Туди приходили також Мірко та Юрко. Вони разом будували з піску твердині, садовили мене в них і починали кидати в твердиню камінцями. Пісок розсипався, і з-під нього показувалася моя голова. Це був знак, що твердиня здобута.
Часом ми бавилися інакше: Мірко приносив свого човника; мене садовили в нього і пускали на маленький ставок у парку. Пливати було дуже-дуже приємно. Тільки одного разу повіяв сильніший вітер, човник перевернувся, і я впав у воду. Добре, що близько був садівник: він витягнув мене з води граблями. Тета несла мене цілу дорогу домів за вухо, тримаючи мене дальше від себе, бо з мене капала вода. А дома.., мені ще й досі лячно про це згадувати! Мене причепили до шнура на подвір'ї за обидва вуха, так ніби я був якесь мокре білля, щоб я висох. Я весь час боявся, що котресь вухо обірветься і я впаду. А до того на подвір'ї крутилися весь час два бурі коти. Вони певно були б подерли мене на куски, якби я попався між них!
Увечорі, коли в кімнатах засвітили, я побачив крізь вікно, як Вірця йшла спати, а на столику біля неї сиділа замість мене хутряна мавпочка Фрузя. Я хотів з усієї сили крикнути: "Вірцю, я тут, твій Медьо!" — але не було нікого, щоб потиснув мою спружинку, а без цього я зовсім німий. Так провисів я аж до ранку. Щойно тоді мама Вірці мене здійняла, бо я вже висох. Вірця на радощах хотіла почастувати мене шоколя-дою і замазала мені нею весь носик.
І так я жив у Вірці довго-довго. Аж раз, під осінь, склалося нещастя. До Вірці прийшли Мірко та Юрко та ще Ксеня і О ля. Мама давала їм морозиво і тісточ-ка з кремом. Потім мене посадили на електричну за-лізничку, що сама їздила. Я був нібито за машиніста, і всі дуже сміялися. Тоді почали бавитися в хованку. Спершу Оля ховала м'ячика, потім Юрко книжечку з образками, а вкінці Вірця — мене. М'ячик і книжечку знайшли легко. А Вірця хвалилася, що так мене заховає, що ніхто мене не знайде. І сховала мене в ліжко під подушки. Мене шукали всюди, але нікому не прийшло на думку, що я — в ліжку. Діти, втомившись шуканням, просили Вірцю, щоб сказала, де я. Але Вірця не хотіла сказати. Потім про мене забули і почали бавитися в козаків і татарів. Вірця, Оля і Ксеня були татари, а Юрко і Мірко — козаки. Почали товктися по всій хаті. Козаки так завзято гонили татарів, що Вірця не мала вже куди втікати, і скочила з розгону на ліжко. Вона всією вагою впала якраз на ту подушку, що під нею я лежав, — і спружинка в моєму животі запищала. Діти відразу розкидали ліжко і знайшли мене. Тоді почали сміятися з Вірці, що вона сама показала, куди мене заховала. Вірця розплакалася і з усієї сили шпурнула мене, свого Медя, далеко під шафу.
"Гам я пролежав у поросі дуже-дуже довго. Не знав навіть, коли був день, а коли ніч. Аж раз витягнули мене мітлою з-під шафи і вичистили щіткою мій запорошений кожушок. Я тільки почув, як мама сказала до Вірці: "Коли ти вже не хочеш бавитися Медем, то вишлемо його бідним українським дітям. Вони ним дуже втішаться!"
Сльози з'явилися в моїх ведмежих очах. Я хотів кричати, просити Вірцю, щоб не посилала мене нікуди. Але моя нещасна спружинка мовчала, бо ніхто її не тиснув. Та й не було часу говорити, бо мама вклала мене у велику скриньку поміж Вірчин плащик та коробку з цукорками. Замкнула вічко, і я залишився в темряві. Не знаю, як довго я там пролежав. Мені здавалося, що я гогаваю, як колись на Мірковому човнику. А іншим разом мною кидали, ніби Вірця своїм зеленим м'ячиком.
Аж вкінці стало ясно. Мене витягнули зі скриньки. Хтось пригорнув мене до себе і крикнув: "Мамочко, дивися — ведмедик! Я назву його "Муцьо"!"
І я став Муцьом. Дівчинка, що мене дістала, називалася Галя. Але скоро я побачив, що куди краще було бути Медем, ніж Муцьом! Галя не мала інших забавок, тільки мене, і я був дуже самотній. Галі ніхто не годував. Коли ЇЇ мамуся йшла ранком на роботу, Галя ще спала. А коли будилася, то на столі стояло горнятко зимної кави і кусок чорного хліба. Галя їла дуже скоренько, та ще й оглядалась, неначе боялася, що хтось їй і це відбере.
Галя не мала тети, що її водила б на прохід. Вона цілими днями сиділа зі мною в хаті. А бувало ще гірше: Галя часто кашляла і му сіла лежати в ліжку. З нею лежав і я, бо вона не випускала мене з рук і на хвилину. Я не жалівся б, якби це було біленьке ліжечко Вірці. А це було таке старе, дерев'яне і дуже скрипіло. А на ньому було тільки тоненьке, діраве рядно. Під ним зовсім не було тепло, і я весь дрижав з холоду. А до того Галя так кашляла, що мені аж лячно ставало.
Так я мучився, а вкінці сказав собі: "Годі! Піду в світ-заочі, не буду більше в Галі!"
Галя, втомлена кашлем, задрімала. Тоді я випав з ліжка і покотився під піч, за дрова. Тут якийсь час пролежу, — думав я, — а коли мама входитиме, ви-ховзнуся з хати через двері і подамся геть. Так я лежав за дровами, аж нараз почув дивний звук. То не був кашель. То Галя пробудилась і важко ридала. Зовсім не так, як плакала Вірця, коли хотіла нової лялі! Щось стиснуло моє ведмеже серце. Я висунувся трохи з-за дров, щоб побачити Галю востаннє. Галя плакала великими, гіркими сльозами і заломлювала в розпуці
свої худенькі ручки.
— Муцю, мій Муціньку, ведмедику, — хлипала вона. — Інші діти мають такі гарні забавки, а я тільки тебе одного! А тепер і ти пішов кудись! Я така сама в хаті! Мама все на роботі, а татко помер ще торік... Муцю, М-уу-у-у-цю !
І вона знов почала кашляти... Я висунувся з-за дров ще більше. І тоді Галя побачила мене. О, як вона зраділа! Вискочила мерщій боса на холодну долівку, вхопила мене і побігла до ліжка. Я обтер своїми оксамитними лапками її сльози і притулився до неї, щоб загріти її своїм м'якеньким кожушком. Вона потиснула мою спружинку, а я моргнув до неї і запищав: "Бідненька Галюсю! Не плач! Я вже більше тебе не покину!"
Може, хтось подумає, що я запищав так собі, аби тільки запищати. Ні, Галя добре зрозуміла мене, бо її бліденьке личко усміхнулось.
І так я залишився в Галі назавжди.
ВЕДМЕДИК МУЦЬО
ЯК СЕМЕНКО СВАТАВ ЦАРІВНУ
Був собі новак, називався Семенко. Почув він раз на сходинах казочку, як то лицар-невмирака пройшов сто земель, сто морів, сто рік, убив сто зміїв і посватав царівну-Білоручку.
І ось одного дня, коли не було науки в школі, Семенко прип'яв до пояса ніж, взяв на плечі наплечник і пішов шукати царівни.
Чи пройшов він сто земель, сто морів, сто рік, — не знаємо. Чи вбив сто зміїв, — ніхто не бачив. Досить, що прийшов він до палати царівни-Білоручки. А там у престольній залі сиділа на білому престолі в білому одягу царівна Білоручка. А біля неї її батько — цар Чистослав. Коло престола стояло сім мудреців з великими, товстими книгами в руках.
Підійшов Семенко повагом до царя, поклонився йому в пояс і сказав:
— Здоров був, царю! Я — новак Семенко. Прийшов із далекої-далекої країни, щоб посватати твою донечку!
— Що ж, — відповів цар Чистослав і погладив свою білу, як сніг, бороду. — Не так воно й важко! Тільки спершу мусять прочитати мої мудреці в давніх книгах, чи гідний ти посватати царівну. Починай ти, Чесане!
Розкрив мудрець Чесан книгу і прочитав:
— Той, хто посватає царівну, мусить бути завжди гладенько зачесаний!
Семенкові з страху аж наїжилася чуприна, бо чесатися він дуже не любив.
— Це ще невелике лихо! — всміхнувся цар Чистослав і плеснув у долоні. Де не взялася, мов із-під землі, ціла гурма царських слуг-чесальників з золотими
гребінцями. Хоч кричав Семенко, хоч просився, щоб пустили його, та вони не пускали, поки його волосся не стало гладеньке та рівне, мов шовк.
— Добре! — сказав цар Чистослав. — А тепер читай ти, Зубомире!
Розкрив мудрець Зубомир свою книгу і прочитав:
— Той, хто посватає царівну, мусить мити зуби що ранку та щовечора.
Семенкові аж задзвонили з страху зуби, не чищені вже з місяць.
— Це ж ніяке лихо! — промовив цар Чистослав ласкаво і плеснув у долоні.
Де не взялася гурма царських зубочистильників із щіточками з щирого срібла. А щітиння в тих щіточках було з чарівного дика, що його цар Чистослав убив власноручно минулого року. Почали вони чистити та терти Семенкові зуби, поки вони не заблищали, мов перлини.
— Гарно! — сказав цар Чистослав. — А тепер читай ти, Коліннику!
Мудрець Колінник розгорнув свою книгу і прочитав:
— Той, хто посватає царівну, мусить завжди мати чисті коліна!
А під Семенком аж затрусилися з страху коліна, аж чорні від бруду. Та цар Чистослав знов плеснув у долоні і появилися царські коліномиї з пахучим милом, з платиновими1) мидницями та з шовковими рушниками. Мили, мили Семенкові коліна, аж поки на них і порошинки не осталося.
— Добре! — похвалив цар Чистослав. — А тепер чи тай ти, мудрецю Безпазуре!
Мудрець Безпазур розгорнув свою книгу і прочитав:
— Той, хто посватає царівну, мусить завжди мати чищені та обтяті нігті.
А Семенкові лячно було і глянути на свої нігті, брудні та гострі, мов у вовка.
— Це ще невелике лихо! — промовив цар Чистослав і плеснув у долоні. Де не взялися царські нігтечисти з ножичками, прикрашеними дорогими самоцвітами.
Не міг Семенко від них відпроситися, поки всі його десять пальців не мали коротких, рівних нігтів і ні за одним з них не можна було найти й крихітки чорного.
— Гарно! — сказав цар Чистослав. — Читай тепер ти, Черевикоблиску!
Мудрець Черевикоблиск розкрив свою книгу і прочитав:
— Хто хоче посватати царівну, мусить завжди мати чисті черевики.
І Знов чистили царські черевикочисти Семенкові черевики, трохи з ніг його не звалили. Аж коли черевики в Семенка заблищали, мов дзеркало, відступили царські слуги, а мудрець Непом'ятник прочитав:
— Хто хоче посватати царівну, мусить завжди мати добре випрасувану одежу.
— І мусить бути добре викупаний! — додав мудрець Купало.
Не зчувся Семенко, як завели його в мармурову лазню, стягнули з нього одежу і понесли її кудись, а його самого вкинули з головою в велику ванну. Як тільки хотів він вигулькнути з води, котрийсь із царських слуг занурював його знов, аж поки Семенко не став зовсім чистий. Тоді принесли царські прасувальники його одежу, гарненько випрасувану, і вдягнули його.
Вийшов Семенко у престольну залю, мов не той:
— Тепер ти можеш посватати царівну, — сказав ласкаво цар Чистослав, а царівна Білоручка зійшла з престола і подала йому свою білу ручку.
***
Чи правда воно, чи ні, — не знаю.