серце німе,
Навіть при світлі засне.
Не піддамося ми сну,
Хочем побачить весну.
Мрії у снах не для нас,
Час вже вставати. Час.
Два місяці Усеїн-оджа не відлучався з села. Нарешті не витримав і знову поїхав у Керч провідати друзів. І не повернувся. Колеги чекали його день, другий, а його все не було. Тоді Ібраїм Караманов і Таїр Бурнаш вирушили в Керч на його пошуки. Чотири доби вони ходили по знайомих, розпитували, але ніхто нічого про нього не знав. Звернулися в поліцейську дільницю. І зрештою знайшли Усеїна-оджа серед арештантів за підозрою в убивстві начальника Керченської поліцейської управи. Караманов і Бурнаш сповістили про це місцевим учителям російської мови Емір-Алі Каїшеву і Менсеїту Комюрджи, щоб поручилися за Усеїна-оджу і звільнили його з-під арешту.
Якийсь час Усеїн Шаміль жив відлюдником.
Але терпіння вистачило в нього ненадовго і цього разу. У керченських друзів, виявляється, він роздобув гектограф. І тепер по ночах, коли всі лягали спати, при світлі лампи друкував на гектографі прокламації, що закликали до протесту проти тиранії, несправедливості чиновників державних установ. А по п'ятницях, у святий мусульманський день, коли правовірні не працюють, а в школі немає занять, набивши прокламаціями кишені й пазуху, ходив навколишніми селами й комусь їх роздавав, непомітно підсовував.
Якось Менлібей зустрівся з учителем біля хвіртки, коли той кудись ішов, і дуже здивувався, помітивши, що його постоялець раптово розтовстів, наче за одним обідом барана з'їв.
– Доброї вам дороги, учителю, – улесливо посміхнувся і заштрикав своїми маленькими гострими очицями статуру Усеїна. – Чи далеко зібрались?
– На базар, у Дормен, – кинув на ходу Усеїн-оджа і пішов геть.
Жоден мускул при цьому не здригнувся на його обличчі й не показав розгубленості, що видає людину, коли вона говорить неправду.
Усеїн-оджа повернувся вранці наступного дня. Змарнілий, втомлений, у зім'ятому одязі.
Пройшло ще зо два тижні.
Якось серед ночі Менлібей почув у сусідній кімнаті якісь дивні звуки. Не полінувався встати з ліжка і, роблячи вигляд, що вирішив зазирнути до коней у стайню, вийшов у двір; у вікні вчителя горіло світло. Менлібей навшпиньках підійшов до вікна і одним оком зазирнув у щілину між фіранками. Учитель за допомогою якогось дивного апарату щось друкував. Менлібей нічого не зрозумів, але був дуже здивований. Знизавши плечима, він нечутно відійшов від вікна.
А через чотири дні в селі з'явився урядник. Він рушив до будинку Менлібея, зайшов до кімнати вчителя і перекинув усе в ній догори дном. Щось шукав. Але ніяких ознак антиурядової діяльності знайти не зміг. На щастя, за день до цього учень Усеїна-оджі, молодший брат учителя російської мови Таїра Бурнаша – Азиз Бурнаш, відніс гектограф і сховав на цвинтарі.
В урядника, виявляється, вже давно виникли підозри стосовно вчителя Усеїна. І хоч він нічого не знайшов, але встановив за його будинком негласний нагляд.
Одного осіннього вечора до Усеїна приїхав із Керчі Емір-Алі Каїшев. Посиділи. Попили кави. Поговорили. Гість прочитав свою п'єсу "Жовті листи". Господар уважно слухав, час від часу висловлював якісь зауваження. Розмова не вмовкала до ранку. На світанку, потискуючи на прощання Усеїну руку, Емір-Алі сказав: "Мене до вас послали друзі. Вони вас просять... Потерпіть. Утримайтеся від необачних вчинків. Становище зараз напружене. Реакція посилилася. Кругом шибениці... Людей заковують у кайдани й женуть до Сибіру. Займайтеся викладанням".
Усеїн-оджа з ним погодився. Він був уже не хлопчик. Пора було подумати й про особисте життя. У його віці чоловік уже має дружину, дітей. Йому давно подобалася одна дівчина в цьому селі, молодша із шести дочок хатипа[52] Мамбета – Аджире. Туди й заслав сватів учитель Усеїн.
Хатип Мамбет мав одного коня, двох волів і невелику ділянку землі. Він був людиною мовчазною, тихою, але досить непогано жив на прибутки від передачі в оренду вакуфних земель мечеті.
Учитель Усеїн був йому до душі. Без зайвого шуму влаштував він весілля і видав Аджире заміж за Усеїна. Оселив їх у невеликому, але новому будинку.
Та не пройшло й року, як у селі знову з'явився урядник. Цього разу він не шукав зустрічі з учителем. Поговорив лише з Менлібеєм і поїхав собі. А незабаром із повітової поліцейської управи прибув старший інспектор Трандафіліді та двоє озброєних вартових. Вони пішли прямо до будинку, де мешкав учитель Усеїн Шаміль Токгаргази. Безцеремонно постукали в двері і викликали його в двір. Інспектор вийняв із кишені блокнота, погортав, знайшов потрібну сторінку й прочитав: "Учитель села Харджибіє Токтаргази-огли Усеїн Шаміль читає газети, в яких надруковані статті проти його величності та поширює серед населення прокламації проти існуючого ладу".
Після цього інспектор відшукав серед паперів у своїй сумці потрібного аркуша й простягнув учителю:
– Прошу ознайомитися!
Усеїн-оджа взяв папір і розгорнув.
"На підставі наказу № 213 повітової земської управи від 1907 року липня місяця 14 дня Токтаргази-огли Усеїну Шамілю категорично забороняється проживання в селі Харджибіє..."
Усеїн-оджа посміхнувся. Лише блідість обличчя і ледь помітне тремтіння в руках видавали його хвилювання. Він ознайомився з рішенням і підписався.
– Дивися в мене, вчителю Усеїне! – сказав Трандафіліді, плутаючи татарські й російські слова, і погрозив зашкарублим пальцем.