– Це твої справи, мені байдуже… – І після короткої паузи додала: – Краще розкажи мені про ученицю з 10-А Олю Мірчук.
– Новеньку?..
– Так. Які в неї успіхи з біології?
– Думаю, вісімка буде. – відказала вже спокійно Зоя рада, що розмова повернула в іншому напрямку. – А що?..
– Сьогодні вона приходила до мене просити за оцінки з мови й літератури.
– От стерво! – вигукнула Зоя. – І про вітчима тобі плела, і на дівчат у спальні скаржилася?..
– Так, а ти звідки знаєш?
– До мене вона теж приходила, канючила бали.
– То все, що Оля говорила – неправда?.. – здивувалась Дзвінка.
– Ні, не все… У спальні, справді, ночують хлопці, але їх приводить сама Мірчук.
– Не може бути!.. – не вірила Дзвінка. – Так натурально плакала…
– Натурально… Артистка…
Дзвінка зрозуміла, що вона, хоч і вчителює багато років у школі, але до кінця так і не може розрізнити, де правда, а де брехня. Шістнадцятирічна школярка розвела її, як останню лохушку. Правду каже Зоя, сьогоднішнє життя приземлене й прозаїчне, лише вона вчорашня…
Вчительки вийшли за ворота, попрощалися і розійшлися.
Небо затягло хмарами, в повітрі мерехтіли непомітні крапельки вологи, припарювало. По той бік річки загуркотів грім. Наближалася гроза.
О. Михайло для мене, наче мрія.
Ми дуже часто хочемо, щоб мрія здійснилася. Та чи варто?.. Ставши реальністю, вона втрачає принаду недосяжності, перестає бути жаданою та чарівною.
Мрія збулася…
Колись – смисл усього, зараз – буденність і звична річ.
Ти стоїш не вершині гори, на яку щойно видерлася, дивишся захоплено вниз, а очима вже шукаєш іншу гору, яку хочеться підкорити.
Недосяжність і неможливість – от що таке мрія!
У цьому її сила!
Р.19
І знову було літо.
Буйними травами і пишним різнобарв'ям цвіту вражав червень. В короткі теплі вечори, блідим сріблястим сяйвом щербився місяць, темне небо мерехтіло міріадами зірок, духмяно пахла липа, чарувала матіола і злегка п'янила, розквітнувши біленькими кошичками, бузина.
Вони домовились про зустріч. Якась невидима сила вперто пхала їх одне до одного. Настирно стукотіла бажанням у серця, кликала й манила.
Ледь помітною лісовою стежкою, що безугавно петляла поміж високих дерев, йшла жіноча постать. То Дзвінка. Найкраща сукня з гардеробу підкреслювала струнку фігуру, надавала їй граційності й витонченості, яку мають моделі, а легкий макіяж на обличчі й грайливий усміх на вустах, робили її дуже привабливою. Густе темне волосся, злегка гойдаючись у такт ході, розсипалося на плечі. Волошкові очі блукали стовбурами сосон, але не помічали їх, задивлені в себе.
Вона йшла до нього. Нестримно, невідворотно, приречено. Вона йшла, бо не могла не прийти. Вона йшла, бо хотіла…
О. Михайло чекав на просіці, під розлогою сосною. Як завжди, бадьорий і спокусливо-чарівний.
– Привіт!
І цілунок, що бентежить кров.
– Ходімо, – сказав, – я знаю гарне місце. Там нас ніхто не потурбує.
Разом, узявшись за руки, поступово заглиблювалися в лісову гущавину. Стежки вже не було. Трави сягали вище колін, колосилися цвітом і, від людського дотику, осипалися, залишаючи борошнистий слід пилку на одежі. Тепер сосни чергувалися з берізками, молодими дубками, липою.
Невеличка, загублена в лісовому просторі та, здавалося, і часі галявина, виглядала чудово, навіть казково. Простелене рядно (завбачливо принесене панотцем), горбками лягло на соковиту траву. Сині дзвоники полохливо закивали голівками, зовсім поруч сміливо озвалася зозуля.
– Сідай, – притягнув до себе.
– Ми ж нічого не робитимемо? – по-дитячому спитала Дзвінка.
– Звісно… Тільки те, що ти дозволиш…
Кожен наступний поцілунок був довшим, ніжнішим, невимовно п'янив, чарував, захоплював, відкривав нове й досі незвідане їм обом відчуття. Кожен дотик його рук озивався натягнутою до краю струною бажання. В захваті почувань забивало подих, паморочилося в голові, співало в серці, і не розібрати чого було зараз більше – тіла чи душі?.. Нероздільні й неподільні, однаково впокорені й зворушені, пристрасно жадали й відчували, віддавали й отримували.
– Ці вуста не можуть бути нецілованими… – шепотів він. – В тебе стільки нерозтраченої ніжності, тепла, ласки…
– Мабуть, я все життя чекала на тебе… Заради цієї миті…
Усміх іскрився щастям.
Очі в очі, і – весь всесвіт…
Уста до вуст, і – два бажання воєдино…
Щось несказанно несказанне, невимовлене словами, незриме та виразно відчутне бриніло в присмерковій лісовій тиші, звучало в склепінні дерев, здіймалося у високості неба, лагідно опускалося на пишні трави й тендітні квіти.
– Давай зупинимося… – просила вона.
– Давай, – погоджувався він.
Але спинитися було вже несила.
Бурхлива, повновода течія ріки-кохання прорвала загату моралі і стрімко неслася вниз. Вирувала, шуміла, дужчала й дужчала…
– Господи, невже так буває?..
– Тебе ніхто не пестив?
– Так як ти?.. Ніхто…
– Яка ти гарна і чуттєва…
– А чоловік казав – колода.
– Жінка розкривається сповна лише тоді, коли поряд вмілий мужчина.
– Мабуть…
Тепер вона не тікала від його пестощів, як дикунка минулого літа, не боронилася й не противилася градові цілунків, що сипалися і сипалися – на губи, шию, руки, груди, живіт, опускалися нижче й нижче, аж до самих пальчиків ніг. Відповідаючи на його ласки, горнулася всім оголеним розпашілим тілом, хотіла затримати та запам'ятати ці хвилини якнайдовше. І коли він непомітно й легко ввійшов у неї, а їхні тіла в пориві стали рухатися синхронно назустріч одне одному, коли судомна дрож пробігла всім тілом і вихопилася легким зойком, тоді вона зрозуміла, ні, швидше відчула, що таке рай на землі, блаженство плоті. Солодко-млосно, щемко-тремтливо, радісно-піднесено забилося серце, вуста злилися в довгому поцілунку, а тіла стали одним цілим.
Приречені від першого дня знайомства, вони невідворотно йшли на цю лісову галявину. Через рік, через сумніви, через вагання, через намагання забути й відпустити. Не зуміли, не змогли, не схотіли. Почуття ураганом налетіли на обох так несподівано і так сильно, що розум – цей величний інститут моралі – не зміг заборонити, стримати і вберегти. Але він знову з'явиться, пізніше, опісля… Тоді він все проаналізує, дасть оцінки, розсудить і засудить… Він завжди знає, як правильно… Але від його правоти чомусь тхне муштрою, холоне кров у жилах і пропадає хіть до життя. Раціо й емоціо – вони поряд, але завжди, або ж дуже часто – всупереч.
Сонце запалило виднокрай. У лісі сутеніло. Легкий легіт вечора тремтів поміж сосон і беріз. Краплинки чистої роси впали на розпашілі тіла, буйні трави цілували їхні скроні, а вони, посміхаючись клаптику неба, лежали впокорені й щасливі.
– Що це було? – спитала вона.
– Сон… – відказав він. – Твій давній сон, Дзвіночко…
– А пробудження ж яке?..
У відповідь тільки шепіт сосон, жагучий цілунок, палкі обійми…
Чому крадене кохання є таким болісно-щасливим і щасливо-болісним?..
Цілунок на прощання – і розійшлися. Як злодії, скрадалися тихцем у село. Він, на свою вулицю, до матушки, а вона – до тітки.
В хаті поночі. Тітка Ганна вже спить. Дзенькнула клямка, грюкнули двері.
– Це ти, Дзвінко? – озвалася крізь сон тітка.
– Я…
– Вечеря на плиті…
– Я тільки молока вип'ю…
Тітка нічого не відповіла, засопіла ще дужче, роздивляючись наступний сон.
Дзвінка розстелила навпомацки ліжко, роздяглася і хутко шмигнула під ковдру. Їй здавалося, що навіть у темряві видно, як горять її очі. Заснути не могла, надто схвильована тим, що відбулося. Як вона тепер зустрінеться із чоловіком?. Що скаже і як житиме з ним далі? Найдивніше те, що саме перед Степаном не почувала ніякої вини. Ніякої… А от перед Богом?.. "Не чини перелюбу!.." – згадалися слова з Біблії. А як же він?.. Кожен відповідає за себе сам…
– Господи, – зітхнула, дивлячись у темноту кімнати, – прости! Я лише людина… Немічна жінка… Спрагла чоловічої ласки й тепла…
А на вустах ще смак його цілунків, на тілі – його руки, лоскіт бороди, запах ладану, перед очима – його образ. Дорогий і милий. Манить, кличе, вабить і зове…
Я часто думаю, якими словами можна передати стан людини, коли вона закохана.
Кохання…
Воно без смаку, запаху, кольору, ваги, об'єму… І все ж його можна побачити. Воно так виразно струменить із очей, грає усміхом на вустах…
Ти існуєш на відстані кількох десятків кілометрів, але для мене зовсім близько, поряд, у моїх думках і серці.
Я вдячна Богові за Тебе.
Ще один день без Тебе, але й ще один день із Тобою!
Р. 20
Минув тиждень. Тиждень споминів світлих і щемких. Панотець не писав. Вона теж. Обоє тримали паузу.
Дзвінка ходила сама не своя.
– Чого ти весь час посміхаєшся? – запитала подружка Іра, коли вони знову втрьох, разом із Ксенею, сиділи в тому ж таки кафе "Брама".
– Хіба?..
– Перестань…
– Не можу…
– Ти вся світишся… – зауважила сестра. – В чому причина?
– Ні в чому…
– Я вгадала! – вигукнула Іра. – Ви переспали! Адже так?..
– Та ні…
– Ну і як?..
– Що, як?.. – ніби не розуміла Дзвінка.
Ще трохи і подружка витягнула б усі подробиці, але раптово, і якраз дуже доречно, в неї задзвонив телефон. Побалакавши коротко, Іра повідомила:
– Мушу бігти… Іншим разом перетремо… А зараз мене Толясик чекає. Їдемо на озеро. Бувайте, дівчата!
Сестри залишилися удвох. Ксеня, торкнувши за руку задуману Дзвінку, запитала:
– То як воно, сестро, насправді?
– Ой, Ксеню, я така дурна, я така грішна, і я така… щаслива! Ми кохалися… Я переступила цю межу…
– Хоч добре було?
– Фантастично!.. Нічого такого раніше я не відчувала…
– А з ким мала відчувати – з пияком?
– Ну, він же ж не завжди пив, – боронила Степана Дзвінка. – Але сумління мучить… Неправильно все це…
– Щастя тоді лиш повне, коли немає каяття.
– Та й Михайло не пише… Може вже й забув? Отримав те, що хотів…
– Не думаю… Хоча, чоловіки по своїй природі завойовники. Вони вирізняють (якимось тільки їм зрозумілим чином) із загальної маси жінок, котрусь одну, ту єдину, до якої на даний час відчувають потяг, залицяються, зваблюють, добиваються… Їм подобається сам процес, ну і, звісно, перемога заради самої перемоги… Це піднімає їхній авторитет у їхніх же очах.
– Не кажи так…
– Я просто розмірковую…
– Добре, що ви з Вітею віруючі, й у вас усе правильно, так, як Бог приказав…
– У цьому недосконалому світі не можна бути правильним до кінця.