Десять тисяч літ тому жив, кам'яні люди... А бач, папірець з печаткою і добули. Ні, мені довідку дай, а хто коли жив і коли ноги простягав, мене не цікавить. Мені аби мамонт був здоровий і ніколи не хворів.
Витягнув із-за вуха самописку і квитанцію виписав.
І мамонт... тобто закам'янілі його кістки благополучно доїхали до Дніпропетровська і нині лежать в інститутському музеї під склом.
А ви говорите, що довідка — се пустий папірець. А спробував би той вимерлий мамонт благополучно довезти свої викопні кістки без отого папірця ветеринара!
То ж бо й воно!
СПЛЯЧА КРАСУНЯ
В одному НДІ ось яка історія трапилась. Викликав директор завідуючого і каже:
— До нас надійшли дані, що в Енському районі, в такому-то лісі, в урочищі Дрімучому вже кілька літ непробудним сном спить одна принцеса. Нашому інституту доручено зайнятися питанням пробудження даної сплячої красуні при допомозі цілування. Оскільки ваш відділ якраз займається питанням реанімації, вам і пробуджувати дану особу. Командируйте когось із ведучих спеціалістів у Енський район, в та-кий-то ліс, в урочище Дрімуче на предмет цілування сплячої красуні. Застерігаю: цілування дуже відповідальне, а тому раджу вам послати не просто талановитого, енергійного співробітника, а в першу чергу молодого за віком. Він мусить так гаряче поцілувати ту сплячу особу, щоб вона тієї ж миті проснулася. Дійте!..
Повернувся зав у свій кабінет і глибоко задумався: кого ж послати на таке відповідальне цілування?.. Чумака?.. О, він молодий! До того ж — ведучий спеціаліст з реанімації, має ряд наукових праць, але... Алє зараз він у Генічеську, ремонтує піонерський тапір інституту. Треба ж його привести до ладу перед приїздом дітей. Паркани пофарбувати, до туалетних дошки поприбивати... Мда-а... Савченка?.. Теж крупний спеціаліст, але зараз у підшефному колгоспі працює. Послали його, бо більше нікого було послати. Відрядження у Савченка аж на цілий місяць, отже, цей відпадає... Підемо далі... Бобринець. Енергійний, здібний, ерудит. Веде цікаву проблему, але... Де він зараз?.. А-а, на заготівлі сінажа. Більше нікого було послати, довелося Бобринця... Да-а... Хто там ще?.. Ага, Добровольський. Але цього на три місяці забрали підсобним робітником на будівництво кооперативного будинку для працівників інституту... Громов уже з місяць сидить на заводі медичних препаратів. Вибиває якісь деталі для свого апарата... Гм... Хто там ще лишився?.. Ага, Аграбажян. О-о, цей би так зумів поцілувати, що й камінь би ожив, але... Жаль, жаль... Поїхав на республіканський зліт самодіяльних колективів. Прийшла рознарядка: відрядити одного працівника на зліт, бажано, щоб умів танцювати. Довелося Аграбажяна... Оце всі.. Хіба що самому поїхати?.. Але ж завтра треба збиратися на семінар добровільного протипожежного товариства... Сам директор вчора застерігав, що прийшла рознарядка... Доведеться їхати, адже без представника інституту, без доктора наук протипожежний семінар буде несолідним...
Завідуючий у глибокій задумі вийшов у коридор.
Да-а... Задача. І треба ж було тій принцесі заснути у тім лісі!.. Іде він коридором, аж навстріч інститутський швейцар. Схопив його зав за рукав.
— Ради бога, Дормидонтовичу, виручайте. Всі науковці в роз'їзді, сам я теж завтра їду, а діло горить. Ми вам випишемо відрядження як старшому науковому співробітнику, все оплатимо... Тільки їдьте, не підведіть інститут. Куди?.. В Енський район, в такий-то ліс, в урочище Дрімуче. Поцілуєте там якусь сплячу красуню, тільки й ділов!.. Ну, ну, не прибіднюйтесь, який ви старий? Скільки вам? Літ сімдесят?.. Вісімдесят вісім?.. Ну й що? А на вигляд ви ще — ого-го!.. А красуня спить, все одно в першу мить не побачить, хто перед нею... Тільки цілуйте її гаряче, як ото колись у молодості цілували дівчат. Щоб вона затремтіла і враз ожила... Ну, щасливого!..
ДОБРЕ БУТИ БОГОМ
У неділю вранці Кирик врочисто сказав дружині:
— Сьогодні ділимо нелегкі сімейні клопоти порівну. Ти вибиваєш килими, а я — лінь з нашого вітрогона!
Дружина згорнула килим, зітхнула і потягла його у двір, а Кирик, зручніше всівшись на дивані, вирішив нарешті-таки зайнятися сином.
— Ну, малий, у який сьогодні клас ходимо?
— У п-п'ятий...
— Та-ак... Похвально. Ростемо ж ми, як кажуть... Ніби вчора у дитсадку був, а це вже у п'ятий шмаляє. Летить час... Ага... Ну, а що ото там зубриш?..
— Про Ап-Аполлона... — син аж розгубився від раптової батькової уваги. — Ми по історії мі... міфи вчимо...
— Треба, брат, і міфи вчити, — повчально прорік батько. — В житті, як я часто повторюю, все знадобиться. Ну, а хто він такий, той... мм... Які діла натворила та особа, що аж в історію для п'ятого класу влипла? Яка в нього штатна посада?
— Аполлон — бог муз, син Зевса.
— Похвальних батьків синок. Вчився, мабуть, добре, не сачкував, як ось ти, от і маєш — бог муз. — Кирик простягнувся на дивані, заклав руки за голову, позіхнув. — Ну порадуй батька своїми знаннями про божого синка.
— Аполлон убив жахливого дракона Піфона. Аполлон убив гіганта Тітія, — заторохтів син. — Аполлон убив...
— Стривай, що це він все вкокошує та вкокошує! А крім мокрого діла, якими ще добрими вчинками порадував він людство?
— На греків, котрі образили його жреця Хріса послав морову язву...
— Ну ти й даєш!.. То пристукує у темних кутках, то язву дарує...
. — Т-так у підручнику написано, — злякався син.
— Доброго бога вибрали для підручника, — Кирик махнув рукою. — Ну гаразд... дуй далі. Що він там ще натворив?
Син забликав білявими віями.
— Ага, згадав. З Марсія, котрий осмілився з ним змагатися у грі на кіфарі, Аполлон здер...
— Що-о?..
— Так написано, — позадкував син. — Шку-шкуру здер.
— Ну, брат!.. — схопився Кирик. — Не бог, а рецидивіст! Мокрушник! Це якби на кожних змаганнях здирали шкури, то в нас би й спортсменів уже не було! — Кирик збуджено заходив по кімнаті. — То вбиває, то шкури здирає!.. І його ще в школі вивчають. А чому? Та тому, що він, бачте, бог. Цяця яка!.. А тут не встигнеш хильнути, як уже місцевком... Уже тебе проробляють, уже премію з тебе здирають... Бо ти не бог, а простий смертний.. Спробував би на моєму місці той Аполлон!..
— Па-а... а що таке... віщування?
— Ну, це... — Кирик потер пучку об пучку. — Така штукенція, значить... А що там написано?
"— Аполлон за обіцянку полюбити його наділив троянську царівну Кассандру даром віщування", — прочитав син.
— Ха! М'яко стеле. Знаю, всі ми щедрі на обіцяночки... Ну і чим... хе-хе... боже залицяння скінчилося?
Син сунув носа в підручник, забубонів: "— А коли Кассандра не дотримала слова, зробив так, що її віщуванням ніхто не вірив".
— Молодець, Аполлошка, — Кирик вперше з симпатією в голосі відгукнувся про бога муз. — З жінками інакше й не можна, бо вони чого не наговорять! — заходив по кімнаті. — Питаєш, що таке віщування? Я тобі зараз поясню не по науці, а по-простому. Значить, так. Супруженція цього Аполлончика... ну, як ось твоя мама на мене... накляузничала, значить.. Побігла на свого боженьку капати: п'є, мовляв, з дружками тільки й знає, що по різних там веселих точках той... І зарплату додому не всю приносить, і... І пішла, і поїхала, бо рот у неї здоровий. Як от у твоєї мамки... Та Аполлон не будь дурним, зумів так у місцевкомі побалакати, що його жіночці й не повірили. І віщування її, значить, до лампочки. Второпав, малий? Вважай, що я з тобою сьогодні добряче попрацював. А теперички йди, не заважай. Придавлю трохи комара після трудів праведних.
Син розчаровано пішов в іншу кімнату, а Кирик ліг на диван, потягнувся, аж пружини у дивані завищали, позіхнув.
І заходився вивчати на стелі тріщину.
— Да-а... Везе ж богам, а тут... Що не накапає на мене благовірна, у місцевкомі й вірять, — знадвору доносилось гупання вибивалки об килим. — Ач як гепає!.. Це ж, напевне, зі злості на мене. Да-а... Житуха! Вихідний, а ти і в пивбар не можеш сходити. А був би я, приміром, богом — о-о... З ранку й до вечора з пивбару б не вилазив!.. Що не кажи, добре бути богом.
І смачно захропів...
КУМ ІЗ ЦУМа
Вчений секретар інституту та керівник сектора зібралися, щоб вирішити важливе питання: кого з молодших наукових співробітників сектора рекомендувати вченій раді для переведення у старші.
Вакансія була одна, а претендентів — кілька.
— Я думаю, — упевнено почав учений секретар, — думаю, що двох думок тут не може бути: Завірюха!
— Гм...
Оскільки "гм" керівника сектора прозвучало не зовсім виразно, учений секретар здивовано вигукнув:
— Як? Ви — проти?..
— Не те, щоб проти, але...
— Гм... — тепер уже гмикнув учений секретар. — Дивно. Хоча вам, звичайно, видніше. Співробітники ваші, але ж... Одне слово, мені здається, що Завірюха — найбільш підходяща кандидатура. В інституті вже шість років, має близько десяти наукових праць. Та й за сорок чоловіку, а він усе еменес. Незручно якось...
— Завірюху я добре знаю, — безбарвним голосом сказав керівник сектора. — Справді, він — підходяща кандидатура. Але підходяща, — це ще не означає: та, що вкрай потрібна. Он Сидоряк теж підходяща кандидатура. В інституті близько десяти років, має з півтора десятка праць, ініціативний, здібний.
— Мені все одно, давайте рекомендувати Сидоряка.
— І цей почекає. До того ж, минулого року ми дали йому квартиру. Хорошу квартиру, трикімнатну, в чудовому районі. Не можна ж і квартиру, і посаду... Хай радується чомусь одному.
Учений секретар знизав плечима і взяв папку.
— "Дронов..." — прочитав і посміхнувся. — Ну, Олексій Дронов!.. Хто ж його не знає? Окраса нашого інституту, талановитий спеціаліст. А ходить чомусь і досі в молодших.
— Так він ще й сам молодий, — ласкаво проспівав керівник сектора. — Ще потерпить. Все одно з його здібностями він далеко піде.
Вчений секретар взяв нову папку.
— Загородній, — і повернувся до керівника сектором. — Цей теж, здається, із ваших ветеранів. Сьомий рік у молодших ходить.
— Нічого не вдієш, — розвів руками керівник сектора. — Вакансії не щодня бувають. Хоча, об'єктивно кажучи, дуже здібний. Будь-яку справу можна йому доручити. Акуратний, дисциплінований. Із своєрідним мисленням.