Здавалося, справа вирішена. Але це тільки здавалося. Коли Лаврентьєв довідався про цю історію, обличчя його нахмарилось.
— Глибина в його була яка? Триста метрів? На триста метрів ми буримо старим ланцюгом. А от коли він дійде до тисячі, коли насправді буде потрібний новий ланцюг, його не буде. Я не дам.
— У тебе рветься ланцюг? Обдивись, викинь усі надтріснуті ролики, перевір, чи на всіх ланках є шпильки. І будеш бурити!
Немає джексонівських болтів. Я цілі роки в вічі не бачив джексонівських болтів. Порвався ремінь — наклади платівку, скріпи на заклепках, буде держати як на болтах — п'ять хвилин зайвої роботи.
І парторг зробила помилку, — це потурання ледарям. Кожний дурень може бурити новим устаткованням!
Отже Смірнов і Арсентьєв гуляли. Гітара надсаджувалась. Жінка майстра Гусєва, вродлива моторна женщина, співала поспіль усі романси від любові біля каміна до Маші біля самовара. Сам Гусєв допивав стопку.
Ми стояли осторонь у глибокій темряві і розмовляли пошепки, до нас беззвучно підійшов Макаров. Надсаджувалась гітара.
Раптом Смірнов узяв під руку Арсентьєва і вийшов з хати. Вони були хмільні, в тому стані, коли люди прагнуть забути будні, діла, уявити себе як на картині серед женщин Аргентіни, чи з дівчиною з Нагасаки.
Тоді вертається молодість, женщини стають ближчі, боязкий робиться сміливим, сміливий почуває в собі нечувану силу, людина живе, як у любовному романі. Куріли й тлілися здоровенні махорочні цигарки. Маленький білявенький Арсентьєв задумливо утупивсь у землю, струсонувсь і почався безконечний, азартний, мрійний спір про буріння, про нафту, про соляні куполи, про нові родовища.
Підтанцьовуючи, терзаючи гітару, вийшла жінка Гусєва кликати їх у хату, брала під руку, заглядала в вічі, співала, сердилась, посміхалась, манила, але бурильники не могли спинитися. Вона покликала на поміч Гусєва, Гусєв узяв був розмовців за плечі, але, раптом зрозумівши, в чому справа, сам почав сперечатися з таким самим пристрасним самозабуттям.
XIX. Ще один спір. Найдужча пристрасть. Питання про вигоду. Мрія слюсаря Архіпова. Подорожі Пахоленка. Купання майстра Спіріна. Промисел Доссор.
За місяць перед тим нам привелося бути на іменинах молодого робітника в Доссорі. Коли голоси поробилися голосніші й верескливіші, коли були проспівані всі пісні і в жінок почали блищати очі, коли мусили початись потиски рук, потаємні втечі вдвох на ґанок, дикі сцени ревності і істеричні ридання, так само несподівано і нестримно розпочався спір про нафту. Збившись докупи, жінки співали самі, силкуючись заглушити спір, рвали струни над самим вухом розмовців і все надаремно. Іменини були зіпсовані для них, про них забули.
Нафтовики — зовсім особливий народ. Вони де в чому подібні до шукачів золота. Геологія, гравіметрична і сейсмічна розвідка зробили колосальний прогрес, але й досі в бурінні на нафту єсть риск, єсть інтуіція, єсть щастя.
Є пристрасть, жадоба до нафти, от як є жадоба золота Це не американський ажіотаж, при якому важно тільки спродати акції, хоча б інсценувавши фонтан, ні, це — безкорисна, романтична любов радянського робітника до своєї, країни, до своєї Емби.
Адже бурильникові легше і зручніше бурити суху скважину, ніж нафтову: менше риску, менше мороки з геологами, а заробіток бурильника саме залежить від скорості проходки. Так пояснив нам один з техніків, завідувач групи буріння. Через два тижні він знов приїхав до Гур'єва, він був чорний, як хмара. Він одержав щось із тисячу карбованців за дотермінове закінчення скважини номер сто п'ятдесят шість. Але скважина, виявилося, була суха, і він приїхав блідий, неголений, розтерзаний. Надвечір він, здається, напився і, кажуть, плакав.
Той самий старий слюсар Архіпов колись із хворобливою страстністю доводив, що на Ембі є нафта, велика нафта, крім Кос Чагила на Кул Сарах, Кзил Кудукові на Кзил Кала*. Добували ж капіталісти нафту тільки на Доссорі, це ж Лаврентьєв знайшов нафту на Искине, на Байчунасі, на Кос Чагилі.
Голос старого слюсаря тремтів. Ех, якби всю поколоти Ембу скважинами. от як поколоте Баку, тут було б стільки ж, було б більше нафти, ніж в Азербайджані!
Нафтовики — особливий народ. Найстрашніший гріх для них — це байдужість. Інженерові Сисоєві не можуть простити не те, що він любить м'ясо і що він тюхтій, а те, що він виїздить у відпустку перед цементуванням скважини, що він байдужий до нафти.
Є любов і пристрасть і в усякій іншій роботі в Країні Рад, але тут вони, мабуть, дужчі. Інженер механічного заводу в Доссорі гірко жалівся, як він навчав і виховував молодого казака і зробив з нього першорядного токаря — і що ж! Він був уже токар сьомої категорії, робив тонку, відповідальну роботу і пішов з заводу у бурильники.
Весною, коли грязь, коли страшно вийти на вулицю, юнак технік Пахоленко, повернувшися з відпустки, пробивається на Кос Чагил. Він везе устатковання, але поверх фрикціонів і долот лежить очерет, цілі гори очерету. Цей очерет буде підмощено під колеса, коли машини зав'язнуть у сору, технік вкупі з робітниками витягатимуть з багна затоптаний колесами очерет і знов і знов і знов підкладатимуть його під машину. Старий майстер Спірін, коли одвіку безплідне Искине нарешті дало нафту, обливав себе нафтою з пляшки, плачучи казав, що нарешті він скупається в нафті.
На Кос Чагилі багата нафта, але вся вона на засувках. Вивезти її нема ніякої змоги. Нафтопровід ще не готовий. Сам Кос Чагил може дати, імовірно, тисячу тонн на добу, може й більше. На Доссорі, який раніше вважалося за вичерпаний, Костя Селезньов викачує на добу, триста тонн єдиної в Союзі дорогоцінної, безпарафінової нафти.
Доссор лежить у горбах, між горбами — сори. Доссор суворіший і вітряніший, ніж Гур'єв, і прісної води тут зовсім немає. За Нобеля люди звалювали в глибокі ями сніг і ціле літо пили одстояну грязюку. Під осінь води не вистачало, починалася втеча з Доссора. огульні пошесті від гнилої води і швидко виростали кладовища.
Тепер Доссор — чистенький присілок, поміж корпусами насаджено садки і є теж один великий сад, його бережуть як око. Більша частина води, яку качають за сто кілометрів з Гур'єва, іде на поливання дерев. Літом змагаються за садки з вітром, за одну ніч пісок засипає деревця по пояс, цілими тижнями доссорці, з лопатами в руках, боронять дерева від піску. В той же час треба обороняти від піску машини: затикають найменші шпарки в вікнах, замазують кватирки і все ж таки доводиться весь час розбирати і обтирати контактні частини.
Експлуатаційна площа Доссора схожа на годинниковий механізм — ступаєш поміж рухливих штабів, вертких котків, розгойдуваних важелів, розподільних ексцентриків. Двоє мастильників-казаків підтримують порядок на всій широченній площі, у мисливських чоботях перелазячи через незчисленні канали сорів.
Уночі Доссор сияє вогнями веж як зоряне небо, вогні і зорі одбиваються в широких сорах і на десятки кілометрів в усі сторони видно сяйво Доссора.
XX. Жінка пере білизну. Спів над милом. Цебра погано почувають себе на плиті. Ночви, гітара і комбінація. Шкарпетки і кальсони. Беручкі баби. Дівчина коло парового молота.
Женщина пере білизну. На примусі вариться білизна. Два цебра з гарячою водою займають велику частину невеликої комунальної плити; інші женщини, приходячи з чайниками, отруйним поглядом дивляться на її цебра; вони самі не знають, що утримує від того, щоб ізсунути, зняти, викинути в Урал цебра цієї мерзавки. Вони стримуються до часу, боячись сильного скандалу.
Женщина пере білизну. Її оцинковані ночви стоять на ванні у загальній ванній кімнаті. Двоє чоловіків, що оце приїхали з степу, з рушниками на плечах чекають, щоб піти під душ. Вона знає про це, вона також пам'ятає, що її цебра на плиті готові вибухнути й вилетіти, наче в них не вода, а порох.
Вона добре знає, що тут таки, на ембенській стороні є велика дешева пральня. Економка, убиральниця сусіднього будинку теж можуть задешево випрати білизну.
Але женщина пере сама. Вона співає: "Я вас ждала с безумной жаждой счастья!" Її муж не повинен носити білизни, що пахне дешевим милом. Вона з жахом згадує, що праля не вміє правильно складати випрані шкарпетки її чоловіка. Вона сама почуває себе жінкою тільки в тій сорочці, що вона випрала своїми руками.
Вона цілий день стоїть біля ночов і співає, співає вряд всі паскудні романси, ухвалені кобеляцькою культурою і засвоєні царевококшайською цивілізацією*.
Коли її чоловік прийде додому з роботи, ночви заміняться на кастрюлю, вночі кастрюля заміниться на штору, перед сном штора заміниться на комбінацію, все під звуки тих самих гугнявих романсів.
Чоловік її — нафтовик, імовірно, такий самий справжній, мужній, темпераментний чоловік, як усі нафтовики. Все його лихо в тому, що він приїхав на Ембу парубком і оженився ненароком із товстоногою гур'євською баришнею. А він заслуговує на справжню жінку, коли не рівного товариша в житті, то хоч на живу людину.
Вона ж задоволена й щаслива. У неї єсть муж, а в нього є шкарпетки і кальсони, якими вона може займатися досхочу. Вона страшенно буде здивована і вражена, коли він почне пити чорно або зраджувати її з іншими.
Тоді вона почне худнути абож зробиться, говорячи її мовою, "стрункіша" і "елегантніша", ніж це бажано, особливо для тих хвилин, коли гітара замінюється на комбінацію. Нарешті вона зробиться просто таранею, але все буде співати: "вернись, я всё прощу", схилившись над оцинкованими ночвами.
Ця жінка — уральська козачка. Це останній дарунок старого Гур'єва ясному радянському ойл сіті на зауральній стороні. Тут женщин менше, ніж чоловіків, а справжніх женщин зовсім мало. Всі вони на вилік*, їх можна перерахувати.
Вони оточені атмосферою обожнення і ненависті, а старе життя нетлінно зберігається в двох десятках беручких гур'євських баб — баби були б давно поза штатом у великому місті, але тут вони щасливо повиходили заміж і давлять на нове життя.
У трьох стах п'ятидесятьох метрах від них, біля парового молота стоїть дівчина-казачка. Її поставлено на молот не тому, що вона казачка, а тому, що вона працює на ньому краще від усіх.