Яка радість їхати з гори, сніг рипить під лещатами, морозний вітер щипає за носа, та Якову від цього ще приємніше.
Прийшовши додому, Яків витер перед вхідними дверима чоботи і лижі від снігу. Прислухався до розмови в хаті. "Хто то міг би бути?"– подумав. Мама почула стукіт у сінях, відкрила двері і сказала :
– Заходь, заходь вже, в нас гості.
– Оце мій одинак, – з гордістю в голосі показав рукою на сина Гринько. – Ми вже про тебе домовилися. З завтрашнього дня будеш ходити вечорами до пана Борачка вчитися німецької мови. Мар'ян (для годиться) погладив Якова по голові.
А які в тебе оцінки за минулий рік?, запитав у Якова
– Та він добре вчиться, – замість Якова відповів тато. Борачки подякували за вечерю, попрощалися і залишили Марині велику шоколаду.
Вечірні заняття з німецької мови були цікавими.
– Які ті німці смішні: – в нас "я", то "я", а в них "я" значить "так". У нас "є", то "є", в них – і "бін", і "біст", і "іст" і "зінд".
Попробуй, вгадай куди яке "є" ставити, – бідкався Яків сусідові. Той йому поспівчував і спитав:
– А навіщо тобі німецьку вчити? Поляки заставляли вчитися по – польськи, москалі кажуть вчитися поїхньому. А ти сам лізеш без мила до…німців?
– Бо скоро, – притишив голос Яків, – прийдуть німці, таке мені Туркулів Луць казав.
У Янівській школі деренівським хлопцям подобалося. Їх поважали за кмітливість, відмінне навчання і зразкову поведінку. Костюк Григорій знав літературу, а Яків любив математику, недаром він вирішив позмагатися з найкращою ученицею – Лілею Яворською. Новий матеріал з алгебри Шехнер закріпляв з учнями біля дошки. Спочатку викликав учнів зі середньою успішністю, а найважчі задачі розв'язувала Яворська. Ходили чутки, що вона ще бере приватно уроки, щоб похизуватися своїм талантом.
Шехнер пояснив алгебраїчне рівняння з двома невідомими. Матеріал важкий, бо коли спитав, чи зрозуміли, клас мовчав. Шехнер викликав до дошки Яворську, продиктував умову задачі. Ліля довго думала і мовчала. Яків витяг з торби недоїдений хліб і заховавшись за спину учня передньої лавки, смачно його наминав. Шехнер помагав Лілі додуматися до розв'язки, та вона не вловлювала підказки. Шехнер глянув на клас.
– А де Яків? – спитав, не помітивши його з-за спини Михайла. Яків встав з повним ротом хліба. Шехнер, із нерозумінням цього, спитав:
– Чого в тебе праве лице спухло?
– Та ні,– перекинув язиком хліб на ліву щоку Яків, – я… я…
– Ага, ти яблуко на уроці їш? Фе! Як тобі несоромно? Йди до дошки, – сказав вчитель. Яків біля дошки доїдав хліб і крейдою виводив розв'язок задачі.
– Може ще одну розвяжеш? Пиши… Яків написав, подумав і вивів розв'язок задачі.
– Ти в торбі маєш вирішені задачі? Покажи торбу? – Підійшов з Яковом до лавки. Взяв торбу і висипав з неї все на лавку. На зошити висипалися крихти хліба. Шехнер переглядав зошити. Нічого підозрілого не знайшов.
– Позбирай усе, голодний…вундеркінде. Запам'ятай…, на уроці їсти не можна, – повчав вчитель. Яків стояв біля розкиданих зошитів і дивився переможно на клас, поглядом зустрівся з Лілею. – "Бачиш, який я мудрий?" – говорили його очі.
Яків помітив, що хлопці 7-го класу, повертаючись зі школи додому, про щось шепочуться. Про що був шепіт, він на пасовиську запитав Павла.
Тобі не можна цього знати.
– Чому не можна? – обурився Яків. – Бо то секрет. – Ну, скажи, скажи, –просив Яків. – Як я скажу, тобі від цього буде гірше. – Як, – не розумів Яків. – А так, як я скажу, то… – Що то? – насідав Яків. –То, що ти мусиш мені присягнути, бо це таємниця. Яків відкрив з цікавості рота…– А ти за неї теж присягав? Павло задумався і в тій задумі помахав головою:– Так, так! Якове, присягав. А ти готовий присягнути? – підняв очі на Якова, – що вже, настрашився?
– Та, ні! – сказав той. –То ти готовий, чи ні? – Яків хвилинку подумав. На нього насувався страх невідомості. Цікавість перемогла…
– Готовий, готовий присягнути. – Добре, ввечері прийдеш до мене.
Ввечері в хаті Павло з під подушки витягнув кілька зошитів і один з них подав Якову.
Яків пробіг очима заголовок на першій сторінці: "Заповідь українського націоналіста-декалог". Читав і йому ставало страшно. Він згадав враження, що справили на нього вірші Тараса Шевченка: "Стоїть у Суботові на горі високій", "Розрита могила". Його тіло тоді було наелектризоване, він втратив сон. Йому було безмежно жаль за тими подіями, що привели Україну до руїни на користь чужинцям. Але це було колись. І винуватцями тих подій були попередники. А тут написана нова сторінка, в якій пропонується йому стати на захист свого народу і взяти відповідальність за його долю. Він не готовий взяти на свої дитячі плечі ті обов'язки, які пропонував декалог". "Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї", – такий його основний постулат.
До боротьби він був готовий, але вмерти… як то? Він неготовий!..
Павло дивився на Якова і зрозумів, що той настрашився. Забрав у нього зошити. –Тобі, Якове, треба ще підрости. Шкода, що я тебе познайомив з декалогом. Тепер мусиш поклястися, що нікому не розкажеш про те, що читав, сказаів він. Яків почервонів, йому стало соромно, і він почав якось оправдуватися. Накінець попросив Павла почекати до завтра. Він подумає і скаже…
Минали дні, Яків обминав Павла, Павло обминав Якова. Ідучи до школи, чи зі школи, Яків помітив, що всі хлопці шепчуться між собою, а його ігнорують. Він знав причину і мучився. Це помітив батько і одного дня, коли мати з бабцею пішли до церкви, покликав Якова до другої хати і сказав: "Сину, час непевний і дуже відповідальний. Такий час я пережив на початку першої світової війни і не можу байдуже спостерігати за твоїми сумнівами. Настав великий іспит для кожного з нас, особливо для молоді. Кожний повинен визначитися з ким і куди йому йти".
З часу участі в українській галицькій армії я зберіг зброю і сьогодні… передаю тобі револьвер-наган, він тобі пригодиться, коли ти вже визначишся".
Яків стояв зачарований батьковим красномовством і з хвилюванням тремтячими руками взяв наган. Вперше у своєму житті він тримав справжню зброю.
Ввечері Яків побіг до Павла. Він лузав насіння біля фіртки й здивовано запитав:
– А що трапилось?
– Пішли до другої хати, – Яків потягнув Павла за руку і попросив : – Витягай свої зошити, бо…бо я вже визначився.
– Невже? Хто ж тебе надоумив?, – здивувався Павло. – Сам, сам! – відповів Яків.
– Павло ще довго допитувався, чим викликане його збудження, яке не міг приховати Яків.
– Чому ти мовчиш ? – запитав Яків. Та тому, що…, Павло присів на лавку, вперся плечима в стіну і встромив очі в кут кімнати, – тому, що я беру на себе велику відповідальність, рекомендуючи і приймаючи тебе в "Юнацтво". Потім немовби стрепенувся встав з лавки підійшов до Якова в притул, глянув по дорослому в вічі:
– Ти читав декалог? – читав,– здивовано відповів Яків. –Так знай, що за зраду того, що записано в декалозі, я повинен тебе…, тягнув останнє слово Павло.
– Що повинен? – не витримав погляду Яків і ще раз перепитав, – що повинен?
Павло взяв Якова за обидві руки: – Я…я повинен тебе вбити! За одним видихом сказав ті страшні слова. – Я не зраджу, …не зраджу!, – промовив Яків.
Павло все більше і більше втаємничував Якова в структуру організації, показував йому засекречений спосіб запису шифром, азбуку Морзе. Вечорами хлопці ходили до читальні, де вивчали назви отруйних газів, їх дію, способи захисту у випадку війни. Вивчали протигази, їх частини та способи користуваня ними.
На початку 1941 року старші класи Янівської школи перевели на навчання в приміщення плебанії польського ксьондза. У зимові дні вранці хлопці їздили на санях з поштарем, який перевозив пошту із залізничної станції до Янова. Поштар грошей не брав, але просив йому дати "кашарну" курочку, чи гуску на "кучки". Хто з хлопців проспав, то йшов до школи пішки. Ті, що їхали саньми, до класу заходили на півгодини скоріше до початку уроків, бо такий був графік перевезення пошти у Мошка. В класі хлопці роззувалися, сушили чоботи й онучки. Присунувши лавку до печі, вони насолоджувалися її теплом, гріли холодні ноги і змерзлі руки.
Вчитель Левицький цілий лютий присвятив вивченню поезії Тараса Шевченка. Він сам читав вірші, сам захоплювався їх змістом та формою.
Особливо запам'ятався цей вірш :
"Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі поволі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Спонконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує…"
На прикладі тих віршів пояснював, що таке метафора, алегорія, синоніми, афоризми, гіпербола. Віршами прививав любов до природи, до свого краю, та його історії.
Учні на перерві (тоді називали пауза) ставали на краю гори плебанії і замріяно дивилися на луг, за яким гадюкою вився Серет, оточений верболозами. Далі виднілися біленькі хати Довгого і ліс на Берді. Весняне сонце пробуджувало не тільки природу, а й приспану зимою енергію, та збільшувало приплив адреналіну в юнацьку кров.
На час великої перерви Левицький разом з молоденькою симпатичною учителькою фізкультури сідав на кам'яний мур і від жартів переходив до співу.
Наздогнав я літа свої
На дубовім мості
Ой верніться літа мої,
Хоч до мене в гості.
Не вервернемось, не вернемось.
Не маєм до кого,
Не вміли ви шанувати,
Віку молодого.
Такою меланхолійною піснею закінчувався їхній дует. Прикро тепер згадувати, але на учнів школи ця пісня мала депресивний вплив. Деренівські школярі і так були під впливом складної, а то й незрозумілої політичної ситуації в селі.
Шевченківське свято в цьому році вдалося на славу. Напередодні 9-го березня (тоді ще день жінки ніхто не відзначав) Наталія Гжицька попередила школярів, щоб прийшли у святковому одязі, без зошитів. День видався сонячним, теплим. Учні й учителі зібралися на подвір'ї школи. Левицький розказав про життя Шевченка. Молоденька учителька разом з учнями заспівали "Заповіт", "Думи мої думи".