Подорож у Даґестан

Тріск.

Вилучає силу з струн.

Нога над струнами. Іскра.

Оступивсь і упав на струм.

Гуде урятований цех.

Поволі мотор одгув,

На руках несуть — це

Це те, чим сотий був.

Блідий лікар руку взяв

І завмер. З глухих глибин,

Як спомин зів'ялих трав,

співала серця машина.

Живий. І сну і любови

Молоде тіло зазнає...

Вперед, хлопці! Будьте готовії

Революція не вмирає.

Дивіться: почався день:

— Сорок три тисячі двісті секунд,

сімсот двадцять хвилин,

дванадцять годин,

день.

Сходить сонце-корунд,

об ванадій витертий,

І обточує вал — день,

— Наздогнати і випередити —

сказав

Ленін.

І аґреґат здано до строку. Він гнатиме не тільки заводи консервні і інші. Він гнатиме нафту, що лежить під усією долиною Даґестану від Баку і аж до Грозного.

Пошта переплутала моє прізвище і мені довелося сидіти в маленькому місті шість день, чекаючи на гроші. На шостий вечір я сказав до бакинського пролетаря Серга, секретаря залізничного партосередку, що набридло сидіти вдома, що ходім до інженера Консервбудівництва грати у преферанс, бо при цій добрій нагоді можна побалакати про майбутній консервний завод, про його перспективи і про радісну індустріалізацію Даґестану[51]. Що ж, ходім, сказав Серго, ще зовсім хлопець, і ми знайшли інженера в конторі. Подзвони Михайлові і Бойченкові, мовив Серго. А як твоя робота? А я вже, сказав інженер, я можу йти. А дзвонити немає потреби, вони вже в не в мене на квартирі.

Насправді вони вже були на квартирі. У пальті, шапках вони стояли в кімнаті, з ними прийшли їхні жінки й теж не скидали пальт. Наче в кожного був квиток на потяг за тисячу кілометрів путі і вони зайшли прощатися. Я вирішив посид­іти довше, порозмовляти. Я вийшов у сінці і, кинувши кожуха, забарився, шукав, де б його лаштувати.

Коли я повернувся до великої кімнати, на столі вже лежали карти, і партнери в шапках і шубах сиділи біля столу. За спиною кожного них стояла жінка його. Для мене було вільне місце. Я привітався з усіма — приязна усмішка виблиснула на мить на кожному обличчі, і враз змінилась на зосереджений, напружений, дещо стривожений вираз. "Як сей рік полювання?" — спи­тав я, щоб ближче познайомитись. Ніхто не відповів, тим самим зосередженим, напруженим, тривожним способом спитано в мене, чи я добре граю в преферанс. "Неважно", — одповів я, і в кімнаті враз запанувала мало не ворожа атмосфера. Але ха­зяїн мужньо розвіяв її. "Бойченко допомагатиме", — виручив хазяїн, і Михайло роздав карти.

Провінціяльну гру преферанс грається так: чотири є кольори: піки (вино), трефи (жир), бубни (дзвінки), чирва — і в такій послідовності вони старші. Тож найменша — піки, а найстарша — чирва. Узявши листки, картяр вирішає, чи може забрати мінімум шість узяток, і коли може, то вигукує "піки". Другий по черзі картяр може призначити на козиря (світку) вже тільки трефи, бубну або чирву. Отак торгуються, аж перейшовши чирву, можуть іти вже тільки на сім узяток, далі на вісім і так до десятьох. Коли всі відстануть, боючись провалу, той, що брався узяти найбільше взяток у найвищій масті, призначає козир, але не з нижчої масти, ніж та, до якої торгувався. Візьме стільки, скільки казав, пише собі в плюс, В не візьме, записує подвійний собі штраф. Гра ця "комерційна", не азартна.

"Каспій...", — сказав я, маючи на увазі неазартний характер гри — мені хотілося коло карт по балакати про будівництво. "Шість пік", — одповів Михайло. "Шість треф", — висловився на цю ж тему інженер. "Пас", — сказав я. І

"Що ви, що ви! — жваво і рішуче напався мене | Бойченко, схожий на енергійного героя з американської фільми. — Дозвольте, я. Шість бубнів! Шість бубнів, громадяни!"

"У нас із такою картою пасують, — пробував я боронитись. — Тут же нічого нема. Тут нема двох узяток, а не те що шістьох". Але Бойченко вже взяв мої карти і ліз угору. "Мої шість бубнів", — казав Михайло. "Без козиря", — сказав інженер. "Сім пік", — підхопив Бойченко і влаштувався зручніше з моїми картами. Коло Серга вже стояв теж порадник і вже тримався пальцями за його карти. Всі полізли вгору. "Сім бубнів. Сім чирв. Мої сім чирв. Вісім пік". І я замислився про ріку Сулак.

"Річка Сулак, — подумав я, — має дуже прикрий спад — 4 метри на кілометр. Нема в Союзі ріки, що була б така вигідна для потужних гідро­станцій. Вузькі каньйони — до двох кілометрів увишки…"

"Вісім треф!" — сказав Бойченко і показав мені карти. В мене серце упало, я мав із собою всіх три карбованці — а ця гра віщувала колосальні масштаби. Я глянув скоса на запис — в усіх уже були величезні штрафи — цей преферанс більше скидався на шмендефер, чи очко.

"Це буде велетенська база електрохемії та ілектрометалюрґії. Кіловат-година коштуватиме в далекім Баку одну копійку для споживача, а в цьому місті сорок три сотих копійки..."

"Без чотирьох", — спокійно заявив Бойченко, і я побачив свої три карбованці вже записані мені на штраф. Я вийняв свій єдиний засмальцьований трояк. "Візьміть цю троянду, зелену, — сказав я, — і грайте самі, бо я скінчив". Бойченко трояка не взяв, це пусте, він одіграв усе назад і я рішив усе ж таки використати нагоду порозмовляти.

"Сулак...", — сказав я. "Шість пік", — сказав Михайло. "Шість треф", — сказав Сергів інструктор. "Шість бубнів", — сказав інженер. "Мої шість бубнів", — заявив Бойченко, і я одсунувся, щоб дати місце його розмахові та ініціятиві. "Шість чирв!" "Без козиря!" "Сім пік!" "Мої сім пік!" "Сім треф!" "Сім бубнів!" "Мої сім бубнів!" "Сім чирв!" "Без козиря!" "Мої без козиря!" "Вісім пік!" "Вісім треф!" "Мої вісім треф!" "Вісім бубнів!" "Вісім чирв!" "Мої вісім чирв!" "Без козиря!" "Дев'ять пік!" "Мої дев'ять пік!" "Дев'ять треф!" "Дев'ять бубнів!" "Мої дев'ять бубнів!"

"А як Ґергебільська?" — спитав я через стіл уже до Серга, якого його інструктор у шубі і шапці теж уже одсунув від справ. Серго почав був щось говорити, але чотири суворі погляди зму­сили його замовкнути. "Дев'ять чирв". Тут було не до Ґергебільської станції з її десятьма тися­чами кіловат. Хтось зостався без трьох на де­в'яти і записав гомеричну цифру ремізу. "Шість пік!" "Шість треф!" "Шість бубнів!" "Мої шість бубнів!" "Шість чирв!" "Без козиря!" "Мої без козиря!.." "Пас!"

Цей "пас!" був як вистріл з гармати. Хтось не витримав, злякався азарту. Три погляди, над­звичайно презирливі погляди скарали малодуш­ного. Двоєкутній бій точився далі, уже між двома.

— Сім пік!

— Мої сім пік!

— Сім треф!

— Мої сім треф!

— Сім бубнів!

— Мої сім бубнів!

— Сім чирв!

— Мої сім чирв!

— Сім без козиря!

— Мої сім без козиря!

— Вісім пік!

— Мої вісім пік!

— Вісім треф!

— Мої вісім треф!

— Вісім бубнів!

— Мої вісім бубнів!

— Вісім чирв!

— Мої вісім чирв!

— Вісім без козиря!

— Мої вісім без козиря!

— Дев'ять пік!

— Мої дев'ять пік!

Це вже нагадувало вірші Семенка,* або під­ручник елементарної аритметики для сільських шкіл. Ставало нудно.

Я витяг волоський горіх — балакати все одно не можна було, добув довгого ножа і з крахом розколов горіх на столі серед королів, дам, тузів і валетів. Ніхто навіть не поворухнувся. Я ззів горіх.

Я витяг ще півдесятка горіхів. "Крах!" "Шість пік!" "Кррах!" "Шість треф!" "Крррах!" "Шість бубнів!" "Крах! крах! крах!" — горіх не хотів колотись. Крах! Крах! Крах! "Мої шість бубнів!"

Я підвів голову. На мене ніхто не дивився. Ніхто й не бачив ні ножа, ні горіхів, ні мене, ніхто й не чув краху, ніхто не помічав горіхо­вої луски. "Шість чирв!" от у чім була справа. Жінки в капелюшках і пальтах схилилися над картами чоловіків через плече. Поради тремтіли на їх гарячих губах, готові зірватись і стриму­вані страхом перед авторитетом чоловіка — ма­буть з такою пристрастю кастилїянки дивляться на бій биків.

"Шість пік!" Валети, озброєні піками, під удари в бубни, з квіткою в руці дами, королі треф і королі серця — паперовий турнір на зеле­нім полі стола. Я глянув аж через зелене поле. Серго позіхнув і моргнув мені іти. Але тепер я вже зацікавився небувалим змаганням. Усі ди­вилися на карти, я дивився на людей[52].

Глибокої ночі вийшли ми з Сергом на без­людну вулицю маленького тюркського міста. Мо­розні зорі стали над нами, як мільйони пік, треф, бубнів і чирв.

"Що ж це є, Серго? — спитав я. — Твій інженер занадто захоплюється. Чи не буває з ним такого і вдень, що він замість думати про монтаж ма­шин, обчислює, скільки взяток можна виграти, коли на руках туз, король і дві малі в одній масті плюс туз, король і дві малі в другій?"

"Не знаю, чи обчислює, — сказав Серго. — Ро­бітник з нього добрий. Він так само захоп­люється своїм консервним заводом, як оцією грою. Втім..."

"Що втім?"

"Втім, мені теж не подобається те, що я бачив сьогодні. Це вже психічна хвороба. Такого діла, як сьогодні, я сам ще не бачив. Це чи не Бойченко його збиває".

"Можливо, — сказав я. — Справа, звичайно, не в самому Бойченкові. Провінціяльні інтелігенти — це глибоке болото, і воно засмоктало твого інже­нера. Він п'є. Він п'є вино пік і закушує жиром треф. Боюся, що йому скоро буде дзвінок. Консервзавод треба пускати 1932 року?"

Серго не відповів. Коли я вийшов удосвіта послухати, чи не свистять крила над містом, у його кімнаті світилося. Він працював. Він працював на добу по вісімнадцять годин. Він працював за Бойченка і за інженера, цей хлопець Серго.

XXI

Він працював. І з ним працювали інші. У диких місцях виростали тартаки. На диких ріках уже виросли деякі електростанції. У сусідньому Азербайджані за три роки скінчено нафтову п'ятирічку і тюрки-організатори потяглися до Даґестану допомагати. "Прожектор" друкує на­риси про будування Суданської станції. Але це рік 1932. Я ж був у Даґестані року 1929.

Проте, я прошу взяти на увагу, якої величезної праці мені треба було, щоб зібрати всі на­укові факти, що є в XIX розділі, дослідити їх і подати вам у систематизованому вигляді і все це не які-небудь вісім днів перебування у Даґестані.

Вже для того, щоб об'їздити всі кантони і ознайомитися з усіма вісімдесят трьома націями, деяким дослідникам треба було витратити скілька років роботи.

Але моя праця не обмежилася самими етнографічними матеріялами.