Ось, наприклад, його кличуть у куми. На Запорожських Середах у Трохима Середи народилась дитина. Кого за кума? Конона. Це не близько. Де Запорожжя, а де Лебедща, але Трохимові заманулось конче, щоб кумом був таки Конон. Зустрів його в церкві. Так і так... Мовляв, дякувати Богові, у мене народилась дівчина. Чи не згодились би ви бути мені кумом... Конон подумав: "Ну, то вже таке діло, що відмовитись якось не випадає... Не маю часу, але коли треба, то треба... "
І погодився. Хрестини призначені на другу неділю. На хрестини сам Конон, як звісно, не піде. Де, як то кажуть, голка, там і нитка. Куди йде чоловік, за ним йде і жінка. Оксенька напекла свіжих паляниць, книшів, пирогів... Приготовила сметани-мялохи, наварила вареників. З порожніми руками вона на хрестини не ходить. Вона вже зовсім наливається. Живіт з-під запаски випинається, на обличчю помітна втома, під очима сині круги. Але то нічого не значить.
Запрягли коні і Конон з Оксенькою поїхали на хрестини. Гарний літній день. Очерет на ставиську буйно розрісся і такий зелений, аж чорний. Їдуть через Запілля. Тут треба їхати біля млина, повернути проваллям під пригірок, потім з'їхати з гори, потім знов під гору... Кілька разів треба їхати згори на гору... Конон показує батогом згори на стависько... Бачиш... Стависько яке, а пам'ятаєш ще, як став був аж до манаського [манастирського] млина... А від манаського млина другий став, аж під Залужжя...
– A чому не пам'ятаю... Пам'ятаю. Це вже останніми роками він так зменьшився, – говорить Оксенька.
– Води не стає... Джерела висихають... Тож ото у нас на Запорожжі, які в рові були джерела... Безодні цілі... Якось висихають... Мабуть, чехи ліси повирубували...
– А Бог його святий знає, чому воно так...
– А знаєш... Я міркую, що коли б отак трохи воду спустив звідти, то все оте стависько могло б бути добрим "берегом"...
– Хто там буде спускати, – відповідає Оксенька...
Їдуть. Коні то біжать з гори, то йдуть хода під гору. Чути у манастирі дзвонять у великий дзвін. Конон здіймає кашкета і хреститься, Оксенька також хреститься. Стежками з Лебедів понад берегом йдуть святочно одягнуті люди. Полями через Городно і дорогою від Залужжа також йдуть люди. У повітрі чується свято. По житах, що вже починають колоситися, повчеться легкий вітрець і вони мінять, мов оксаміт. Доїжджають до манаського млина. Тут вибігає дві білі кудлаті собачки, які завзято дзяволять за возом. Став манаського млина гень, як сягає око, вкритий широкими лисками і білим цвітом водяних лілей. Інколи по широкому листі пробіжить водяна курочка або спокійно плавають дикі качки. Біля лотоків вода прочищена від зарослів, зовсім прозора, видно крейдяне дно, білі мушлі, зграї малих, блискучих рибок... У неділю млин стоїть і вода, просочуючись через заставки, з шумом падає на нерухомі колеса.
Біля манастиря і біля приходської церкви вже повно людей. Молоді і старі, дівчата, хлопці... Барвисті одяги, білі хусточки. Ніде стільки немає руху, як тут. Молоді люди не стоять спокійно у церкві. Вони весь час проходять від манастиря до "прихода" [приходської церкви] і назад. Це така прогулянка. Тут можна кого треба побачити, себе показати, почванитись гарним одягом, позалицятись. Під манастирським муром стоять підводи. Тут ростуть високі ясини, що роблять гарну тінь, і тому всі, хто приїздить, може лишити тут коні. Тепер, слава Богу, вже немає того, що було. Коні можна спокійно покинути самі, ніхто їх не зачепить. Підв'язав до дишля опалку і пішов. Коні стоять, їдять обрік або сіно і почувають себе гаразд.
Дехто під'їзджає просто "до прихода"... Це робить також і Конон. Там на нього чекатимуть куми з дитиною, бо піти аж на Запорожжа він все-таки не мав часу. Хреститимуть аж по службі і дитина має чекати у куми на руках аж до кінця... У церквах правиться служба. Правиться вона довго і урочисто. У приході співає два хори. Один хор на хорах, другий на криласі. Це вже тут заведено здавна. На хорі співає мішаний хор і дерегує ним старий Власевич, свояк диякона Власевича. На криласі дерегує Довбенко. Хор на хорах співає тяжчі і складніщі речі... "Херувімську" Бортнянського, Вірую, заповіді блаженства. Хор на криласі звичайне собі "господі, помилуй" та "подай, господі". Голоси там переважно чоловічі, прості, не вироблені. Дуже високий тенор Михайлівського Терешка, кілька невиразних басів і це все. Ектінію править лисий диякон Власевич. Його голос трохи тремтить. Кадить він розмашно і швидко. Під час приготовання причастя диякон читає "грамотки". Це невеличкі книжечки з бляшаними чи шкіряними палітурками, де записані душі померших. Ті, що дають "на заупокой", приносять до церкви грамотки, приносять бохінець хліба або книша і глечик "колива". Коливо роблять з покришеної до медової води або овочевого взвару булки. Часом, як можна дістати риж, то з рижової крупи. Ті глечики і хліб ставлять з лівого боку біля криласа перед іконою Матері Божої. До глечика приліплюють свічку, яка горить цілий час служби.
Це найурочистійша частина Служби. На хорах виспівує хор, одночасно басом диякон прочитує грамоти. В той же час священик робить молитви над Святими Дарами. З кадильниці підноситься весь час пахучий дим і розноситься по церкві. Люди стоять похило наперед, хрестяться, шепчуть молитви. У вікно б'є сонце і творить велеликі стовпи диму... Коли читається Євангеліє, братчики і сестрички стають півколом навкруги аналою і тримають свої товсті доморобні свічки.
Якось приємно впливає та служба на присутніх. Всі добрішають, стають лагідніщими. Проголодаються також порядно, бо більшість йде до церкви без снідання. І коли виходять з церкви, тоді всі скупчуються перед церквою, знайомі вітаються за руку, куми і свати любезно розціловуються. – Дай Боже, кумонько! – Дайбоздоровля! ! Як вас Бог милує? А чому до нас не заглянете? Загорділи, цураєтесь!.. – А, де там... Все немає часу та немає часу... А ви б, кумцю, до нас також могли б зайти...
У іншому місці йдуть запросини "вгості"... Той, кого просять, – впирається. – Зайдіть, свахо! Бог з вами, зайдіть... Ходімо... Параско! Тягніть, тягніть їх...
Тут також діляться всілякими новинами. – Ото чуєте, серденько, Галабурдів Овсій посватав Кальчукову Хведоську... – Та не може бути? – дивується кума... – А, – хитає головою кума, – таки посватав. Вже і рушники подавала і могорич випили... – Дивись... А ми й не знали нічого...
А тут побіч дві кумі шепчуться. Одна другій скаржиться на невістку.
– Така, знаєте, кумонько, ледащиця, така язиката... Я вже у себе не господиня. Вона мені вже куском хліба витикає... Я вже, бачите, навіть до своєї скрині не маю права...
– А як же "він", – співчуваючи, питає кума. Він це син.
– Він... Кумонько, рибонько... Він. Він вже не син мені. Він вже її слухає...
– Отото, отото!.. Такі тепер діти... Ото тільки виросте, тільки вб'ється в палки і вже йому батьки не потрібні...
Часом біля церкви трапиться велика дивовижа. Прийде додому "на побивку" якийсь матрос або гвардієць. Одягнений він у новий однострій, з червоними чи жовтими вилогами, з якимись барвистими кантами. Шапка якась дивовижна з пером чи хвостом. На руках білі рукавиці. Виступає він пишно, гордо. З ним, звичайно, ходить його мати, чи сестра, чи всі разом, чи якась дівчина наречена, інколи жінка... Всі дивляться, всі шепчуться.
– Господи, Господи!.. Дивіться, як вирівнявся, а таке було зацяпане... Тепер чоловік, як дуб... Чий то є?
– А то з Кірянчуків отой, знаєте... Що його минулого року забрали...
Друга кума помагає:
– Може той, що у нього торік корова здохла?
– Отой, той!.. Хвищин Омелько... Вже згадала...
На дзвіниці в той час видзвонюють дзвони. Вулиця перед церквою заповняється людьми. З манастиря також виходять. Одні йдуть туди, другі сюди. У церкві ще хрестять дітей або когось вінчають. Братчики і сестрички йдуть у садок за церковний мур, розстеляють там чисті настілники, розкладають миски з варениками, зо сметаною, ковбасу, пироги з сиром. Братчики витягають з-за пазухи півока чи око оковитої. З огляду на те, що не всі сестрички можуть пити таку крепку, то сестрички мають свою, "бабську". Це, звичайно, міцна сливянка чи вишнівка, чи якась інша медова... Сідають всі довкруги і починають снідати. Люди з церкви поволі розходяться, розпливаються на всі боки. Дзвони вмовкають. Вже всіх похрестили і повінчали, а братчики з сестричками все снідають та снідають...
Після хресту Конон з Оксенькою їдуть одразу на Середи на хрестини. З ними сідають інші куми. Коні рушають з місця в галоп. За возом збивається курява. У саду приходському розрослися і густо зацвіли кущі бозу...
Хоча від приходської церкви до Запорожжа не так дуже далеко, всього яких дві-три верстві, але заїхати туди не так то й легко. Пішки можна через манастирське, через береги Шавронських, ровом і піднятися садками до Середів. Їхати ж треба навкруги, поза Ровіцькими, полями, до черешеньки, де перехрестя, а це кавалок дороги. Можна і через рів від Кальчуків до криничини і піднятися на Запорожжа біля Самочків, але там такий крутий спуст і потім підйом, що, маючи на возі малу дитину, не можна навіть ризикувати. Ліпше вже об'їхати трохи далі, але щоб було певніще...
Дома їх вже ждали. Все було приготовано. Новохрещену внесли через поріг, біля котрого лежала сокира. Роділя взяла свою дочку, виняла їй з рота брудну мокру шматинку і почала кормити. Гості заповняли хату. Два столи прикриті доморобніми з червоними смужками настілниками. На столі з'явилася по порядку смаженя, вареники зі сметаною, холодець... Куми сіли на покуті, гості розмістилися. Кілька півоків розставлено на столах. Почав ходити кілішок... До вечора через відчинені вікна Трохима Середи розносилися пісні. "Ой, кумо, кумо, добра горілка", "Ой в Києві на риночку"... Все співало. Шкода тільки, що немає музик... Трохим тільки ходив поза плечима і припрошував:
– А їжте-но там... Кумо! Куме! Свате!.. А беріть, що Бог послав!.. Заживіть!..
– То ж ми беремо! Ми як дома...
Всі шумлять. Голоси мішаються. Обличчя розчервонілі. Аж пізно вечором після перепоїв, ріжних побажань та обнімань Конон з Оксенькою виїхали до себе на хутір.