Перед Різдвом дістала хлопчика і охрестила його Лавріном. "Хай здоров росте,— віншували куми.— Краще хрестини, ніж мерлини".
Ах, Марія пережила всього. Було і хрестин, і мерлин. Не первина. Видно, під такою планетою родилася.
Десятину поволі виплатили. Стягнулися до останнього, але виплатили шмат поля. Хай буде. Це ж грунт, це капітал, як казав Корній.
VII
І далі пішли дні рівною довгою чергою, вкладаючись у місяці й роки. Які це були гарні, повні, округлі роки. Кожний схід сонця приносив працю, захід — відпочинок. Ростуть діти. Прибуває потроху землі. За хатою засадився новий садок, і молоденькі щепки щовесни вкриваються ніжним усміхненим цвітом. Минуло п'ять років — і Корній господар. Корній з широкою бородою, Корній почесний чоловік у громаді.
Недільним ранком по весняній сівбі, коли підростає і починає хвилювати жито й пшениця, Корній замість до церкви йде в поле. Для нього й тут повно Бога. Стань навколішки і молися. Сонце величне і вічне, сонце поля і села, звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. Широкою твердою ходою йде Корній польовою доріжкою поміж пашнями, дивиться на повільні, ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, слухає невтомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, сильними мужицькими грудьми вдихає міцний, хрусталево-прозорий і пахучий воздух. Нема тут кінця. Немає краю. Вітер теплий і м'який пливе і топче по ланах, білі хмаринки, ніби лілеї блакитного велетенського ставу, підбарвлені легко сонцем, пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу.
і як не йти в таку годину в поле? Як не любити його? Скільки тих колосків... Боже, скільки їх тут!.. Більше, ніж зір у небі... І хто дав їм життя? Он йде Корній з твердим поглядом і шорсткою долонею. Це він сіяв зерно. Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, пустити ссавчики у м'якоту великої планети і вирости у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло.
Честь тобі, Корнію! Сам Бог з тобою нерозлучно тут на полях з вітром, з просторами неба, з сонцем! Сам Бог!.. І скільки разів буває, що Корній без ніякої причини стає, знімає новий недільний кашкет і хреститься. Чого Корній хреститься? До кого? Ах, Корній не скаже, чому він хреститься... Хочеться, і вже... Чує радість, чує велич, чує присутність вищої, вічної сили...
Вертається додому і почуває себе, як по молитві... Легко, радісно. Он женуть худобу "з роси"... Чиї то корови он ідуть? Корнієві. Шість їх, розкішних, повільних тварин, ідуть і несуть тобі, Корнію, пахуче молоко. За ними йде Корнієва дочка Надія.
Зрівнявся з Надією.
— Напаслись? — питає.
— Хіба не бачите, тату? Не напаслися. Папгі нема...
— Приженеш додому і даси їм конюшини...
У Корнія не тільки корови. У Корнія коні випасені, блискучі. У Корнія господарство. Він вже давно забув ті часи, коли-то на гармонії грав та тягнув у Мартина поденщину. Минулися ті часи, хоча Марія не раз про них згадує.
Дома обід. Марія була у церкві і оповідає, про що люди гуторять. Кажуть, що має бути війна, що ніби німець задумав на "нашого" воювати. Корній і Марія обмірковують ті чутки і приходять до переконання, що варто насипати тому німцеві — хай не лізе.;.
Демко вже парубочиться. Тільки пообідав — і одразу до дзеркала... Чеше свого чуба, на музики збирається.
— Ти, Демку, не дуже-то там того...— каже Корній.— Ще нагуляєшся. Менше за чуба, а більше за господарку дбай... Куди збираєшся?
— Куди ж вийду... От-вийду в село. Не буду ж весь час на печі сидіти.
— А хто то виведе на пашу коні?
— А Максим. Що він має робити?.. Тільки те й робить, що ганяє по вигоні з хлопцями...
— Максим ще кращий робітник, ніж ти... Ой сини! Дивіться мені. Не дбатимете — не будете мати... Само до рота не прийде. Це вже повірте мені.
— Який розумний,— відгризається Максим.— Сам іде на музики, а я маю коні пасти.
— А що ж ти маєш робити? Тільки й робити. Я вже своє відпас. Не заставляють тебе косити чи орати,— каже Демко.
— Но, но, но! Ще посваріться. Ти, Демку, ніде не волочися, виведеш йому коні, напоїш і хай пасе. Мусиш, Максиме, пасти. Гляди мені, як застану тебе, як недавно, з хлопцями, коні в шкоді...
Демко вдоволений розпорядком батька, зате Максимові це зовсім не до впедоби. Він звик щодня бігти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиськів і гасати з ними по вигоні та садах. Видерти кубло птаха, обірвати чужу яблуню чи грушу, зробити якусь капость... О, на це Максим перший майстер. Корнієві не раз приходилося вислухувати від сусідів за Максимові вчинки, але після діставалося і самому справникові досить. Корній не попускав віжок. Всяка провина мусить бути відповідно вирівняною.
Марія в таких випадках мовчала, їй всі рівні, всі добрі. Не робила різниці між дітьми, не заважала батькові давати їм накази, але й не боронила нічого дітям. Надто не боронила Демкові ходити на гулянку.
— Підріс, хай погуляє,—казала вона. — Прийде час — і покине. Молодість є молодістю...
Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків була Надія. Слухняна, весела, гарна. Встає разом з матір'ю, допомагає їй, ніколи не ухиляється від праці. Вийде на город, копає, поле, а при тому весело виспівує.
— В матір вдалася,— казали старші люди. — Це і вона такою співачкою була.
— Краще було б, коли в батька. Не буде мати щастя...
— Ет, забобон...
І все йшло, ніби машина, своїм порядком. Коли можна було, Демко йшов на музики. У нього навіть вус не висипав, але дівчатка вже задивляються на стрункого чорноокого парубчака. Максим мусив пасти коні. Корній ішов на сходини громади, весь час возився з купівлею землі. Марія сиділа дома, приходили сусідки, і розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусідку Химку, з Химки переходили на господарські справи, далі про сватання та весілля розмова, і так до вечора.
Малий Лаврін, жвавий, з іскристими оченятами стрибун, гасає десь, Бог його знає де, прилетить увечері додому і мамає їсти. Марія любила свого мізинчика, пестила і шанувала. Корній також нічого проти не казав. У школі йде добре. Очі має бистрі. Будуть люди. Треба буде на школи післати. Хай хоч один вийде яким дохтором.
А мине свято — знов праця. Село цвіло, родило овочі, відпочивало і знов цвіло. Вже кілька років обминали пошесть і неврожай. Люди піднялись, багатіли і ширилися. Росли муровані хати, заводили хмельниці, купували машини.
За пару років прийшло до Корнія перше горе. Демко підріс на рекрута і мусить йти виконувати свої обов'язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Марія гірко оплакувала сина, нарихтувала йому торбу коржів, ковбас та всякої всячини. Корнієві прикро також. Позбувається найліпшого помічника в господарстві. Він ось купив було жниварку, і Демко сам з нею дуже добре вправлявся. На жнивах стільки праці. Там робітники, там свої. Скрізь треба доглянути, скрізь встигнути завчасно. Не доглянеш, то й не будеш мати. На Максима Корній не міг сполягти. "Не буде з нього господаря, — казав кожному.— Тільки й знає вечорниці, гульню та карти".
"Виріс перший син, як і коли, того цар не знав. Цар знає тільки тоді, коли йому треба мого сина,— розважала Марія.— Прийде війна, потягнуть бідачиська, і хто знає, чи вернеться. Цар не знає, скільки сліз, скільки горя, скільки страху коштував мій син. Ні. Цар того не знає. І йому не треба знати. Нащо йому?"
По відході Демка, коли на Максима припало більше праці, він зовсім відмовився "служити батькові".
— То ти, паршивцю, думаєш, що то мені служиш! Думаєш, що то я все для себе? Блазню ти вироджений!
Пересварилися, і Максим покинув дому. Пішов шукати легкого хліба. Подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі. Корниій мусив найняти чужого парубка до роботи.
А навкруги тиша і спокій. Гнат у монастирі виспівує тужливі ірмоси, читає "часи", Марія ходить до церкви, як і раніш, стане десь збоку і молиться за здоров'я свого сина. Часом бачить Гната, Гнат бачить Марію. Не сходилися і не говорили. Про що говорити? Старе поволі забувається, а нового не варто порушувати. Тихо, і хай так буде. Доля спить, не цікавиться. Чи зла, чи добра — все одно. Не кричіть, не будіть її, ходіть на пальцях...
Село мовчить, село тихо працює, село чекає... На дзвіниці воркують зграї голубів. Світить ясно сонце, цвірінькають горобці. Увечері, коли западає сонце і надходить тінь, капає і розливається над селом лагідний дзвін. Сходить великий місяць, по землі стеляться густі тіні від каштанів, яблунь і волоських горіхів. Перед заґратованим вікном Гнатової келії цвіте великий кущ рожі. Від куща падає тінь і розсіваються приємні запахи. Світиться нафтова лампочка. Зігнувшись, сидить при світлі Гнат і читає... Місяць світить.
VIII
На полях хвилюються тверді тяжкі колоски золотої пшениці і срібного жита. Ще вчора ми жали на полі. Ще вчора натомилися, вернулися додому і спокійно відпочивали.
Сьогодні йдуть з полів дівчата. На головах обжинкові вінки. Поле вкрите довгими рядами півкіл. Літають урадувані птахи і крячуть. На ці дні припало велике соняшне затемнення. Сонце не захотіло світити і почорніло, а люди дивилися здивовано і пророкували бородачі, що настане брань велика і поллється скрізь, як широка земля, людська кров.
Стояв незабутній 1914-й. Засурмили в сурми, задзвонили в дзвони. Заіржали коні, заплакали матері й наречені.
Матері! Чого ви плачете, матері? Шкода вам ваших синів? Не плачте, їх мільйони в Росії.
Жінки Невже не обійдетесь без ваших чоловіків? Загинуть? Не журіться. Росія дасть вам інших!
Дівчата! Утріть ваші ясні, гарячі з кохання очі і смійтеся. Ваші кохані пішли на герць і вернуться героями!
Йдуть, йдуть чисельні сини, чоловіки й кохані, їх проводять батьки, матері з дітьми та дівчата. На полях парадують півкопи, а дорогами коні іржуть і тисячі мужицьких ніг збивають хмари куряви.
Ідуть — обози, батареї. Ідуть козаки і висвистують.
— Прощайте, матері, жита, півкопи і дівчата!
Пішет, пі-і-ішет цар герма-а-анской, Пішет ру-у-ускому царю-у-у-у... Я Росє-є-єю заваю-ю-у-ю, Сам в Расє-є-єю жіть пайду-у!
Рвуться виспіви під небо, топчуть мужицькі ноги куряні дороги, іржуть коні, й виблискують на сонці багнети. Тяжкі батареї двигтять і насуплено повзуть під напором шести слонокопитних коней.
Проти сонця, на пригірках за селом, стоять матері, батьки і дівчата.