Чому вони так не ростуть?
Тонька підмостила мішки з травою під зручніший бік і перезакинула поплавок, намагаючись думкою проникнути в глибини, де так багато поживи ховалося од гачка. Намагалася думати не про сковороду з олією з рибою, такою, в тісті, ця боротьба дозволяла їй бодай не глянути на далекий так званий пляж, зроблений кількома самосвалами піску та чудернацьким грибком, привезеним із району перед виборами.
— Виєборами! — люто пригадала вона, чим вони для неї скінчилися, тут автоматично спрацював дівочий самозахист, навертаючи її на сон, бо, доки сонце не зійшло, в нього ще був якийсь шанс.
Далекі відгавки не дали. Потім почулася гикавка міліційного "бобіка", який змагався з неякісним пальним, але сон відлетів не від цього, обступивши колом, п'яні дядьки штовхали ЇЇ один до одного, не даючи впасти, здираючи по черзі одежу.
Спогад увірвався тим же "бобіком", бо той, остаточно чхнувши, вглух. Водій непевно ступив на пляж і почав нетверезо роздягатися, однак форма не піддавалася куцим пальцям, які не піддавалися хазяїну, бо це вже був не руль, а ґудзики.
— З яких гульок його несе? — міркувала Тонька, побачивши далекі труси з губною помадою на них, так, що навіть одкдала вудку.
Той намагався переступити галіфе, топчучи їх щосили, сміючись до них, висмикуючись, впавши на лікті. Важко було упізнати його не у формі.
— Посажу, конфіскую, — сміявся він, погрожуючи штаням куцим неслухняним пальцем, доки не звільнився з них, і, голо похитуючись, рушив до води, вона кволо підсвітила його, і Тонька упізнала. Особливо коли той од футболив з піску розбиту пляшку, котра лежала тут з бозна-яких часів, і обережно ступив у хитку воду.
Пляшка була імпортна і тому гарно різала брезент, перше, що Тонька побачила крізь проріху в кабіні, — це кілька пластикових каламутних сулій, рука сама потяглася, відкрутила одну, і в ніс вступив тяжкий, як похмілля, дух підробленого бензину.
Борис Іванович випірнув і подивувався, переплутавши, звідки сходить сонце, бо воно ніколи не робило цього з боку пляжу, це напевне. Тверезість поволі входила в нього не од навколишньої води, а од того, що чоловік збагнув: то так ясно палає на березі його "бобік".
Село теж збагнуло про пожежу, і кинулося до неї хто з чим міг, воно бачило, як од машини раз у раз одскакує голий її міліціонер, бо там, усередині, часто вибухали патрони.
Тонька не встигала дивуватися, чому село порожнє, вона хекала, вона дотягла мішок до паркану, розв'язала і викотила звідти з трави першу сулію. Міліційний відділок, зроблений ще до війни з розкуркуленої хати, похмуро чекав, доки брязнув шибкою, й відчув, як разом з розбитим склом досередини заструмував, задзеленчав бензин.
Побачивши нову заграву з чорним димом, село з відрами кинулося од ставка туди, де вкручувалася в небо нескінченним вогнем міліційна споруда.
Тонька мчала городами в протилежний бік, мішок, перекинутий через плече відбулькувався ізсередини сулією. Упавши під штакетини, вона побачила крізь них, як Борисиха, хутко розперезавши фартух, кинулася з подвір'я за малим Петьком, що вже біг на пожежу:
— Мамо, мамо, тато голить!
Собака перелякано гавкав у спину і не давав чути, про що кричить дитина.
Тонька підсунулася під стіну й подивувалася, яка вона велика, мабуть, найбільша з тутешніх. Вкинувши сулію, насилу залізла й сама, чортихнувшись, на високе вікно. Задивувавшись на люстру й на те, яка вона висока, дівчина пригадала, що Борис Іванович задарма купив три конфісковані обійстя, розібрав будинки і змурував оцей палац. Блукаючи кімнатами, вона дивувалася на добро, скільки його тут як про трьох мешканців. Доки не побачила себе в розкішному трюмо, там були відбиття, які обступили дівчину колом, як тоді, на пляжі п'яні дядьки. Ну чому тоді, коли вони приїхали на "бобіку", вона не зібрала свої манатки? Спершу вони, святкуючи, лише дивились на неї, як вона засмагала на піску. Потім збагнула, що Борис Іванович робить рвучкі рухи до неї, запрошуючи до гурту. Вона встала і хотіла втекти, але погляд її упав до розстелених на піску наїдків, вона побачила дива, яких не бувало навіть у райцентрі, очі почали бігати від яства до яства, вона й незчулася, як підійшла, її посадовили на ту ж скатертину. Видерлася вона лише один раз, але гості, обступивши колом, штовхали її один до одного через наїдки, регочучи, наче вона волейбольний м'яч, а не людина; вона одразу збагнула, що то за гра, однак щоразу не вірила, що то може трапитися насправді.
... Й не отямилася, плюнула на трюмо, пляж звідти зник ураз, швидко знайшла на кухні балона з газом, подивувало, що схожий чимось на ту сулію, лише куціший і не прозорий.
Одхекалася лише біля вудки. Підхопила мішок кошеної трави під зручний бік, думаючи про кролів, чи їстимуть вони, адже туди вступив бензиновий дух.
За її спиною поставали три нескінченні дими, рвучись під небо, тріскотнява пожеж перекривала й людський лемент, аякже, вогонь міг перекинутися. Тонька підняла з води поплавок, потім витягла порожній гачок, на якого вловився пролиск вранішнього сонця.
Ідея незримого авта
— Життя змушує жити, — думав Вович. — Хіба це життя? Машини вистачає на один виїзд, це життя, якщо длубаєшся з ходовою довше, ніж на ній їздиш, еге, награчуєш, еге, хтось запізнюється на свято і трапиться щедрий? Всі гади на метро кинулись, аякже, завірюха, єдине добре, що світлофори заліпило, і котися собі, куди хочеш. Однак навіть такі думки не гріли, і Вович вирішив, що на сьогодні досить і неквапом завернув додому, вона зійшла з хідника рвучко, очі вперті в небо, сяйнув у фарі фанатичний блакитний спалах очей, тріск тіла об капот, дригнула ногами так, що зблиснула чорною смужечкою трусів, одкинута в кучугуру; Вович вискочив, хапав під неживі гомілки, а перед очима ще дригалися ноги з чорними трусиками, тягнув у салон, не знаючи — везти до лікарні чи в ярок, бо яка правда, хто доведе? Отой сніг, що котиться з неба, чи світлофор, осліплений ним, якщо єдиний свідок, що од удару перетворилася на речовий доказ? Він сів, узявся, стиснув кермо, щоби прийти до тями, і не одразу відчув, як йому жарко стало. Навколо ані душі, він знову виліз із кабіни, розстібнув куртку, знайшов там серце, потер, озирнув вікна, вони всі, передноворічні, світилися або ялинкою, або таким же телевізором. Вович додав до цього зблиск цигарки і з першим димом втягнув думку про те, як гівняно кінчається старий рік.
— У ярок, — майже вголос сказав він.
Прогазував і подерся лисими шинами проти
льоду, тискаючи на педалі, як на велосипеді, з такими ж матюками.
— Огогой, — відгукнулося ззаду, і лише за другим разом він збагнув, що труп ожив. Струснувши фарбованими світлими кучерями, жінка оддмухнула їх зі своїх блакитних очей і сказала:
— Це ж нада буть такою дурою.
— Ну да, — прокахикнув недавню цигарку він, — треба ж, дамочко, хоч якось правила руху виконувать.
— Я не про те, — простогнала вона, — я про життя.
Однак в кабіні перегаром не війнуло, і Вович вирішив, що вона має резон.
— Да, життя, воно, да, — отак сказав він, бо не зміг уголос сформулювати свої попередні думки про пасажирів, які поховалися у метро.
— Закурить, — попросило життя позад нього, і він, не озираючись, подав пачку.
— Прикурить, — додало воно і довго не могло влучити в електрозапальничку.
— Там попільничка є, — кивнув на дверцята він.
— Ого, та тут стільки класних бичків, — зраділо воно, — класно живеш.
— То од пасажирів, — пояснив він і збагнув, що виправдовується. — Забирай усі, мені не жалко.
Почув, як вона там шкрябнула нігтями, а потім, як у стереоефектах, полізла в попільничку навпроти.
— А куди ми, блін, ідемо? — почала обтрушувати шубку.
— Це філософське питання, — відповів Вович, йому вже ставало цікаво, а не страшно.
— Ага, філософське, бо в мене бабок нема, — занепокоїлася вона, але, не почувши відповіді, заспокоїлася; затягнулася, так, що навіть потім уважно глянула на цигарку. — Ясно, філософське, бо яке ж іще, це ж треба додуматись, під машину кидатись.
Вович загальмував.
— Кидатись? — ще раз в очах злетіла постать, дригнувши білими ногами там, де не було чулків, і влучила в сніговий замет. — Треба було б у метро стрибать, — перемкнув він на низьку швидкість, бо вирішив, що його розігрують.
— Ага, в метро, розігналась, там стіко народу, і щоби потім кожне пальцем тикало. Ти не повіриш, я вже була тут замерзла ждать, блін, доки хто проїде.
— Машини не ходять?
— Ні, зупиняються, путана, думають. Як тут жить? Вона ще раз уважно оглянула цигарку і потягнула. Потім заходилася обмацювати себе, дослухавшися дотиків.
— О, ліфон порвався, — скрушно зітхнула.
Він почав думати, що то за слово, "ліфон",
аж доки наважився зиркнути на неї крізь дзеркальце — одкинулася так, що показала край чулків, однак хутко засмикнулась. Лише раз, коли поверталася боком, застогнала, бо садно на стегні відлунилося болем. Засміялася, закашлялася димом:
— Ну, це вже гаплик, як це я додумалась? Нормальна. І не каліка, чого, його, питається, ще нада? Ну он же каліки і то живуть. Ну? Так нє, додумалась, дура. Спасибі, що тормознув, а то б про що ми зараз говорили? — куцо реготнула вона.
— Ти в натурі? — не вірив Вович.
— А то ж як. Да, закрутило життя. От тіко хотіла з ним порвать, а тепер про це навіть смішно вспомнить. У тебе хіба такого не бувало?
Вович їхав і думав про те, що все його вільне од ремонту життя йде на гранування. І чим далі, то більше треба запчастин, а іномарок розвелося стільки, що за ними не вженешся. А що буде далі?
— Мовчиш? Ти ким робиш?
— Шофером я роблю.
— Де?
— В самого себе, — буркнув він, бо на мить йому здалося: він в снігову заметіль кидається під колеса авта, де за кермом сидить така блондинка.
— Да, буває, — видихнула вона з димом, і тут машину потягло боком; Вович наддав газу, колеса люто крутилися, доки не влучили в порожній каналізаційний люк, машина надсадно смикнулася й захлинулась. Фанатичний погляд фар вихопив горішні гілки. Вович зітхнув і вимкнув їх світло.
— Да, — сказала вона ще раз.
— Що — "да"?
— Ну, в смислі ями.