Усі січовики зібрались до Січі на велике свято. Покинули свої зимовники і ті з товариства, котрі зимою жили своїм хазяйством і з своєю худобою то по дніпровських островах і займищах, то на своїх пасіках.
Весело й бучно провели січовики перші два дні великого зимового свята. Гриміли гармати й мушкети. Грали і співали кобзарі й лірники. По куренях ходили школярі-співаки, "яко волхви со звіздою путешествоваша".
Гуляли і день, і другий, а того не знали, що п'ятдесят п'ять тисяч заклятих ворогів їх на другу ж ніч обгорнули Січ мов хмарою, накрили і порізали у темряві січову сторожу, що стояла кругом геть-геть від самого коша і по степовій, і по луговій стороні. Зоставили живим із сторожі тільки одного молодесенького вартового, щоб він показав їм ту "хвіртку" чи "пролаз", котру на сю ніч, по черзі, не замикали...
А у ту Січу нелегко то було і вскочити... Вона стояла за високим земляним валом, а її обступали на схід сонця чотири притоки Дніпра-Славути: Чортомлик, Прогной і річки Скарбна і Павлюк. Уввишки вал був у шість сажнів, височенький таки... З поля, на захід сонця, на валу були височезні гострі палі чи то частокіл, а в ньому бійниці. З другого боку, що на схід сонця, від Чортомлика і Скарбної АР самісінького валу збудовані були із товстого брусу здоровенні коші, що засипані були землею так, що їх ніяке б ядро не пробило, не те що кулі. У самій Січі стояла височезна башта, теж на захід сонця двадцять сажнів у обхід, а у тій башті, звичайно, добрі бійниці. Перед самою баштою глибочезний рів, а далі за ровом земляний городок, сто сажнів у обхід, а в йому віконця, з котрих визирали на світ божий січові гармати. У тих кошах, що були на схід сонця, прорубані були під бійницями вісім вузеньких "хвірточок" чи "пролазів", таких вузеньких, щоб тільки одному козакові пролізти з відрами по воду на Чортомлик та Скарбну. Мірою була Січа, як обійти її кругом, — більш дев'ятисот сажнів, без малого дві верстви. Чималенький таки городок! Не десяти і не двадцяти тисячам можна було у ньому сховатись...
Так ото як порізали татари й яничари у полі й у Великому Лузі січову сторожу і зоставили для себе за язика тільки одного вартового, то хан Селім-Гірей і улестив його обіцянками великого скарбу і волі — куди схоче, туди й іди, а укупі з обіцянками — і шаблею: не покаже охотою незамкнуту на ту ніч, по черзі, хвіртку — зараз і голову з пліч!
Зоставалось одно — показати нещасну хвіртку.
От зав'язали йому чадрою чи то рушником від татарської чалми рота, щоб іноді, часом, не крикнув коло самої хвіртки і не побудив би сонну Січ, яничари й повели його під руки, а він, з неволі, повів їх до тієї нещасної хвіртки.
Як вода у лотоки, ринули яничари у той "пролаз", і вже за перших півнів затопили своїм тілом і майдан, і всі улиці й улички поміж куренями і за куренями...
А у Січі — тихо як в усі. З вечора трохи потепліло, і вогкий сніг, мов борошно м'якеньке, і не хруснув під ногами проклятущого бусурманського воїнства... Хоч в ухо стрель! От-от потечуть ріки козацької крові червоної...
А що ж козаки? Після гульні, танців і скоків, підпилі й потомлені, вони спали по своїх куренях, покотом чоловіка по півтораста у кожному з тридцяти восьми куренів. Хропу козацького було, мов у кінському табуні після водопою.
Тільки у васюринському курені деякі з козаків, не підпилі й мало потомлені, сидячи коло столу біля каганців, грали в карти. А у темному кутку лежали собі рядом наші знайомі запорожці, що їздили колись у Печерське з дарами від Сірка та бачили, як Юрась-архимандрит служив вечірню службу, — Павло Пелеха та Яким Яворницький.
Лежать вони та тихенько розмовляють про старовину, коли чують;
— Цитьте, цитьте! — шепоче Шевчик-запорожець, а сам білий як крейда. — Чи се не сон?.. Господи! Яке ж страшне!
І він показує на зачинене вікно у кватирку, де була маленька щілинка.
Ті туди... Зирк! Аж волосся сторч стало... Увесь майдан людьми затоплено, мов ото буває у церкві на велике свято... та усе яничари!.. Кинулись і ті, що у карти грали... Так і єсть! Пропала Січ! Пропало військо запорозьке!.. Зараз тихенько давай будити увесь курінь... Повскакували... Де і хміль подівся!.. Скочили на ноги мов один чоловік — мовчки ухопили мушкети... А тут курінний отаман порядкує... У кожного вікна поставив по три, по чотири чоловіка, найметнійших стрільців, щоб вони без перерви стріляли у гурт, як у копицю, а другі щоб безперестанно набивали мушкети і подавали тим, що у вікон...
Помолились та разом і відчинили усі вікна куреня...
Торрох! Аж по степу й лісом луна розляглась... Торрох! Тор-рох — і, мов блискавка, вилітало полум'я із кожного вікна, і, мов від грому небесного, падали яничари, аж до неба, до самого Аллаха посилаючи предсмертні оклики і прокльони... Падають та и падати нікуди — так густо!
Від грому мушкетів прокинулись і другі курені — всі тридцять вісім!..
Сотки блискавок і громів вилітали разом із усіх вікон, і яничари "аки козли между собою мятущися", — як каже літописець, — падали на землю і захлебувались своєю і братерською яничарською гарячою крівцею. Самі вони у такій тісноті мусили або стріляти на небо, у повітря, дурницею, або бити свого брата, бо куди не повернись — стояла стіна із яничарів же...
Скоро І сі живі стіни повалились, і стало вже не так густо: мерці загатили собою і вимостили трупом і майдан, і кожну уличку. Тоді із отаманського вибухнув голос:
— До ручного бою, дітки, до ручного!
І разом у кожному курені відчинились двері, і запорожці, як бджоли із уликів, висилали із куренів, і почалась страшна різанина рукопаш: у діло пішли тоді шаблі, ножі, турецькі ятагани-запоясники, келепи. Се вже була чисто різницька робота. Турки вже мало і відбивались, бо думали, що так судив їм Аллах тут погинути.
— Алла! Алла! Алла! — здіймали вони руки на небо і падали мертві на своїх братів-яничар.
Січ мов курилась туманами: то не тумани над Січчю вставали, то курилась на морозі ще тепла кров турецька.
Ще тільки на світ почало благословляться, а вже у Січі не зоставалось ні одного живого яничарина. Усе червоніло турецькою крівцею — стіни святої церкви, курені, гармати... За червоним не видко було і снігу, хоч перед ранком і вдарив знов такий мороз, що пара з уст, здавалось, замерзла.
А тимчасом вернулись із погоні дві тисячі панцирників-козаків, котрі вже не догнали хана Селім-Гірея з його ордою в сорок тисяч коней і з рештою недобитих яничар, котрих спасла хвіртка, якою вони й добрались уночі в Січ, як вовки у кошару. Привели тільки одного язика-татарина: кінь під ним пав у погоні, і його взяли запорожці за язика.
— Завів хан, як собака, і побіг у свої улуси з ордою, — тільки й удалось козакам добитися від свого язика. Халат на собі розідрав... пику свою дряпав нігтями... плакав, ай-ай! Як плакав... Тепер йому падишах кесим 6ашка, ай-ай! Кесим башка!
Після служби божої і молебня на подяку Богу запорожці перш усього перенесли своїх убитих у страшній "завірюсі" товаришів, — як каже літописець, на братське кладовище і передали тіла їх землі "чесним і знаменитим погребенієм". Убито було п'ятдесят чоловік.
Полягло яничар у ту ніч тринадцять тисяч п'ятсот! Два дні валили запорожці їх трупи в ополонки, пускали під лід, — нехай пливуть і ждуть слушного часу...
XV
Сяк-так перебули козаки Різдвяні свята і водохреща, перебули й піст опісля м'ясниці, а тут вже й сонечко стало все вище та вище підбиватись. Прийшла весна. Минули і Великодні свята, пролинула й клечана неділя, недалеко вже й до Петра.
Коли ось розсилає Сірко козаків-молодь по усіх плавнях, займищах, по пасіках і козачих становищах, щоб усе низове товариство, не гаючись ні хвилини, мерщій прибувало до Січі на велику раду.
Отаманське слово — велике слово. Козаки разом з усіх усюд посунулись до Коша. Зібралась рада. Сірко, уклонившись до громади, ознаймив, що від славного війська запорозького низового хрещений люд, уся ненька Україна вимагає великого святого діла.
— За неньку Україну і за святе діло ми раді положити свої голови! — озвались запорожці. — Веди нас, батьку!
— Так от що, дітки, — додав Сірко, — їдьте ви зараз до своїх становищ, де хто господарство має, запасіться тижнів на три харчами і усім, що до походу належить: щоб і коні були справні, і мушкети, і уся козацька зброя. А потім, не барячись, вертайтесь до Січі, і ми підемо, куди нас Бог поведе... З Богом же, дітки, — скоріше вертайтесь.
Козаки не дали на себе довго ждати. Через кілька днів Січа була як повний улик, так що ті з козаків, що трохи опізнились, вже не попали у саму ограду, а припинились перед Січчю з кіньми у полі.
Тільки вже тепер, як знов зійшлась рада, Сірко дав знати, куди він поведе своє військо. Він оповів, що поведе своє військо на татар, та не через Перекоп, а таким шляхом, звідки їх татари ніколи не виглядали й не виглядатимуть. Відібрав двадцять тисяч січовиків, у котрих були самі прудкі коні, і пішов з ними через татарські степи, подалі від їх кочовищ, прямо на Сиваш, не спіткавши на тих степах ні єдиного татарина.
Там, косою Арбатом перекинувшись на той кінець Сиваша, Сірко зупинив своє військо якраз там, де починався самий Крим, і розбив на дві купи своє військо: з одною, меншою купою коней в п'яти тисячах, Сірко сам зостався коло арбатського "перелазу", а п'ятнадцять тисяч з Грицьком і Павлом Пелехами та Якимом Яворницьким послав руйнувати Крим.
— Розсійтесь по поганій землі як сарана і гнівом божим пронесітесь над нею, а на шостий день з здобиччю і ясиром вертайтесь до мене; а тут я сам зустріну хана і задам йому такого прочухана, що дітям і внукам закаже не будити лева коли він спить, — сказав Сірко їм на відході.
І тяжке горе на той час спіткало усю кримську землю, таке горе, якого Кримчани й не зазнали. Один загін козаків з Яворницьким пустився на Карасубазар, другий з Павлом Пелехом вдаривсь до Козлова города, третій з Грицьком Пелехом — упав на саме ханське кубло — на Бахчисарай.
І якого то плачу було на той час по всій кримській землі! По городах і аулах пройшла така пожежа, що за димом і курявою сонце ховалось, як за хмарами. Там голосили татарки й татарчата, котрих чередами гнали у полон, а тут ревла худоба, іржали коні...
У Бахчисараї козаки вже не застали хана; дим пожежі так налякав його, що він з більшою частиною свого війська побіг у гори, а другу послав розвідати, що і як і звідки прийшов на його землю гнів Аллаха, бо від Перекопу ніхто не приходив.
Незабаром Селім-Гірей дізнався, що то запорожці так страшно хазяйнують у його ханстві, і що проскочили "урус-шайтани" у Крим не через Перекоп, а Арбатом через Сиваш...
Селім— Гірей аж руки підняв до неба з радощів.
— Алла, Алла!..