Відчуває: ще мить — і нерви не витримають, він зробить якусь дурницю, може, закричить. Стукіт почули. У вагончику спершу стає тихо, потім приглушений хлоп'ячий голос запитує:
— Хто там?
— Це я... я...— каже Зайднер. Він не хоче називати свого прізвища, і щоб там, за стіною, зрозуміли, хто він, додає: — Це я, Марте..
— Пан Зайднер! — вихоплюється дівчачий голос.
— Я... я...— каже він ще раз.
Миттю всі троє опинилися надворі. Але вони вже теж не маленькі, знають, як себе тримати. Вони не зчинили галасу, а тільки притулилися до Зайднера і все повторювали пошепки, гаряче:
— Пан Зайднер! Пан Зайднер!.. Які ми раді!
Цей літній сивий чоловік давно вже забув, що таке ласка, що таке радість. І те й друге він зараз мав. І тому, не соромлячись дітей, плакав.
— Ходімо до річки. Нас може почути Кріт,— сказав Юра.
Річка Іц протікала недалеко, за парком. Тут було тихо і невимовно гарно. Дерева ледь чутно шелестіли сонним листям. Вода віддзеркалювала зорі. Вони мерехтіли та переливалися різними барвами ще дужче, ніж на небі.
— Ми сюди частенько приходимо, пане Зайднер,— сказала Марта.
— Я вже й інше слово чув, Марто,— каже він їй.— Там, у таборі, росіяни називали мене хорошим словом "товариш".
— Авжеж, у нас всі дорослі кажуть одне одному "товариш",— підтвердив Юра.
— Вас зовсім випустили? — допитувалась Марта.
— Зовсім, Марто. У всякому разі, я зроблю все, щоб більше туди не потрапити. А що пан Янчук? Хто він тепер?
— Він зайняв ваше місце. Ми їздили по різних містах. А кінець війни застав нас оце тут. Пан Янчук — хазяїн цирку.
— Ясно,— кивнув головою Зайднер.— Тільки не зрозуміло, чому він в американську комендатуру ходив. Я зовсім випадково натрапив на нього. Ішов за ним. Ось так і вас знайшов.
— А де ж ви будете жити, пане Зайднер?
— Жити? — перепитав він задумливо.— Мені сьогодні сказали, що треба так жити, щоб мене більше не били. От я й житиму там, де мене не битимуть. Туди подамся, у східну зону.
Досі цей намір лише невиразно бентежив його. Тепер він зрозумів, що тільки так і буде: він перейде з американської зони окупації в радянську. Досить, уже доволі надивився, натерпівся! З нього досить!
— Я про вас не забуду, любі мої. Все, що зможу, зроблю, щоб вирвати вас з лап цього звіра, щоб ви повернулись додому.
— Невже це коли-небудь може статися! — вихопилось у Юри.
— Тепер може, діти. І не тільки може, а це — буде. Я вірю. Правда перемагає Кривду.
Марта схаменулась:
— Ви ж, мабуть, голодні, пане Зайднер. У вас, певно, і грошей немає!
— Атож, голодний. І грошей немає. Навіть на сигарети,— зніяковіло відповів Зайднер.
— Я миттю,— сказав Юра і побіг до вагончика.
Але швидко він повернувся, захеканий і стривожений.
— Кріт шукає нас. Біля вагончиків ходить.
— Він бачив тебе? — захвилювався Зайднер.
— — Ні, я не добіг. Повернувся.
— Негайно йдіть до себе,— наказав Зайднер.— І — ні слова. Щоб у нього не було ніякої підозри.
— Ми знаємо, розуміємо, пане Зайднер.
Юра витяг з кишені всі свої гроші.
— Ось візьміть. Це ми для вас берегли. Зайднер обняв їх, схвильований і розчулений.
— Ідіть, діти. Ідіть, любі мої. Я не забуду про вас. Вони пішли до вагончиків.
А він швидко зник у протилежному напрямку.
6
Навіть тоді, як прийшли американські війська, Владислав Янчук не почував себе твердо на землі. А що як і американці такі, як і росіяни? Що як почнуть допитуватись: хто ти, що? То була б катастрофа. Його могли б повернути в радянську зону і передати в руки радянських воєнних властей.
Та цього не сталося. Американці трималися на чужій землі, як у себе вдома, але ніяких викликів, допитів не було. Навіть більше, окупанти дозволяли відкривати магазини, майстерні, підприємства, кіно, театри. Янчука ніхто не викликав, не турбував. І Владислав Янчук сам вирішив іти в комендатуру. Правда, він дещо вагався. Ще холонуло в грудях від остраху — бува сам залізеш у петлю. Але Янчук звик ризикувати.
Його прийняв огрядний, товстощокий комендант.
Янчук заговорив обережно, намацуючи, як би доступитися до серця пана коменданта. Він сказав, що хоч ніколи й не ув'язувався ні в політику, ні у війну, але немало постраждав від війни. У нього, бачте, був цирк, а тепер його не стало. А тим часом цирк і для панів американців був би доброю розвагою.
Комендант зацікавився.
— О, цирк! Ол-райт! Нам потрібен у місті цирк!
— Отож дозвольте мені його відкрити,— розплився у посмішці Янчук.
— Що вам для цього потрібно? — запитав комендант.
— Лише ваш дозвіл. Лише дозвіл, пане комендант.
Той підняв густі брови.
— І більше нічого?
— Більше нічого.
— То я вам дозволяю. Відкривайте свій цирк.
Янчук зам'явся.
— Але ж, документ який-небудь.
— Документ? — здивувався комендант.— Моє слово і є документ. Чи ви, може, думаєте, що ми сюди ненадовго, тільки погостювати прийшли!
— Що ви? Що ви? — схаменувся Янчук.— Навпаки, я дуже радий. Я щасливий! Боже мій!
Він говорив щиро. І ця щирість була написана на його обличчі. Комендант не міг її не помітити. Тому він знову став поблажливий і добрий.
— Дозволяю цирк. І чим швидше, тим краще.
Ось тоді Янчук і вибіг з комендатури, не чуючи під собою землі. Він ішов, сповнений райдужних думок і надій. Так ось аж коли, нарешті, свого добився! Тепер уже йому ніщо не загрожує. Вороття до минулого немає. Недарма ж комендант сказав, що американці сюди не в гості прийшли. Отже, починай, пане Лггчук!
Владислав Янчук — не з тих людей, які уміють тільки мріяти. Він — людина справи. І тому одразу ж, як тільки зайшов у вагончик, сів до столу і почав записувати, що необхідно зробити І придбати для відкриття цирку. Перш за все треба дати оголошення в газету про те, що він набирає робітників і артистів усіх жанрів. Не прийдуть, а прибіжать. У місті безробітних — хоч греблю гати!
Він почав складати оголошення. З задоволенням написав останню фразу: "Звертайтесь до директора цирку пана Янчука". Як це добре звучить: директор цирку! І директор, і хазяїн!
Янчук повернув вимикач, ліг. Завжди до нього швидко приходив міцний сон. Але сьогодні лише легка дрімота затуманила мозок. Він прокинувся невідомо від чого. Йому здалося, що біля сусіднього вагончика відбувається якась метушня.
Полежав ще трохи, дослухаючись, підвівся, накинув на себе піжаму і вийшов надвір. Сусідній вагончик був темний. Але двері чомусь напіввідчинені. Якась неясна тривога охопила Янчука. Він кинувся у вагончик. Порожньо. Нікого немає. Невже втекли? Втекли саме тоді, як у нього так блискуче налагоджуються справи!
Ще не вірячи тому, що сталося, Янчук почав шастати по всіх куточках. Він стискав кулаки, скреготів зубами і шепотів прокльони. Потім вискочив надвір і почав ходити туди й сюди біля вагончиків, роздумуючи, що йому робити далі. А що ж робити! Завтра вранці він заявить у поліцію. Знайдуть!
Але несподівано всі троє з'явились перед Янчукові очі. В першу мить він навіть розгубився, не знав, що їм сказати. До нього невинним голосом обізвався Юра:
— А ми до річки ходили, пане Янчук. Там так гарно!
— До річки? — все ще не вірячи очам, поглядав він то на того, то на того.— А чого це вам серед ночі заманулось до річки?..
— Там гарно,— повторила Марта Юрині слова.— А ще ж не пізно.
Янчук щось поміркував. Далі сказав напутно:
— Зараз небезпечно вночі ходити. Може забрати патруль. До нього знову повернувся гарний настрій, і він сказав:
— Незабаром усе це закінчиться. Ми знову поставимо шапіто і почнемо виступати. Уже є дозвіл. Чуєте, поросята? Пан комендант дозволив відкрити цирк. Ми поставимо його на найвиднішому місці. Наш цирк збиратиме тисячі людей. Вам зроблю найкращу афішу. Ви чуєте, що я кажу?
— Чуємо, пане Янчук,— озвався Юра таким голосом, наче й він радів з того, що намалював Кріт.
— Ото ж то й є. А тепер до вагончика. Спати!
7
Восени 1945 року в одній центральній радянській газеті з'явився відкритий лист, під яким стояли два підписи: "Сергій і Валентина Любченки". В листі говорилося:
"Дорогі товариші!
Ще на початку війни ми загубили свого сина Юру і досі не можемо його розшукати".
Далі йшлося, за яких обставин Любченки загубили сина. Лист закінчувався словами:
"Звертаємось до всіх, кому потрапить в руки ця газета: якщо Вам доводилося зустрічати нашого синочка Юру, то повідомте. Тоді, в 1941 році, йому було десять років, а зараз уже чотирнадцять.
А може й ти, любий наш Юрасику, натрапиш на цього листа, то озовися! Твій татко і мама шукають тебе. Ми живемо у Києві по вулиці Придніпровській, 12, працюємо, як і раніше, в цирку.
Уклінно звертаємось до всіх-всіх: допоможіть нам розшукати нашого синочка Юру!"
8
Генріх Зайднер прокинувся о восьмій годині ранку. Крізь нещільно затягнуті штори в його невеличку кімнатку пробивалися веселі промені сонця. Він не любив ніжитись у ліжку. Але сьогодні вирішив трохи полежати та почитати куплені звечора газети.
В житті Зайднера сталися великі зміни.
Він благополучно перейшов демаркаційну лінію, яка на перших порах після закінчення війни не дуже й охоронялась, і опинився в східній зоні.
До якого б міста він не потрапив, скрізь бачив, як відбудовуються заводи і фабрики, як зводять нові і ремонтують старі будинки, як насаджують молоді сквери і парки. Можна було стати на будь-яку роботу, але він був артист, і тому переїздив з міста до міста, шукаючи, де організовується цирк.
Так дістався Магдебурга. Тут набирали циркових артистів. Працювати на першах Зайднер, звісно, вже не міг. Він став килимовим клоуном. Йому дали маленьку кімнатку, і своїм становищем Зайднер був цілком задоволений.
Та все ж спокою в його серці не було. Те, що йому довелося бачити і пережити за панування фашизму, зробило його уважним не лише до власної долі, а й до всього, що діється в світі. Раніше він стихійно не сприйняв фашистів з їхніми бандитськими порядними і звірячою мораллю. Тепер же стежив за політичними подіями цілком свідомо. Читав газети і звідти брав теми для своїх дошкульних сатиричних реприз.
Зайднер щодня купував не тільки німецькі, але й радянські газети та уважно перечитував їх, проймаючись дедалі більшою симпатією до радянського народу. Мріяв знову потрапити на гастролі до Радянського Союзу і на власні очі побачити те, про що читав у газетах.
І ось зараз він з цікавістю переглядав радянські газети.
Раптом Зайднера аж підкинуло.