— Не вчіться обманювати старшого, сей-бо обман буде вічно тліти в душах ваших, як вогонь у пеклі для великих грішників.
— Ми вас не обманюєм, отче, — сказав Гарасько. — Все, що говоримо, — чиста правда.
— Я вірю вам, ангелята, — тепер уже лагідно сказав отець. — Вам гроші з дому давали?
— Давали,— сказав Гарасько. — Але ми їх майже всі розтратили, купили...
— Я вас не питаю, що ви там купили,— перебив Гараська отець Порфирій. — Я хочу, щоб ви їх віддали мені на схованку. Дітям з грішми ходити не можна, лукавий тільки й чекає нагоди, щоб заманити в кіно або у театр.
— Ось вони, — сказав Гарасько і поклав на стіл все, що було в його кишені.
— А в тебе? — звернувся до мене отець Порфирій.
— І його тут, — спокійно відповів Гарасько. — Я взяв у нього, щоб не згубив у дорозі.
Отець Порфирій полічив гроші тремтячими руками і сховав за пазуху.
Гарасько глянув на мене.
— Треба молитись богові денно і нощно, — продовжував отець Порфирій. —і Гляньте на цю ікону — бачите, в чиїх руках земля знаходиться?
— Бачимо, — відповів Гарасько і показав на стару ікону, де сиділи два бородаті святі на хмарах. Один з них тримав у руці земну кулю, перев'язану золотою стрічкою, а в небі серед сонячного проміння витав голуб з розпростертими крилами.
— То ж то, — буркнув отець: — Дивіться!
— А як же вона крутиться в нього на долоні? — спитав я.
— Хто вам казав! ангелята, що вона крутиться, — не вірте тому, — відказав отець Порфирій.
— Як же? Невже ви не знаєте, що земля крутиться навколо своєї осі? — здивувався Гарасько. — Та про це ж і в школі нам говорили.
— А киньте ви про свою школу,—сердито скрикнув отець Порфирій. — Планета наша в божих руках. Схоче він потрясти нею, щоб втихомирити безбожників, і все валиться від землетрусу.
— Гаразд, — не вгавав Гарасько. — А від чого ж тоді у нас буває день і ніч?
— Все бог дає, — відповів отець Порфирій,— і світло й тепло, і день і ніч. День для роботи, а ніч для відпочинку.
— А як же люди живуть у тому місці, де земля лежить на долоні? — спитав я.
його рука невидима. Вона тримає все: і землю, і місяць, і зорі...
— І зорі? —здивувався Гарасько. — Тоді скільки ж треба рук?
— Одна рука все це тримає,—відповів отець Порфирій.— Така божа сила. Він сотворив усе, що є на світі, він і тримає. Тож дивіться, щоб душі ваші були чисті перед господом богом. Не опирайтеся проти злих і не мстіть ворогам своїм, бог знає, що,.р,обить, а ми раби його.
Після цих слів отець Порфирій перехрестив нас і вийшов.
Гарасько мовчки дмухнув на свічку, і ми знов лягли спати.
— Забрав гроші,—сказав я пошепки. — Все йому мало...
— Чого тут дивуватись: бездна бездну притягає. Чув же таке про поґіівську кишеню?— прошепотів Гарасько і признався, що хоче бути філософом і напише таку книгу, щоб всі з неї вчились.
— Як? І вчителі? — здивувався я.
— Ні! Я писатиму для малописьменних, — тихенько відповів Гарасько і скочив з ліжка.
Він засвітив свічку, сів до столу і почав писати.
— Ти божевільний! — скрикнув я. — Лягай спати.
— Спи, а я писатиму, — стояв на своєму Гарасько. — Спати мені зовсім не хочеться.
Я повернувся на другий бік і швидко заснув.
Тепер мені нарешті приснилась Ніна. Вона ламала бузок під вікном і тільки хотіла піднести мені букет, як Гарасько смикнув мене за вухо.
— Слухай,— скрикнув він і посміхнувся. — Ось послухай, що я написав у своїй філософії для малописьменних.— Він почав читати:
— "Життя хороше нам тим, що воно коротке. Якби ми жили тисячу років, то п'ятсот з них нам довелося б благать у бога смерті".
"Життя мертвих таке саме, як і тих, що на світ не народилися: мертвим потрібне життя, як живим смерть".
"Якщо бог є, — продовжував Гарасько, — то в нього тільки й клопоту, що слухати наші молитви".
— Оце й усе? Навіщо ж тоді ти мене розбудив? — скрикнув я спересердя. — Мені такий сон снився хороший, а ти перебив своєю філософією...
— Почекай, — спинив мене рукою Гарасько, — слухай далі:
— "Краще бути все життя голодним, ніж їсти холодний борщ з ладаном. Якби отець Порфирій потрапив до раю, то всі, хто там є, повтікали б у пекло".
Тут я не витримав і засміявся... Справді, його філософія починалась цікаво.
Після цієї фрази Гарасько погасив свічку і ліг спати.
Лежачи, ми довго розмовляли, пригадували друзів, з якими разом вчились.
Стомлені і пригнічені життям, ми так міцно заснули, що незчулись, як за віконцем спалахнув ранок.
Першим прокинувся Гарасько і розбудив мене.
— А ти знаєш, що за Конституцією церква тепер окремо від держави.
— Як це? — здивувався я. — Церква ж знаходиться в Радянському Союзі.
— Ну й що ж, — посміхнувся Гарасько. — А все одно вона окремо.
— То це й ми з тобою окремо від нашої держави?
— Авжеж, звичайно, окремо. До неї у нас тепер ніяких справ немає. Живемо в бога за пазухою,—сказав Гарасько.
Саме в цей час грюкнули двері, яких ми не защіпали, і ввійшов отець Порфирій.
Він, мабуть, був п'яний, бо хитався і витріщав очі, як божевільний.
— Ну, як вам спалось, ангелята? — процідив він крізь зуби.— Ви не чули злих духів серед ночі?
Він підійшов до столу, помітив папірець, на якому Гарасько писав свою філософію, взяв його в руки і прочитав.
Ми обидва мовчки дивились на нього, як ягнята на вовка. Я помітив, що нижня губа у отця Порфирія затремтіла разом з бородою і він .порвав папірець на маленькі шматочки.
— Хто писав цю хулу на святиню в моїй господі?
— Я, — признався Гарасько і скочив з ліжка на кам'яну долівку.
— Повтори останню фразу, — сказав отець Порфирій. — Я хочу послухати її від тебе.
Від нього несло горілкою.
Гарасько мовчав.
— Ну, говори, хто спокусив тебе писати цю гидоту?
— Сам, — відповів нарешті Гарасько. — Ніхто мене на це не спокушував.
За це, сину мій, я прокляну тебе на віки вічні. В мене є для таких отроків хороші ліки, без яких бог ніяких гріхів не прощає.
З цими словами він дістав ключ з кишені, перетяг труну на інше місце, відімкнув ляду, що була замаскована в підлозі.
— Ану, лишень залазь сюди, фарисею непокірний, поживеш віч-на-віч з дияволом...
— Не карайте мене, батюшко! Я більше не буду писати такого, я писатиму молитви, і бог простить мені гріхи мої,— благав Гарасько.
— Залазь, дитя моє, не бійся. Сам бог велів карати грішників за гріхи їхні. Ну, лізь, чого дивишся? — сказав грізно отець Порфирій. — Будеш відсиджувати тут через кожні п'ять днів, поки не покаєшся.
Гарасько підійшов до льоху, зазирнув туди і побілів як крейда.
— Скинь хрестика з грудей, — звелів отець Порфирій.— Ти не достойний носити його, поки не відбудеш кари і бог не простить тебе за страшні гріхи.
Гарасько неохоче поліз вниз по крутій металевій драбині.
Отець Порфирій зачинив ляду, замкнув замок і сховав ключ у кишеню.
— А ти молись, ставай на коліна, — наказав він мені.— Поки і тебе не спокусив лукавий.
Я впав на коліна.
Отець Порфирій вийшов і грюкнув дверима так, що одна ікона впала на стіл і розбилась.
Цілий день я просидів один в підвалі. Іноді я говорив з Гараськом, через ляду. Він плакав, сидячи на холодній підлозі.
Тепер до нас ніхто не заходив, не кликав ні обідати, ні вечеряти. Вся келія відразу ж стала пусткою.
До книг, що лежали на столі, я зовсім не підходив і, як тільки темрява затягла підвал, ліг у ліжко.
Ця ніч для мене була найстрашнішою. Хоч я перехрестив подушку і вкрився з головою ковдрою, проте тремтів від страху, слухав, як скиглить Гарасько під лядою, і тер сухі очі кулаками.
Заснув я пізно, як погасли вогні за рікою, але знов прокинувся.
Мені почулося, що хтось гукає за вікном і кличе до себе.
Я скочив з ліжка, засвітив свічку. Ми розмовляли з Гараськом через ляду до самого ранку.
Як зовсім розвиднілось, хтось постукав у двері.
Я здригнувся від страху, думав — отець Порфирій, але на порозі з'явилась Магія.
Вона стояла, як примара, вся в чорному з ніг до голови, лише білів, як сніг, комірець кругом шиї і блищав на грудях маленький хрестик. Вона мовчки підійшла до столу і перехрестилась. Ніс у неї був такий широкий, ніби його навмисне хтось розплескав долонею, під ним вибивались невеличкі вусики з покрученими волосинками біля кінчиків губів. Очі в неї чорні, проникливі, здавалось, що ними вона бачить все наскрізь.
Магія дістала з вузлика шматок хліба і кільце ковбаски.
— Їж, та дивись, щоб отець Порфирій не побачив, бо він хоче, щоб ви три дні сиділи голодні за гріхи свої.
Проте їсти я відмовився.
"Коли так, — думаю, — то помру краще з голоду".
Магія почала умовляти мене, щоб не опирався, бо від цього ще більший гріх ляже на душу за те, що гребую хлібом насущним...
Я відломив шматочок і почав їсти.
Магія сіла на ліжко і заговорила про отця Порфирія.
— Його батько, — казала вона, — був дуже багатий... І жив у вашому селі біля церкви. Бабуся твоя служила в них наймичкою, а Лукія — Гараськова баба — гляділа отця Порфирія, як був він маленьким.
— А дід в отця Порфирія хто був? — спитав я;
— А дід в нього — свята людина, — відповіла Магія. — Пішки ходив аж до гробу господнього в Єрусалим.
— Невже? — здивувався я. — І назад повернувся?
— Повернувся, — зітхнула Магія, — та не так, як треба.
— А що з ним трапилось? Розкажіть, будь ласка, — благав я Магію, адже нудно було одному сидіти в підземеллі.
— Отець Порфирій, — почала розповідати вона пошепки, — дуже любить горілку. Іноді так напивається, що сатаніє. Було таке, що ми всі з монастиря повтікали хто куди, коли він п'яний забрів до нас. Я не встигла сховатися, то отець Порфирій так потяг мене хоругвою по стегну, що і досі болить. І батько у нього був такий самий п'яниця. Горілка його і на той світ загнала. Мав свою ґуральню, двадцятеро коней, чимало різної худоби... І бабусю твою я знаю. Вона була служницею в отця Іоана — батька отця Порфирія. Отець Іоан жадібний і скупий був і не раз брався перевіряти твою бабусю. Розкидає гроші по світлиці і стежить: візьме вона щось чи ні. Але Оксана завжди підбирала гроші і клала на стіл. Працювала вона в них, як машина. Мила підлоги, варила їсти, прала білизну — всі домашні роботи на її плечах лежали. Ніхто не бачив, коли й спала. Потім вийшла заміж за твого дідуся — Кирила Бурю. Він тоді дзвонарем був при церкві. Твій дід теж був гіркий п'яниця. Раз так напився, що з дзвіниці впав.