Серйозно.
Санько бере Цвітчину руку і говорить тихо, щоб заспокоїти дружину:
– Не бійся, серце. Це не перевтілення душі, а криптомнезія. Спогади збереглися десь глибоко в підсвідомості. Давно ти підхопила якусь інформацію, а тепер під силою гіпнозу вона випливла на поверхню.
Цвітка каже замислено:
– Так. Можливо. Моя покійна бабуня часто розповідала про брутальність колективізації, про утиски й нестатки в Україні. Це, видно, й навіяло тему розкуркулення.
– Це криптомнезія, – каже Санько і додає самовпевнено: – А головне, серце, що я тебе люблю. Любов – це найбільша запорука. Чоловікові, що тебе любить, можна довіряти повністю.
Від згадки про любов жінка втихомирюється. Горнеться до чоловіка. Авто шелестить гумою по новому шляху. Тоді вона питає:
– А звідки ти, Саньку, взяв свою криптомнезію про представника нової влади? Де ти дізнався про Зануду?
"Нові Дні" №№ 7-8, 1979 р.
_________________________
СПЛЯЧА КРАСУНЯ
Науково-фантастична євгеніка
"Метро! Бульо! До-до!" – цими словами парижани характеризують три ступені нудної буденщини: "Поїзд! Праця! Спання!"
Зрештою, в Парижі не так уже й нудно. Зате в Совєтів "до-до" дістало урядове схвалення. Населення заснуло перманентно. Ціла Україна заснула. Трактористи хроплять під грушами. Вчителі дрімають, схиливши голови над столами. Все лежить наповал, повите прозорим серпанком сну, як у казковому царстві. Навіть Наталка-Полтавка, несучи на коромислі воду, сіла трошки відпочити та й заснула.
Їй снився Петрусь. Але тоді, як вона спала, життя не чекало. Літа минали, і дівчина старілася.
Саме на той час крізь міжпланетний простір пролітав у летючій бульбі космічний принц. Зовсім випадково він побачив Наталку. Її краса вразила його в самісіньке серце.
Скептичний читач скаже, що згідно з установленнями літературними нормами звичайна, рядова доярка навряд чи привабить принца. Для такого визначного чину автор мусів би подати партійну бригадирку. А чому не подав? Бо Наталчина врода притягає, як та сила земного тяжіння, і без партійного квитка.
Принц приземлив свою летючу бульбу недалеко від дівчини і заспівав:
Сонце низенько, вечір близенько,
Лечу до тебе, спішу до тебе,
Ти ж моє серденько!
Рум'янці заграли на щічках Наталочки.
"Ой, хто це? – пролетіла блискуча думка, – Чи не Петрусь?"
Та, відкривши очі, дівчина побачила біля себе свиняче рило, яке лізло цілуватися. На принцовій планеті мешканці мали руки й ноги як люди, а от лице було поросяче.
– А, здохло б ти! Нюхаєш мене...
Дівчина підняла руку і рішуче відштовхнула від себе рило.
І власне цей механічний, між дівчатами так часто вживаний, порух збурив самолюбство космічного принца, і тут же гостеві в голову прийшло рішення одружитися.
Він розповів Наталочці про своє походження і додав, що після поцілунку його свиняче рило завжди перетворюється на лице.
Ой, за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо – не Петрусь,
Біле личко, чорний вус.
Вже скоро Наталочка соромилася за свою непоштивість. Вона була готова піти на всяку жертву, аби тільки відшкодувати вчинені збитки, і цмокнула гостя в щоку. Це тоді рильце усміхнулося і перетворилося в Петрове лице.
Принц божився, що його коханню немає дна. Він наполягав на шлюбі, і то невідкладному. Сьогодні нам стає ясно, чому. Бідолашний жених уже був не першої молодости.
На його планеті життя людини протікає в чергуванні подвійної форми, щось подібне до стадій гусениці й метелика. Наш принц був у стадії гусениці. Він їв, пив і аж лиснів від товщу. Тепер саме припала нагода поласувати. Шлюб з Наталочкою принесе численні українські борщі, голубці і вареники. Але для принца лишалося ще тільки п'ять років цього розкошування. Після того він завинеться в шовковий кокон і засне, як мумія в труні. Цей сон покладе завершення гусеничній стадії і кінець подружжю.
В коконі принц відбуде метаморфозу. Він перетвориться в метелика. Він одержить пару гарних червоно-чорних крилець, а його свиняче рильце стане довгим хоботком для пиття медового нектару. Він випурхне у білий світ, полетить до жінок-метеликів і бавитиметься з ними, співаючи і сміючись. Ті самички покладуть яєчко в затишку, і з яєчка вилупиться новий принц чи принцеса.
Для історії залишається таємницею, чи принц наперед повідомив Наталку про всі ці порядки і звичаї. Але ми вже знаємо, що він дуже наполягав на негайному, американському шлюбі. Ця вимога і Наталчина кваплива згода дають причину підозрювати деякі недотягнення. Фиґлі-миґлі. Може, навіть принц ужив гіпноз.
Отак дівчина подивилася довкола себе на верби, на Ворсклу і на Панянку. Її погляд коротко спинився на трактористах, які хропіли під грушами. Потім вона хитнула головою до принца: "Їдьмо!"
Космічний гість широким жестом запросив дівчину до своєї летючої бульби, і вони полетіли у відкриті простори.
***
Ми не одержали більше ніяких новин про Наталку-Полтавку. Але, очевидно, на новій планеті дівчина справила глибоке враження. Бо з тих пір в Україну почали вчащати космічні гості, шукаючи місцевого шлюбу. Вони позабирали не тільки дівчат, а навіть старих дів і підтоптаних вдовичок. На цих останніх, власне, прийшов великий попит, бо так думалося, що вони вміли варити й готувати.
Скоро дійшло до того, що в Україні зникло все жіноцтво. Наче його пилососом щось висмоктало. Начисто. А трактористи і далі хропіли собі під грушами. Вчителі дрімали, схиливши голови, і час від часу стукалися ними об стіл, підносили голови і дрімали далі.
Численні дослідники спершу в'язали космічне сватання з уживанням гіпнозу. Чому жінки відлітають з рідного оточення на вічну розлуку? Чому згоджуються на нижчу стадію гусениці? Адже відсутність крил ніколи не пустить їх у високе товариство метеликів. Та в дійсності гіпноз тут нічого до діла не мав. Жінки самі заявляють, що краще жити на чужині, аніж маячити в осоружному стані "до-до".
"Нові Дні" № 2, 1984 р. "Новий Обрій" № 7, 1985 р.
__________________
ЛОПОТЯТЬ ГЕЛІКОПТЕРИ
Науково-фантастична євгеніка
Це вже більш не секрет, що в Австралії все населення без винятку нездужає на "вікендіс австраліяніс". Симптоми цієї бацили виявляються в гарячковій діяльності на кінець тижня. З наближенням неділі вулиці Сіднею порожніють. Люди скакають в авта і мчать на море чи в гори. Нема того, щоб виконували п'ятирічку за чотири роки або збирали колоски для держави.
Москва вже давно запевняє, що в неї є ліки проти цієї хвороби. А в 1999-му році московське лікування було застосоване до австралійців.
Цього пропам'ятного року збройні сили Австралії страйкували три тижні. Кожен вояк із своєю "шилою" безжурно і безтурботно віддалився від бази. Коли це в небі залопотіли гелікоптери. Совєтське військо навалилося з Новокаледонської Народної Республіки. І прем'єр-міністр Австралії не встиг сказати "Джек Робінсон", як країна вже лежала зґвалтована і завойована. Навколо тихо-тихо. Тільки лунко марширують окупаційні загони:
Ми бацилу розобйом.
В Австралію жить пойдьом
В Австралії добре жить:
Єсть что шамать, єсть что піть.
Нова влада запроваджує свої порядки і оголошує плани на продразвьорстку, колективізацію і класовий поділ: бідняки (що мають по одній корові), середняки (по дві) і куркулі (по три). Ті, що тримають корови сотнями й тисячами на м'ясо, стають суперкуркулями. Державна телевізія їх називає акулами (існує тільки державна телевізія). Їхнє майно пакується на Советський Союз, родини їдуть в гарячу Сімпсонову пустелю, де висипаються з кузова, як груші для сушіння.
Австралія розташована на самісінькому кінці світу. І спершу здається, що звідтіля вже нема куди втікати. Тут тобі й каюк! Хіба їдь в сніги Антарктики. Але в дійсності рятунок наявний. Недалеко від східного берега, високо в небі, під хмарами, розмітилося чудо технічного віку – Пацифічна, або Тихоокеанська Січ. Як колись за сивої давнини втікачі знаходили притулок на Запорозькій Січі, так тепер тут жили визволені з совєтських концентраційних таборів. І пригноблювачі не могли їх осягнути. Літали-стріляли – не могли! Курені, оточені магнетним полем, відштовхували їх, а пропускали всередину лише летючі бульби із власними мешканцями і бажаними гостями. А ворожі кулі і бомби зсипалися в море, як теплий дощик.
Ось невеличкий вітрильник скрадливо виринає з гирла австралійської затоки і в вечірніх сутінках прямує на Січ. Це втікають суперкуркуль Грушенко з родиною і власник човна Петро Кошовий.
– Прощавай, Австраліє! – зітхає дванадцятирічний: Тарас-Террі. – Мабуть, тебе я вже не побачу.
– Побачиш! – запевняє бадьоро Марійка-Мері, його сестра, – Совєти в Австралії довго не вдержаться.
– Та колись в Україні теж думалося, що не вдержаться... – бурчить незадоволено старий Грушенко.
Петро Кошовий розповідає:
– До приходу совєтів в Австралії жили у згоді і творили різні національні групи. Англійці привезли ідею демократії. Німці запровадили виноградники. Греки повідкривали ресторани. Поляки назвали найвищу гору Костюшко. Тільки нас, українців, було так мало, що ми не лишили по собі сліду.
– Не журися, Петре! – каже Марійка. – Ще й українці зроблять свій вклад. Адже ніхто краще за нас не знає совєтської психіки. В боротьбі за свободу Австралія прислухатиметься до українців.
Ті слова стали пророчими.
Прибувши на Січ, Петро розповідає про наміри окупаційної влади в Австралії. Він закликає Січову Раду допомогти австралійським сусідам. Рада погоджується дати Петрові до послуг радіовисильню. Грушенки допомагають складати програму:
– Увага! Увага! Говорить радіо Січ. До слова приходять втікачі з Австралії. Ми, австралійці українського походження, залишили країну тому, що влада планує масове запровадження колгоспної системи. Що таке колективізація, українці знають з гіркого досвіду. В Україні 1933 року совєти влаштували штучний голод, щоб загнати неохоче селянство в колгоспи. Внаслідок померло сім мільйонів селян. Є такі думки, що Москва – цe новітній Робін Гуд. Він забирає в багатого, а дає бідному.