На зеленому пагорбі Марії Поліщук ходили чорні круки, стояв двогорбий кінь, похнюпившись, з його боків росли дерева, козак вбитий лежав під зеленого могилою Марії Поліщук, смішний козак, самотній, схожий на Чарлі Чапліна, тільки замість котелка – шапка з червовою торбиною, як шерстяні шапочки норвезьких лижників. Тільки Магріт лишився в. Івонниному серці, старий прозорий Магріт, бо Магріт не сперечався з Марією Поліщук, се був її далекий спільник. Валерій старанно знімав французів, малюнки, Марію Поліщук, він навіть короткого погляду не кинув на Івонну, а навпаки – приділяв увагу велику білявій ляльці у блакитних джинсах – мадемуазель Жіжі.
Але як летить цей час! Вже відходять наші поїзди, вже відходять! І поїзд (швидкий, міжнародний, заквітчаний червоним, синім, білим), поїзд "Яропіль-Париж" вже ось-ось відійде од першої платформи станції Яропіль. Стоїть на ступійці вагона чорнява дівчина, збуджений натовп робить її ще самотнішою, а коло вагона (це останній вагон поїзда "Яропіль-Париж") крутиться оператор телестудії. Буде дуже цікава передача. Яропільська молодь проводжає французьких друзів. Гупає духовий оркестр, у вікнах вагонів – руки й обличчя, oui, oui, oui[4], значки, фотоапарати, гармидер, тиснява, обмін адресами – невідомі адреси невідомих людей, наче на вселенському прощанні.
Ревнув тепловоз, залізний видовжений гуркіт пробіг від першого до останнього вагона. Прощавайте, мосьє Яропіль! Івонна стоїть на ступійці, дивиться на Валерія, Валерій стоїть на пероні, за три метри від Івонни, не зводить з неї погляду.
Калатнув у сяючий дзвін Семен Максимович Григоращенко. Перегортаємо ми останню сторінку історії двох закоханих.
Тепловоз заскреготав колесами, й, за всіма законами Ньютонової механіки та за всіма інструкціями управління Південно-Західної залізниці, поїзд "Яропіль – Париж" мав зрушити з місця. Та ні. Залишився на місці, ніби прилип до величезного електромагніту. Тоді ще раз рвонув машиніст, тепловоз запрацював на всю потужність, напнулася якась струна у поїзді і обірвалася, лише жалібна луна озвалася над містом. І весь натовп на пероні завмер, захолов: останній вагон, на приступці якого стояла чорнява дівчина, залишився на місці, а поїзд віддалявся – повільно, невблаганно. І тоді сталося ще одне диво, яке й досі пам'ятають декотрі старі яропільці: Івонна посеред тиші, розгубленості й остовпіння, яке охопило натовп, кинулася на шию Валерію з великим плачем. Він жбурнув на перон свою новеньку кінокамеру "Конвас" і став цілувати Івонну, і в цю мить сталося затемнення сонця. Це астрономічне диво відвернуло увагу натовпу від наших закоханих. Світ посірів, знебарвився, темрява висмоктала з нього всі живі відтінки, на посадочних смутах аеродрому спалахнули сигнальні вогні, як увечері, сполохалося птаство над старим цвинтарем. Чорним п'ятаком висів у небі місяць, а коли він пішов собі геть – блукати по своїй невидимій орбіті – і світло повернулося на землю, всі побачили, що на тому місці, де цілувалися Івонна і Валерій, стоїть гранітний стовп, котрий за формою своєю віддалено нагадує дві людські постаті, невіддільні одна від одної.
Ви, звичайно, зараз же скажете мені, що це все сентиментальна вигадка, несумісна з нашим тверезим часом, що це антинаукова побрехенька, бо достеменно відомо, що біологічна наука досі не зафіксувала випадків перетворення людини на гранітну брилу. По-друге, ви скажете, що останній вагон поїзда "Яропіль – Париж" відірвався випадково, внаслідок аварії системи зчеплення, за що відповідні залізничні чини дістали суворі адміністративні стягнення. І, по-третє, ви почнете доводити, ніби вам відомо, що Івонна живе у своєму місті, що вона покинула журналістику, що вона побралася була зі своїм нареченим, але він героїчно загинув на своєму білому "ситроені", залишивши їй двох синів, одного з яких вона назвала Валерієм. А потім ви мені скажете, що Валерій постарів, з'явилися на його чолі залисини, він став головним режисером студії яропільського телебачення, отримав двокімнатну ізольовану квартиру з усіма вигодами площею 33 кв. м., має двох дочок, одну з них назвав Івонною. Але я вам на це скажу, що вас ще не було на світі, коли я стояв на пероні і отак дивився, як плаче Івонна, як цілує її Валерій, як лежить поруч на асфальті новенька камера "Конвас", виблискуючи голубою просвітленою оптикою. А скажіть-но мені: звідки з'явився на нашому вокзалі оцей гранітний стовп? Чи знаєте ви, скептики й маловіри, пласкі реалісти й плісняві архіваріуси буднів, що приїздила до Ярополя спеціальна комісія з Києва, з Академії наук УРСР, досліджувати цю незвичну брилу: хотіли відламати хоч шматочок, щоб віддати на якісь там свої аналізи – не вийшло? Хотіли привезти брилу у Київ, поставити на вулиці Леніна, біля входу до Геологічного музею Академії наук, навпроти якраз "Інтуриста" – а дзуськи! Не зрушили Івонну й Валерія з місця, полишили навічно у Ярополі. А чи знаєте ви, що коли проявили плівку, зняту Валерієм, то на плівці нічого, крім хмар, не було – майже місячний ліміт плівки вгатив оператор Орлик у небо. "Задля чого?" – питали всі, хто знав цю історію, та відповіді так і не знайшли.
І ще одне: чи не здається вам дивним, що старий сержант міліції дядько Куземко забороняє наліплювати на цей граніт всякі дурні оголошення про продаж старого рояля фірми "Мекленбург", про обмін житлової площі чи про розшуки собаки – білого англійського пінчера, чи про черговий набір до школи сучасних бальних танців? Не любить страшенно цього старий Куземко, а якщо й з'являються такі оголошення, так він виймає з шинелі складаний ножик і одразу зішкрябує це неподобство з граніту.
Сказання шосте, цілком оперте на правдиві факти, що стосуються народної художниці Марії Поліщук, на тлі історичних подій, пов'язаних з приїздом фон Мюллера в Рябий Хутір; також мовиться про таємничі властивості малюнків Марії Поліщук, котра згодом стала городянкою Ярополя, і що з цього вийшло.
Скоро вже згадував я про Марію Поліщук у попередніх своїх оповідках, то відчуваю нагальну потребу помовити про неї докладніше, тим паче, що останнім часом багато з'явилося суперечливих публікацій, які витлумачують її творчість і життя у невластивому світлі.
Хто пам'ятає Рябий Хутір з-напередодні другої війни? Приземкуваті хати, піскуваті землі над водами Богунки, стріхи, зелені від моху, й осики, стовбури яких навесні вкривалися якимсь лишаєм і ставали сизувато-зеленими, такого кольору, як потім були німецькі шинелі; як подивитися на той Рябий Хутір десь там у березні, коли сніг починав танути, то здавалось, що село довго лежало на дні замуленого ставка і що тільки-но недавно загату відкрили, й вода зійшла; Рябий Хутір тоді – це два трактори ХТЗ, одна полуторка, одна машина до шиття, два радіоприймачі "Колгоспник", один патефон у Прокопа Коробки з голками та платівками українських народних пісень у виконанні Оксани Петрусенко, чотири гармошки, один бубон, лампи гассві, бо електрики тоді ще не було, ну, посуд там усякий, надто ж глиняний, ікони в фольгових ризах, плюшеві жакетки, що за матерією для них треба було їздити до Ярополя в мануфактурний магазин, та ще паперове майно – облігації державних позик, плакати з портретами Марії Демченко й поясненнями – як виростити 500 центнерів цукрових буряків з гектара, шкільні підручники, в яких чорнилом та хімічними олівцями школярі повикреслювали фотографії маршалів Тухачевського, Єгорова й Блюхера, ну й, звичайна, харч селянський повсякденний – квасоля, вінки цибулі та картопля в льохах, трохи сала й хліба по півтора кілограма на трудодень.
Так ось, не було на весь Рябий Хутір кращої дівчини, ніж Марія Макогон, бо таке вона мала дівоче прізвище. Писане обличчя було в неї, нервове і тонке, сама смаглявка, і очі чорні, і ув очах тих щось світилося було в тих очах щось таке, що западало в душу; колись я вивчав проблему людських очей, навіть радився з професором М. С. Холодним – як, яким чином пізнати й об'єктивно виміряти блиск отой у різних людей, як довідатися – де світиться в очах доброта, а де – підступність, де сяє чистий розум, а де палають злі вовчі вогники? Хотів був сконструювати якусь апаратуру для об'єктивного вимірювання блиску, та Микола Сидорович відрадив. Сказав, що чутливішої апаратури, ніж людська душа, довго ще винайдено не буде, а душа сама повинна відчувати – чи лихо, чи добро звістують чиїсь очі.
В очах Марії Макогон завжди виблискувало радісне передчуття, чекання якогось дива.
Сваталось до неї двоє найкращих хлопців на весь Рябий Хутір – отой високий, з міцними руками Прокіп Коробка, в якого патефон був, та Іван Поліщук – хлопець дрібний у кості, з лагідною усмішкою, тихий. Ніхто його по імені не зпав, а кликали Комсомольцем. Бо він був секретарем комсомольського осередку в колгоспі, завжди ходив заклопотаний, після роботи (а працював він трактористом) треба в райком бігти, до Ярополя, а це таки вісім кілометрів туди й вісім назад, вічно збори, кампанія по передплаті газет, позика, членські внески. Отож вдома майже ніколи не бував, на гульках теж його ніколи не бачили. Та оце вгледіли навесні, коли оранка кінчилась, Комсомольця з Марією, як обоє з лісу йшли із щасливими обличчями. Коробка коли прочув – одразу сватів лослав; не було йому рівного в Рябому Хуторі по силі й красі, по вмінню грати на гармошці й на вечорницях дівчат лапати. Та довелося Коробчиним сватам гарбузи виносити з Макогонової хати.
Вийшла Марія заміж за Комсомольця, Поліщучкою стала.
За три роки до війни народився син у них, Василько.
І от коли Марія ще ходила вагітна, жовта й схудла, бо віддавала свою вроду синові, почала вона малювати для майбутнього свого первістка. Зрештою, нічого дивного в тім не було, бо з давніх-давен баби в Рябому Хуторі малювали навесні хати, розписували їх півнями та квітами, і всередині печі розмальовували. Маріїна мати теж штукою цією нехитрою володіла, хоч і не відзначалася особливим малярським хистом.
Спершу Марія стіни своєї хати розписала перед Великоднем. Намалювала коней заквітчаних для дитинки своєї вельми бажаної: червоного коня – щоб була все життя весела, зеленого – щоб була все життя здорова, і синього – щоб була розумна і добра.