А коли розвісили на ялинці прапорці, гірлянди, дощик і серпантин, ялинка стала доброго і веселою.
Потім бабусі полягали спочити по обіді, тато пішов привітати з Новим Роком свого старенького пікільного вчителя. Тимчик побіг із санчатами у двір, а Орися з мамою прибрали в кімнаті і тихо сіли рядочком на дивані. І мама сказала:
— Ти знаєш, мені навіть у мою лісову хатку вже не хочеться. Я така щаслива з вами всіма!
Розділ 28
БЕЗСМЕРТНИЙ? МОЖЛИВО. АЛЕ, ПРОБАЧТЕ, НЕ КОЩІЙ
Костянтин Борисович купив аж три ялинки. Одну поставив у себе вдома, другу встромив у замет поряд зі Сніговою Бабою, Сніговиком і Сніговичками. Доручив ши дітлахам прикрасити її, взяв на плече третю ялинку і пішов з двору. Він ішов містом і думав, що фею майструвати йому вже не хочеться. Адже є в нього на світі людина добріша і дорожча за всіх фей. Від майдану він звернув у провулок до дитсадка.
Була "сонна година". І від того все в будиночку дитсадка здавалося сонним-сонним і дивним, як у палаці сплячої красуні. Куняв двірник з дерев'яною лопатою в руках. Спала над недоплетеною шкарпеткою літня вихователька. Навіть завідувачка дрімала у своєму кабінеті.
Костянтин Борисович пройшов у молодшу групу. Тут, схиливши голову на підвіконня, дрімала на стільчику симпатична тітонька в білій хустині. Костянтин Борисович торкнув її за плече, тітонька розплющила очі й охнула. Швидко й безшумно, щоб не розбудити діток, вийшла вона в коридор.
— Чого ти прийшов? Я ж тобі сказала: наші путі-дороги розійшлись. Я не збираюсь чинити зла і не хочу дивитись, як ти його чиниш!— рішуче заявила колишня Баба Яга, перша дружина Кощія Сімнадцятого, Варвара Гнатівна Безсмертна.
— Так, Варонько, розійшлися були наші путі-дороги, а тепер от зійшлися. Бо я теж більше ніколи-ніколи не чинитиму зла. Повір мені, моя голубонько!
Радісно і довго туркотіли вони, як двоє голубів, у коридорі дитсадка.
— Я тобі там ялиночку приніс. Надворі лишив.
— Та навіщо, старенький? Неси її додому.
— Хіба тобі не треба ялинки?
— А хіба тобі не треба в домі господині?— усміхнулась Варвара Гнатівна.
І пішли вони додому вдвох, і понесли з собою ялинку. Проходячи двором, Костянтин Борисович сказав:
— Занесу-но я цю ялинку у флігельок до Самотнього Чоловіка. Хай і в нього буде свято. Хоч не дуже воно веселе в нього. Я вже думав-думав, чим би його порадувати, та так і не придумав... Нехай хоч ялиночкою...
У дворі кипіла робота. Діти принесли з дому кожен по кілька іграшок, і набралося їх не на одну ялинку. Вирішили нарядити ще і ялиночку для Самотнього Чоловіка. Костянтин Борисович виніс багато кольорового паперу, й Орися великими кравецькими ножицями, які невідомо звідки з'явилися на стіні біля сходів на горище, вирізувала прапорці. Ножиці були зручні і дуже гострі. Вони мовби самі люто накидалися на папір і клацали залізними лезами.
— Чудесні ножиці!— похвалила їх Орися.
Вже починало сутеніти, коли скінчили прикрашати обидві ялинки. Дворова ялинка вийшла такою славною і гарнесенькою, що ніхто не міг байдуже проминути її. Мешканці, проходячи двором, зупинялись, розмовляли, милувались ялинкою. Вчувши гомін і сміх у дворі, виходили інші сусіди. Вийшов дядько Кузя з двома дівчатками, зі старою, ще фронтовою, батьковою гармонією. Дядько Кузя сів на лаву і заграв веселу польку. От коли стало по-справжньому весело! Дітвора пустилася у танок, і дорослі теж не втримались, бо морозець на вечір міцнішав. Двірник Потап танцював із сумкою. Маленькій хворій Віолетточці мама дозволила загорнутися в ковдру і стати на підвіконня. Дівчинка то сміялась, то сумувала, що не може танцювати з усіма.
Смеркало. Сніг був синій, і трішки ліловий, як бузок. Засвічувались вікна: ніжно-золоті, рожеві, лимонні, а були і зовсім зелені або голубі. І в кожному вікні крізь візерунки морозу сяяли прикрашені ялинки.
Костянтин Борисович виніс і поставив серед двору свою чарівну плитку для випікання бубликів. А Варвара Гнатівна — великий глечик з медом. За мить всі дітлахи і дорослі їли чудесні, пухкі, пахучі бублики з медом.
А Костянтин Борисович вже витягав з "Ремонтної майстерні" щось дуже схоже на гармату. Але та гармата була розмальована квітами і птахами, роззолочена і прикрашена ялиновим гіллям. Костянтин Борисович зарядив її товстими паками кольорового паперу і фольги, щосили натиснув велику позолочену гашетку і... гармата вистрелила велетенською хмарою різнокольорового конфетті. Воно засипало весь двір, лави, Снігову Бабу зі Сніговиком і Сніговичками, ялинку, дітей і дорослих, ба навіть дах і ґанок флігеля. Горобці клювали конфетті і теж ставали різнокольоровими. А Костянтин Борисович знову зарядив гармату і вистрелив...
Хай би скрізь, де є малята,
кольоровий сніг летів.
Хай би всі земні гармати
заряджались конфетті.
Хай би скрізь, де є малята,
(а вони ж — по всій землі!) —
йшли солдати в акробати,
у шевці і скрипалі.
Та нехай би стратостати
щедро сипали згори
всякі ласощі на свята
для земної дітвори.
Хай би танки і гармати
стали тільки експонати,
лиш музейні пожильці.
Хай би в їхніх жерлах
грізних щебетали й вили гнізда
бешкетливі горобці.
Вірте, люди, в добре чудо.
Вірте:
так воно і буде!
Тітонька Надя збігла вниз із чайником, що кипів у неї в руках. З чайника вилітали рожеві та голубі троянди. Сусіди радо ловили їх. Це був вечір чудес і радісних несподіванок.
Але мороз міцнішав, і мешканці потроху розійшлися. Адже у кожного був свій дім, свої гості і свої святкові клопоти, а у кожної господині щось смажилося в духовці.
Двір спорожнів.
І тоді, накульгуючи й тримаючись за поперек, у двір ввійшов Дід Мороз. Він ледве тягнув навантажений дарунками візок.
— Що трапилось, Діду?— приязно спитала (V Баба.— Чи не занедужав? (Тільки з Дідом Мороком І мають право розмовляти Снігові Баби.)
Та от зовсім підбився. Радикуліт замучин. Старий уже я, Бабо. Важко мені. З кожним роком діти про сять все більше і більше подарунків, а літа мої вжо не молоді. Ні, має слушність моя старенька: час на мпі сію!
— А хто ж іграшки дітям розноситиме?
— Оце і я думаю: хто? Бо вже далі цього двору я не ступлю ні кроку.
— Дідусю, давай я тобі поможу! — сказав Костянтин Борисович, вийшовши на ґанок.
— Що? Хто? Ой-ой-ой! Та це ж... Кощій Сімнадцятий. Потовстів, нівроку. Але я тебе все одно впізнав. Ач який! Помогти береться! А сам знову задумав якусь капость.
— Ні, діду, ні. Я перевиховався. Я не хочу бути Кощієм. Візьми мене в Діди Морози!
— Візьми його, візьми!— попросила Снігова Баба.— Я йому рекомендацію дам. Він буде найдобріший і найсправжніший Дід Мороз на світі.
— А хто ж буде Кощієм?— спитав Дід Мороз. Всі замислились. Потім Снігова Баба сказала:
— А навіщо він взагалі потрібен, той Кощій? Не треба нам ніяких Кощіїв!
— Ну, гаразд. Тоді давай поміняємося одежею.
— Так-так. Ходімо до моєї майстерні. Я тобі і мазь дам від радикуліту. Сам винайшов. Чудесно помагає.
Снігова Баба занепокоїлась:
— Простеж, діду, щоб він тобі не підсунув якоїсь іншої мазі, як отій Сусанні. Він же винахідник. А винахідники всі неуважні.
Дід Мороз зайшов до майстерні слідом за Костянтином Борисовичем. Одягнувши окуляри, колишній Кощій уважно оглянув свою "аптечку".
— Так... Оце мазь від опіків. Для Тюті. Оце крем, який я готував для Сусанни Охрімівни. Та переплутав, на жаль, і віддав їй мазь від облисіння, яку я винайшов для двірника Потапа. Доведеться віддати Потапові крем: нехай втирає його в лисину, поки я зготую для нього нову мазь. Все-таки приємно, коли лисина має здоровий свіжий колір. Оце мікстура для маленької Віолетточки. Ох, давно вже треба було віддати, а я й забуваю.
— Я занесу, старенький,— ласкаво сказала Варвара Гнатівна і накинула хустку.
— Є! Знайшов. Оце і є мазь від радикуліту. Ой, ні-ні! Ледь не переплутав. Це "летюча мазь". Я її приготував для курки Фрейліни. Сьогодні вночі їй треба летіти на пташиний королівський бал, а ти ж знаєш, кури не дуже летючі птахи. Ото була б чудасія, якби я дав тобі цю мазь! Ширяв би ти до півночі в небесах і не міг спуститися на землю. Та ще й світився б, бо я додав у мазь для краси фосфору.
— Ну-ну, дивись мені, не вигадуй. З моїм радикулітом зараз не до повітряних прогулянок.
— Ось. Бери. Оце і є мазь від радикуліту,— урочисто сказав Костянтин Борисович, простягаючи баночку Дідові Морозу.
І, звісно, знову переплутав. Але про це — пізніше. Дід Мороз і Костянтин Борисович помінялися одежею. Вийшли на ґанок. Костянтин Борисович (він же— Дід Мороз Сімнадцятий) впрігся у санчата.
— Ну що ж,— сказав колишній Дід Мороз Шістнадцятий, а теперішній пенсішер,— трудись, Костянтине Борисовичу. Благословляю тебе на благородну професію Діда Мороза. А я... я пішов на пенсію... — і Дід Мороз Шістнадцятий змахнув сльозу...
Розділ 29
"ДОБРИЙ ВЕЧІР ТОБІ, ПАНЕ ГОСПОДАРЮ!.."
Знову стало пустельно і тихо у дворі. Тільки Реке ходив печально від підворіття до ґанку, виглядаючи Самотнього Чоловіка. Нарешті той прийшов. Сумний, засипаний снігом. Опустивши голову, пройшов двором і не побачив ні ялинки, ні конфетті. Погладив Рекса, увійшов до флігеля. Роздягся. Погодував Рекса. Розпалив грубку. Чудесна нарядна ялинка в кутку так хотіла, щоб її помітили, помилувались нею, але Самотній Чоловік навіть не озирнувся. Сів на старий диван і замислився...
...Замислився і Діодор Аристархович у своєму кріслі. Він знав, що своє зробив. "Маленького Моцарта" знайдено. Винні будуть покарані.
Великий Охоронець Скарбів теж печалився. Шкода було розлучатися з людьми, які живуть так дружно, щедро і цікаво. А особливо не хотілося розлучатися з маленькою Орисею. За ці кілька днів вона дуже подорослішала і перевиховалась. Але що вдієш? Чарівники безсмертні. І їм часто доводиться печалитись, бо в їхньому безкінечному житті одні люди приходять, другі відходять. Тим, що приходять — радієш, за тими, що відходять — сумуєш.
— Що ж, подивимось востаннє, що можна зробити для цих славних людей,— зітхнув старий чарівник і ввімкнув чарівне дзеркало.
...На екрані з'явився Тимчик, який захоплено обіймав новеньку скрипку.