Сьогодні він поговорить з директором. Аркадій вимагав поставити індивідуальний звіт Поради на відкритому засіданні комсомольської групи, а Голубояр не погодився. Про вчинки Поради треба говорити ширше, наприклад, на відкритих зборах комсомольської організації всієї школи, куди запросити всіх учнів старших класів. Про день звіту договоряться окремо, а Пораду треба попередити, нехай готується.
— Тепер ще ось яка справа, Аркадію. Ми маємо відомості, що Марко Бубир завоював першість на обласному конкурсі школярів-математиків. Під час зимової перерви відбудеться республіканський зліт. Бубир їде. Але він якось дивно поводиться. Демонстративно уникає громадської роботи, завжди ображений, задерикуватий. Я бачу, що він уникає комсомолу, але разом з тим каже, що ти його друг. В чому справа? — Голубояр говорив невдоволено, і це зразу відбилося на його блідому рухливому обличчі. В школу Василь Голубояр прийшов на початку учбового року і потроху налагоджував комсомольську роботу в шкільній організації. Учні мало охоплені комсомолом, чимало кращих школярів вештаються десь осторонь і не наважуються прийти самі.
Голубояр придивлявся, вивчав свої кадри. Коли ж сьогодні Голубояр обережно натякнув Маркові про комсомол, хлопець схвилювався, очі стали сумні, обличчя замкнене. Марко нічого не відповів і вийшов.
— Я теж хотів порадитися з тобою про нього,— сказав Аркадій і розповів усе, що знав про Бубиря і про вчорашню з ним розмову. Голубояр слухав здивований, замислено потираючи лоба.
Це значило — він зацікавився і глибоко обмірковує справу, шукаючи виходу з становища.
17
Після дзвінка перед німецькою мовою десятикласники повільно заходили в клас. Біля дошки Марко Бубир розв'язував дівчатам нові приклади з тригонометрії і малював фантастичні профілі людей та примальовував до них звірячі тулуби. Декого з школярів і педагогів можна було впізнати. Ну, а "німкеню" Маргариту Генріхівну Шаєрман, прозвану королевою Марго, всі впізнали зразу, і сміх полетів аж у коридор. Сам Марко не сміявся, сповнений пихи та "світової скорботи".
В клас увійшли захоплені розмовою Аркадій, Вова Порада, Віктор Мартинов і ще ціла група учнів.
За ними пішов і Марко Бубир, штовхнувши по дорозі Яшу Баркіна. Яшу Марко зненавидів усім серцем ще з того часу, коли Яша задирався у восьмому класі і порівнював Марка з батьком. І з тої пори любов до Аркадія, що виступив на його захист, не вгасала в Марка. Впевненість, рішучість, цілеспрямованість Аркадія, його товариська теплота зігрівали, заспокоювали Марка, давали розраду його настороженій самотності.
Раптом на стілець вилізла Бася Райцина:
— Товариші! Цікава новина...
Пара дівчат, що зосереджено крутилися у вальсі біля дошки, перервали свою важливу працю і підійшли до Басі. Шум в класі трохи затих, але не дуже, бо до Басиних сенсацій звикли:
— Товариші, мушу Довести до вашого відома важливу новину. У Марго роман з Богданом Петровичем. Вона живе в сусідньому будинку біля нас, і я вчора бачила їх під руку, потім Богдан Петрович пішов до неї в гості...
— Яке єднання математики і німецької мови...— крикнув хтось із задньої парти.
Сенсація не справила того враження, на яке сподівалася Бася. Вона зстрибнула з стільця, ¿о хтось хутко крикнув від дверей:
— Поспішає Марго, осяяна вогнем палкого кохання!
18
Водянистими, синюватими, короткозорими очима Маргарита Генріхівна дивилася на учнів. На своїх уроках вона завжди думала про якісь сторонні справи і роботу провадила механічно. Кожен учень окремо для неї не існував — всі зливалися в одну рухливу купу. Лише кілька прізвищ пам'ятала Маргарита Генріхівна, та й ті плутала. Кіру Коваль називала Коваленко, Віктора Мартинова — Мартинюком тощо.
Урок вела похапцем, і ледве загримить дзвінок — вона миттю вилітала з класу. Під час перерви Маргарита Генріхівна повинна добігти ще до однієї школи, де в неї було чимало годин, потім встигнути ввечері на робітфак, а крім того — ще й кілька приватних лекцій. Так і крутилася щодня між своїми обов'язками і ніде по-справжньому їх не виконувала.
Учні ставилися до неї з неприхованою іронією, але німецьку мову все ж таки знали, бо Маргарита Генріхівна була суха і вимоглива. Ніяких знижок нікому не робила, сама блискуче знала свій предмет, в класі розмовляла тільки німецькою мовою і примушувала так само робити і учнів.
Нічого в світі так не боялася Маргарита Генріхівна, як хвороб. Завжди ходила не по сезону тепло одягнена, кутала горло, волочила на ногах боти або калоші. Це побоювання хвороб і використовували учні.
Увійшовши в клас, Маргарита Генріхівна кілька хвилин метушилася біля стола і біля дошки. Довго перевіряла, чи не відчинена кватирка, чи немає протягу. Майже щоразу кватирка була трохи відхилена і хтось з охотою стрибав на вікно причиняти, доки вчителька забивалася в куток, щоб на неї не подуло свіжим повітрям.
Після такої обов'язкової процедури допитувалась, кого немає в класі. Серед учнів здіймалася суперечка — одні говорили, що немає Трояна, інші настоювали, що він є, доки Троян сам не припинив галасу. Тоді переходили до іншого прізвища. Учня справді не було із класі, і учительці говорили, що він захворів на чуму або на холеру, а відсутня школярка — на тяжку форму грипу з неприродними ускладненнями.
Після всіх підготовчих процедур, які відібрали п'ять-десять хвилин дорогоцінного часу, почався урок.
— Трусиця Коліщат, прошу до дошки,— проказала німецькою мовою Маргарита Генріхівна.
— У нас в класі такого немає,— відповів сам Тростяниця, високий, незграбний хлопець, підперши волохату голову кулаками.
Маргарита Генріхівна пошукала очима учня і здивовано спитала, де ж він є. їй пояснили, що такого в їхньому класі ніколи не було. Підважуючи лівою рукою цупке, як солома, неслухняне рудувате волосся, Маргарита Генріхівна повела пальцем по алфавіту, відшукуючи зникле прізвище.
— Тростяниця Калістрат,— повторила вчителька, натискуючи пальцем на прізвище, щоб не загубити його.
Тростяниця здивовано озирався назад, повертав голову на всі боки, ще озирався і питав, чи це не його викликають. Може, кого іншого?
Нарешті Маргарита Генріхівна знову по складах назвала потрібне прізвище, і Тростяниця нехотя, невдоволений з упертої вчительки, чіпляючись кишенями за парти, розхитуючись, пішов до дошки. Частіше буває, що вчителька залишає важке прізвище і шукає легшого, а перша жертва тріумфує щасливу перемогу, особливо, коли не приготувала уроку.
Чекаючи, коли вчителька почне диктувати, Тростяниця розтирав крейду. Клас збуджено ворушився.
Тростяниця насилу встиг перемогти одне німецьке речення, білий рядок якого неухильно сповзав униз, коли кашель здушив Марка Бубиря. Кашель ніяк не вгамовувався, Маргарита Генріхівна припинила диктувати й нервово сказала:
— Підіть напийтеся води, і до лікаря треба звернутись. Що з вами?..
Марко підвівся і знову сів, почервонівши від напруження. Аркадій підбіг до нього і під руку насилу вивів з класу.
Через хвилину Бася Райцина сказала, що в неї болить голова, а Кіра, тримаючи хустку біля носа, висловила побоювання, що в неї підвищена температура — можливо, починається грип. Погода сьогодні якраз грипозна... Учителька відпустила і їх, не помітивши, що за ними вислизнув Яша Баркін.
Залишившись на парті сам, Вова Порада глянув на дошку, переступив прохід, сів біля Руфи, яка жартівливо нахмурила брови, надула губи і поглядом спитала, чого йому треба. Вова миттю, як першокласник, показав їй язика.
Присунув до себе зошит Руфи і написав:
— Кіра на мене сердиться?
— Сердиться,— лаконічно відповіла Руфа.
— Помири нас, Руфо.
— Не можу і не хочу, бо ти ось хто,— написала Руфа і, не відриваючи олівця від паперу, обвела контури пузатого поросяти, прималювавши обличчя, схоже на Вовине. Вова знову написав:
— Помири!
— Нехай Маруся помирить, а я зараз помирю Віктора з Тамарою, бо вони, бідні, скоро висохнуть від суму. Тамара за три дні вже схудла.— Поставивши велику крапку, Руфа зразу пересіла на останню парту, де в самотині нудьгував Віктор Мартинов, зосереджено протираючи значки на грудях, щоб краще блищали.
Появі Руфи Віктор дуже зрадів, бо на уроці німецької мови йому було нудно. Те, що писав на дошці Тростяниця, він знав, а робити більше не було чого. Руфа почала потихеньку жваву розмову з Віктором, малювала щось йому в зошиті і, схиливши голови, вони безшумно сміялися. Ніби захопившись, Руфа взяла Віктора під руку, а він не наважувався випростатись, відчуваючи на собі погляд Тамари Незабудь. Ці погляди помічала й Руфа, крадькома зиркаючи на Тамару.
Минуло кілька хвилин — і Віктору подали від Тамари записку, яку пробігла очима й Руфа: "Вітя! Зроби завтра невеличку інформацію про Абіссінію на зборах мого загону. Ти розумієш, в деяких вожатих піонери задоволені, коли немає зборів, або тікають після уроків від свого вожатого. Наприклад, у Вови або у твоєї Руфи. (Ці слова було підкреслено двічі. Руфа посміхнулася). А мої не дають мені Жити, просять розповісти про Абіссінію. Зробиш, Вікторе? Тамара".
Віктор не міг приховати радості і весь розплився у посмішці. Закивав головою і, пригинаючись, поповз до Тамариної парти.
— Товариші, що там у вас за мандрівки і перескакування з парти на парту? — скрипучим голосом сухо сказала Маргарита Генріхівна, застукавши Віктора в проході.
— Я йду на своє місце і прошу пробачення,— ввічливо, без помилки вимовляючи німецькі слова, відповів Мартинов. Цим він урятував себе.
— Сідайте.
Пославши Тамарі повітряний поцілунок, Руфа встала і, зітхаючи, закривши шию комірцем плаття, звернулася до вчительки:
— Дозвольте вийти, Маргарито Генріхівно, у мене щось у горлі негаразд, я боюсь, чи не ангіна почалась.
— У вас не клас, а лазарет, товариші! Може, замість парт поставити вам ліжка? — невдоволено сказала вчителька, але сама прокашлялася і щільніше загорнула шию шовковим кокетливим шарфиком.— Ідіть і скоріше вертайтеся.
Руфа йшла з кислим виразом на обличчі, поки дивилася Маргарита Генріхівна. А коли вчителька одвернулася, Руфа помахала на прощання рукою Вові, Віктору і Тамарі.
— Треба наздогнати товаришів,— вирішила Руфа за дверима і кинулася до сходів. Навшпиньках пробігла біля дверей дев'ятого, восьмого "Б" і "А" класів, різко повернула ліворуч і остовпіла.