На фестиваль прибуває багато гостей: письменники, видавці, мультиплікатори, дитячі театри з інших міст, навіть діти, які самі пробують складати казки. Для них пан Нестор заснував премію "Гостинчик від цвіркуна". Останнім часом приїжджають гості з-за кордону: казки стали перекладати на чужі мови. Словом, у місті свято.
— Це казка! — вигукнеш, читачу. І маєш рацію, але все далі на казку мало схоже.
Шість років тому, коли пан Нестор ще не був казкарем, а тільки молодим учителем географії, він одружився з такою ж юною учителькою української мови з тієї ж школи Дариною. Вони мріяли про хлопчика і, коли паню Дарину повезли до пологового будинку, вона вже звідти не повернулася: померла під час пологів. Це була неймовірна трагедія для пана Нестора: він так тяжко побивався, що й сам занедужав, і з того горя навіть не попросив глянути на немовля, яке, як йому повідомили лікарі, народилося мертвим. Поховавши дружину, пан Нестор нікого не хотів бачити, навіть кілька місяців не показувався у школі. Він щодня відносив квіти на могилу Дарини, а потім бездумно сидів у фотелі перед телевізором: нічого не чув і не бачив. Але одного разу йому здалося, що на екрані щось сталося: застрибали наполохано кольорові хвилі, звук немилосердно зашкварчав, а тоді раптом усе заспокоїлося — втишилося. На чистому фоні з'явилася Дарина, на одну якусь мить, і промовила. Можливо, це навіть були не проказані слова, а сама думка, яку нараз осягнув пан Нестор: "Наш син живий. Молиря і шукай його".
"Я маю сина! Я буду жити для нього!"
Зранку він поїхав до лікарні, але там запевнили, що син помер і вони його поховали.
— Але ж я не бачив тіла мого сина, — заперечив пан Нестор.
Це нічого не означає, — запевняли у лікарні. — Ми не видаємо тіл мертвонароджених, тим паче, якщо діти народжуються каліками чи спотвореними.
Тут щось не так, подумав пан Нестор, я таке маю відчуття, що мій син живе. Вечорами він подумки розмовляв зі своїм хлопчиком, розповідав ріжні дитячі історійки. А якось раз сів за стіл і записав перед тим скомпоновану таким чином казочку. Ось так пан Нестор зробився письменником. Раз у місяць викінчував казку. Друзі переконували, що треба їх друкувати, бо шкода, щоб такі гарні речі лежали у шуфляді без ужитку. Пан Нестор згодився. Якщо я матиму славне ім'я, думав він, мені легше буде відшукати сина.
Коли він молився у церкві, мав відчуття, що поруч стоїть Дарина. На душі ставало легко — він чекав, що вона допоможе натрапити на сліди дитини. Чекав рік, два, три ... За той час він став знаменитою людиною.
А на четвертий рік місто сповнилось чутками, що у пологовій лікарні викрадали немовлят і продавали їх за кордон. Потім про це написали газети.
Он воно що! Напевно і мого хлопчика продали, подумав пан Нестор і пішов до прокурора міста.
Пан Нестор міцнів у своїй надії. Спочатку заарештували тих нечестивих людей, що продавали немовлят. Всі очікували, що будуть ув'язнені і ті начальники в місті, які позволяли злим людям торгувати дітьми і підписували документи-дозволи на їх вивіз. Пан Нестор згоряв від нетерпіння: коли вже закінчиться слідство?
В останній місяць (а це вже був грудень) жодна казка не приходила на ум. А це мала бути дванадцята для книжки. Від хвилювання пан Нестор нічого не міг створити. Але хвилювалися і редактори газет, дитячого журналу "Фуркальце" — казка запізнювалася. Лунали телефонні дзвінки, надходили листи від читачів: де ж груднева казка?
Та найбільше переживав директор видавництва — він вже мусив приготовляти книжку до друку, бо інакше вона не встигне вийти до фестивалю. А переносити свято на інший час не випадало, бо вже така встановилася традиція — це був день смерті дружини пана Нестора і день народження його сина. Зрештою, про це, окрім нього, ніхто не знав. Але на той день, 7 травня, гості з-за кордону заздалегідь замовляли і місця в літаку, і номери в готелях.
Було чого хвилюватися!
Врешті наше телебачення запросило пана Нестора до студії: хай розповість, чому не написалося останньої, дванадцятої, казки. На екрані знаменитий письменник зовсім не виглядав винним. А, навпаки, він був піднесений і радісно схвильований. Він сказав:
— Пані і панове! Мені прикро зізнатися, що мушу вас розчарувати — казки грудневої я не написав. Я зараз не в стані її скласти. Але тішить мене ваша увага. Однак я хочу вам сповістити дуже важливе: п'ять років тому мій син не помер — померла тільки моя незабутня дружина. Він живий, його викрали і продали, як і багатьох інших дітей. І оце щойно мене сповістив прокурор, що мого сина віднайдено в одній американській родині. Можливо, він, як підросте, то зрозуміє, що трапилося. Може, він визнає і мене як батька. Я був переконаний, що він живе, і для нього я складав усі ці казки. Пані і панове! Мій син знайшовся — і це моя казка! Найкраща!
Коли появилася навесні книжечка з одинадцяти казок, пан Нестор навіть не був на фестивалі — він перебував в Америці.
* * *
Марка з Америки
У секретарки Орисі є свої маленькі радощі. А недавно трапилося щось дивовижне. Однак усе по-порядку. Отож, секретарка Орися працювала в міністерській установі, що займалася міжнародними зв'язками. Робота секретарки не зовсім спокійна: завжди приходять квапливі відвідувачі, без угаву дзеленчать телефони і факси та ще повно всіляких інших канцелярських клопотів. Жодної вільної хвилинки! Хіба тоді, як директор у від'їзді. До обов'язків секретарки належало переглядати пошту, розпечатувати листи і вписувати їх до книги. Отут і маленькі радощі: секретарка Орися збирала поштові марки лише з приємності, бо не була справжнім колекціонером. Вона мала дозвіл від директора відклеювати марки. Потім удома вкладала їх до альбому за країнами, звідки надходили листи. Звичайно, дізнатися про якусь країну із марок можна мало. Значно більше можна довідатися з телевізійних фільмів, з енциклопедій чи путівників. Та от секретарка Орися любила уявляти ті незнайомі світи, дивлячись на марку, мов би на екран телевізора. Інколи їй здавалося, що зображення оживає — сколихнеться, а тоді виростає і виповнюється, стає об'ємним, як на стереокартках. Воно втягувало до себе — і Орися на якусь секунду опинялася в країні, що була зображена на марці.
"Може, то я на хвильку здрімалася і все це мені наснилося?" — думала секретарка. Вона боялася повірити в таке диво і нікому про нього не розповідала.
Ось яка казка трапилася із секретаркою Орисею. Вона саме відклеювала американську марку: на ній був приморський краєвид з написом "Фльорида" і "50" центів. Звичайно, написано англійською мовою, яку секретарка Орися вивчала, вчащаючи на уроки до однієї старенької вчительки. Всього по одному долярові за годину науки. Задзвонив телефон, далекий чоловічий голос українською мовою, хоч трохи з акцентом, запитав, чи це Міжнародний центр, а якщо так, то чи отримали листа з Фльориди, в якому йшлося, що з Америки має прийти вантаж із книжками.
— Я буду, супроводжувати вантаж, — казав молодий голос.
— Називаюся Юрко Закалюжний. Будьте готові до зустрічі. Про все решта — в листі.
— Листа щойно отримали, — відповіла секретарка Орися. — Чекаємо вас.
Голос пана Юрка був дуже милий — здається, секретарка закохалася в нього з першого слова. Але й голос секретарки Орисі був не менше приємним: всі зачаровувалися його ніжним, м'яким і мелодійним тембром. Тому цілком можливо, що і Юркові Закалюж— ному він запав у душу також відразу, з першого слова.
— Чи я вас побачу у Львові? — запитав він. — Як ваше ім'я?
— Орися, пане Юрку. Я буду на місці. Чекаю вашого приїзду. Щасливої дороги! — відповіла секретарка, трішки збентежившись.
Вона уважно перечитала листа, що був видрукуваний на комп'ютері, але чогось більше про Юрка Закалюжного не довідалася. Цікаво, як виглядає хлопець з таким приємним, як у священика, голосом?
Увечері вдома вона вийняла альбом, щоб вкласти марку із Фльориди у вільне віконечко. Але не втрималася від спокуси, аби ще раз не позирнути на марку. Дівчина стала пильно вдивлятися у краєвид, де море, пальма, котедж. Вона навіть боялася собі признатися у тому, що хоче, аби марка ожила. І сталося те, що часто траплялося, коли Орися заглиблювала свій зір у картинку. Краєвид почав наближатися, втягувати у себе, збільшуючись, набираючи об'ємності. І незчулася дівчина, як опинилася в іншому краю — далеко від дому, в протилежному кінці світу.
Був, здається, ранок, плюскотіли лагідно хвилі, свіжий вологий легіт обвіяв дівчину, яка потрапила на цей пляж у зовсім невідповідному одязі. До моря з котеджу йшов стрункий юнак, у шортах. Він здивовано зміряв дівчину і зупинився.
— Гелов, — привітався він і продовжував англійською мовою. — Звідки ви тут взялися? Я ніколи вас тут не зустрічав.
Секретарка Орися стрепенулася, бо впізнала голос, який чула сьогодні у телефонній трубці — і від цього збентежилася ще більше.
— Та я... тут випадково... приїхала до рідних, з України, — невпевнено відповідала англійською.
— З України! — вигукнув радісно юнак уже по-нашому. — 3 вашої англійської я відчув, що ви нетутешня. Мені здається, наче я знаю ваш голос. Десь недавно я його чув, чи це можливо?
— Ні-ні! — заперечила дівчина, хоч уже не сумнівалася, що розмовляє з Юрком Закалюжним. Однак не хотіла признатися, хто вона: бо як розповісти фантастичну історію про марку і про входження у неї?
— Дуже радий з вами запізнатися, краянко. Саме збираюся до Львова. Чи ви не звідти?
— Так, я зі Львова, — не злукавила Орися, — але, подаючи руку, сказала неправду:
— Мирослава.
— Юрко. Дуже приємно.
Вони ще трохи погомоніли. Секретарка Орися довідалася, що він студіює богослов'я у Римі, тобто вчиться на священика. Тепер йому, щоб висвятитися на священика, треба одружитися. Отож, він має нагоду відвідати Україну, можливо, пощастить знайти там, у рідному краї, суджену.