Ще добре не усвідомлював, що сталося з ним, проте впізнав свою печеру.
Проміння теплого сонця вдиралося в кожний її куточок, падало на лице Миколи й наче гладило його. Поволі почала вертати до слабого пам'ять, а біль у невигоєних ранах нагадав йому все, що сталося.
"Це рани звалили мене з ніг", — подумав Микола. Разом із тим відчув, що йому покращало: голова не боліла, та й гарячки не було зовсім. Здоровий сильний піт облив слабому тіло.
Так пролежав Микола, може, з годину й відчув, що хвороба вже минула: вільно й без болю міг тепер ворушити руками і ногами, без труднощів піднявся й на хвилину присів.
Страшна спрага палила йому уста. Воду, яка стояла коло нього, не можна було вже пити. На щастя, пригадав собі, що поклав під голову цитрину; дістав її й жадібно почав висмоктувати. Кислий сік гасив спрагу й відсвіжував знеможене тіло. Незабаром Микола заснув лагідним сном.
Сонце якраз почало сходити, коли Микола прокинувся. Аж усміхнувся бідолаха, відбуваючи, що сьогодні в нього вже більше сили й бадьорості, Тільки втома, яку чув на цілому тілі, та біль у лівому плечі й руці нагадували недавню хворобу.
Тепер відчув також і голод та й заходився їсти картоплю, що лежала коло нього, приправляючи її для більшого смаку цитриновим соком. Наївшись, почав Микола оглядати свою печеру. І тоді тільки помітив, що в ногах лежать його вірні лами. Ох, як зрадів наш самотній острів'янин!
"Простіть, що забув за вас! — говорив він і гладив їх по м'якій вовні.
— І за себе цілком забув, збираючись уже на той світ!"
А як дійна лама підійшла до Миколи, він підвівся, вхопив її за вовну, щоб не втекла, й почав смоктати з вимені молоко.
І здавалося слабому, що з кожним ковтком вертає до нього здоров'я. Підживившись трохи, заснув він знову й прокинувся тільки ввечері. Тепер відчув-таки добрий голод, зате болю в ранах сливе не було. Цього разу кілька бараболь із соком цитрини цілком вистачило Миколі, щоб наїстися. Незабаром опали йому важко повіки, й він знову заснув твердим довгим сном.
Цей безперервний сон так підкріпив Миколу, що він другого дня вранці встав із постелі й пройшов, спираючись на стіни, кілька кроків. Хиткою ходою вийшов із печери й звів до неба очі. І здавалося слабому, що він удруге на світ народився.
"О ясне сонечко, як дороге мені тепер твоє проміння!" — шепотів він, радий і щасливий. Потім повернув очі на безмірний синій небосхил, на дерева й кущі, що прибралися в молоду зелень і миготіли росою, як перлинами, на лам, що пестливо тиснулися до його рук. І здавалося слабому, що прокинувся він із якогось важкого, страшного сну в чудовій, зачарованій країні. Груди піднімалися високо, він підвів руки вгору й шепотів, наче тиху молитву: "О Боже, який чудовий твій світ! Який він чудовий!".
Здоровий лагідний вітерець, кришталева джерельна вода, якою промивав рани і пив, змішуючи з молоком, а до того — веселий настрій спричинилися у великій мірі до скорого видужування пораненого. За кілька днів, якби не біль у лівім плечі та в руці, почувався би вже здоровим та сильним, як раніше. Тепер міг Микола знову взятися за давню недокінчену роботу.
Насамперед пішов він глянути, чи вийшло що з його горшків. Одчинив піч — і диво! — на горшках та глечиках блищала скляна полива. З радості Микола й забув, що вони йому тепер ні до чого, бо вогонь давно погас. А коли спало це нашому козакові на думку, поглянув на піч та посуд і важко-важко зітхнув.
"Та якось, може, знову пощастить роздобути вогню, — подумав згодом бідолаха. — А поки що придасться посуд на молоко й на воду".
Та й ще до чогось придавсь йому посуд. Нагадав собі наш пустельник, що непогано було б скуштувати картоплі з маслом. Що тут довго думати, коли молока скілька душа захоче? Замість дерев'яної маснички ось що зробив: вибрав щонайбільшого глечика, припасував до нього вирізаного з дерева кружка із забитою посередині ломачкою та й почав бити масло. А коли в масничці з'явилися шматки рідкого масла, повиймав їх та налив водою, щоб трохи ствердли, потім посолив, загорнув у листя й поклав у льох.
Отак пощастило нашому господарю з маслом. Та коли хтів його скуштувати, тоді тільки нагадав, що й картоплі вже більше не можна пекти.
"Ось тобі й щастя! Доведеться знову мені жити, як у перші дні, — нарікав Микола. — Устриці, молоко, кокосові горіхи й сире м'со — це єдина моя їжа. Та й за це дякувати треба Богові: буду живий, спроможусь на щось краще".
Що ж тепер мав Микола робити? Усе, що міг виробити руками, вже було. Отже зосталось нашому козакові лишень дармувати: найстрашніше, що міг собі уявити. Без діла здавалося Миколі життя неможливим, а до того ж на оцім відлюднім острові.
Отож блукав він тепер цілими днями й усе роздумував, як би то йому згаяти час. Удень і вночі мучила нашого козака думка, чи не збудувати б йому байдака або хоч човна. А тоді весла в руки й гайда шукати людей, які не так то, може, й далеко від його острова.
Живучи віднині тільки цією думкою, вибрався Микола шукати дерева, з якого міг би збудувати хоч звичайнісінького рибальського човна. Незабаром знайшов досить велике дивне дерево. Між густим листям звисали плоди, завбільшки з кокосові горіхи, але без шкаралупи.
Грубий стовбур дерева вже давно став дуплявим, і Микола сподівався, що, зрубавши його, обтесавши трохи й поширивши дупло, зможе зробити човен. Отже, він зазначив місце, де росло дерево, щоб легко потрапити туди згодом, і вернув додому.
По дорозі знайшов Микола те, що давно вже хотів надибати, — гніздо папуг. Але, як лише почав підкрадатися до гнізда, папуги залопотіли крильми й пурхнули йому над головою. На щастя, один наймолодший папуга, що не вмів ще літати як слід, зостався у нього в руках.
"Ось і впіймав! — радів Микола. — Тепер вивчу тебе говорити кілька слів та й веселіше мені буде, коли чутиму голос, хоч трохи, подібний до людського". Вернувшись додому, Микола зробив клітку, повісив її над головою й ліг спати.
Другого дня почав наш козак міркувати, чи зрубати знайдене вчора дерево, чи зоставити. Але, хоч плоди цього дерева, без сумніву, були щедрим даром природи, одначе судно було ще ціннішим скарбом.
"Коли мені пощастить, то переді мною надія, що вирвуся з острова, й тоді до чого мені це все: і фрукти, і кокосові горіхи, і устриці", — думав Микола.
На саму згадку, що, може, колись знову побачить людей, а можливо, й зелені луки Вкраїни та низове лицарство, не міг утерпіти довше наш козарлюга: зірвався, схопив кам'яну сокиру, мерщій побіг туди, де стояло дерево, й зараз таки взявся до роботи.
Це була найтяжча праця, за яку коли-небудь брався. Тупа крихка сокира залишала незначні сліди на стовбурі. Та проте запорожець вирішив нізащо не відступати од задуманого діла.
Від сходу сонця до пізнього вечора цюкав та й цюкав сокирою, і за цілісінький день удалось йому видовбати отвір, що ледве міг устромити туди кулака.
"Доведеться мені, бачу, не день і не два працювати над оцим, — думає втомлений Микола. — За рік, може, тільки всміхнеться ця хвилина, що спущу тебе, незугарна колодо, на хвилі моря й вирушу в світ незнаний, назустріч долі".
Навчений досвідом, постановив наш козак розділити свій день і кожної години виконувати означену роботу. І так розклав собі час: рано-вранці, як лише світало, вставав, біг до моря й купався. Холодні, як лід, хвилі відсвіжували Миколі тіло, й він бігцем вертав додому. Потім одягався й вилазив по драбині на скелю, що височіла над подвір'ям. Під його ногами шумів праліс, далеко-далеко синіло море. І день у день зривалася в серці козака туга за світом, що десь там мусів бути за обрієм, і з уст йому линула гаряча молитва до Бога за тих, кого там зоставив: за старого батька й неньку, і за нещасну, поневолену Вкраїну.
Потім вертав він до печери й доїв лам, яких освоїв уже чималу черідку. Частину молока випивав на сніданок, а частину заховував у льох. Господарство забирало Миколі чимало часу. Далі йшов він на бережину по устриці на обід, а звідти — у ліс до дерева.
Приблизно в десятій годині спека ставала нестерпною, й працювати було неможливо; тому йшов знову купатися, Холод хвиль й лагідний вітерець, що нісся з-над моря, відсвіжували нашого працівника, вертаючи йому бадьорість та жвавість.
За годину вертав він знову до печери, удруге доїв лам, робив сир із кислого молока й брався за обід. Молоко з сиром, кілька устриць та половина кокосового горіха цілком йому вистачали, щоб наїстися.
Під час обіду навчав наш острів'янин свого папугу говорити. По обіді трохи відпочивав, а як спека меншала, йшов знову в ліс довбати човна: на це присвячував щодня дві години. Потім знову біг до моря, купався, вишукував устриці й вертав додому, щоб тут поратися в городі. Садив біля огорожі пшінку й картоплю, сподіваючись, що все-таки колись роздобуде вогню, то не треба буде тоді бігати й розшукувати їх у лісі. Заводив собі й садок: понасаджував молодих пагонів кокосової пальми та інших фруктових дерев, поливав молоді щепи, садив живопліт навкруги свого саду й городу. Іноді обрубував з дерев перед печерою й так їх стягав, щоб вони колись зрослися й утворили велику альтанку.
А що малим іще хлопчиною Микола помагав не раз дядькові ходити коло фруктових дерев і вивчився-таки дечого, тепер стало йому це у великій пригоді. І радів страшенно, як згадає, що за рік навкруг печери матиме власну городину й садовину. Білі квіти, мов метелики, обсядуть напровесні молоде листя, пташки зів'ють собі серед гілля кубельця й тьохкатимуть од ранку до пізньої ночі. І здаватись йому буде, що він на своїй любій Україні, у вишневому садку. І тішився Микола, як дитина.
А як сонце вже спускалось до вечірнього пруга, брав наш козак лука й, хоча ще на Січі встрілював у польоті птицю, вправлявся трохи: може, доведеться коли почастувати кого стрілою. Увечері знову повертався він до печери, доїв лам, вечеряв і лягав спати. Блідолиций місяченько й зорі вколисували козака до спокійного сну.
Глава восьма. Жахливе відкриття
Мандрівка по острову.
Недогризки. "Чи тут
живе Микола, козак із
славної України?"
так жив Микола день у день і не стямився навіть, як минуло цілісіньких три роки.