Що ви?
— Тоді треба щось із вами вирішувати. Ще не пізно? Як там із строками?
— Третій місяць.
— Треба поспішати, — сказала Дорошенко. — Ви ще молода, у вас все попереду. Як тільки карантин закінчиться, я подзвоню Шенфальду. Він допоможе.
— Шенфальд? Хто це?
— Є у мене такий знайомий. Доцент. У нього золоті руки.
— Ні, — похитала головою Ліля. — Ні, Євдокіє Іванівно. Цього я не зроблю. Нізащо.
Дорошенко піднялася з Лілиного ліжка, підійшла до дверей, відчинила їх, виглянула з кімнати, зачинила двері і, стягуючи через голову вузьку кофточку, сказала:
— Діло хазяйське. Шкодуватимете потім. Ви просто нічого не розумієте. Це злочин — наперед уже залишати дитину без батька.
— Ну й добре, — з ненавистю сказала Ліля. — Кому яке діло до мого життя? Вам що? Не вам страждати. Залишати дитину без батька я не маю права. А ось себе без дитини залишити? Га? Маю я право? Вам добре радити: у вас все, як у людей. Чоловік, діти. А що в мене? Шеф тільки на свята тост проголошує: щоб Ліля вийшла заміж. А Ліля не може вийти заміж. Не може! Нікому я не потрібна! Ліля невродлива, та й вік уже не той. Хіба зараз такі потрібні кому-небудь? Зараз виходять заміж дівчата народження сорок третього року. А я в сорок третьому воду возила на санках. Колодязь далеко, взимку це, мороз, на санках діжка з водою. Мотузки обледеніли, не гнуться, пальто на мені подерте... На тому тижні пішла у театр. Дивлюсь — переді мною сидить дівчинка. Років вісімнадцять їй, дев'ятнадцять. Шийка тоненька, на шийці пушок, а волосся ніби каштанове, його навмисне лондатоном миють. Дивлюсь — а волосся все обсипане порошком. Золотий порошок. І на шиї цей порошок, і навіть на сукні. Червона сукня, із шерсті червоної. Уявляєте? Вся голова обсипана золотим порошком... їй в антракті квіти купляли... Ну, куди мені?
Дорошенко роздяглась. Тепер, залишившись у коротенькій блакитній сорочці, вона неначе помолодшала, наче скинула разом з одягом кілька років; і свіжість в її тілі не зів'яла: воно стало легким, гнучким; одяг сковував її рухи: тепер вони були вільні, м'які, невимушені, цнотливі. Дорошенко швидко сховалася під ковдру.
— Куди мені? — сказала Ліля. — Була одна-однісінька і залишусь одна. І ще сто й двісті років я була б одна... Та й чого мені сподіватися? Якого принца? Був у мене один. Слюсар-газовик. Володя. Пішли ми з ним у Першотравневий парк. Симфонічний концерт, гарно все так. Я все це до сліз люблю. А він каже: кинь ти, Лілько, цю муру. Ходімо, краще де-небудь на схилах посидимо. Буде повний порадок. Він так і казав: порадок. Уявляєте? Ледве не заплакала. Цей хоч все про музику торочив. Народні пісні, каже, люблю, платівки із записами Джілі. Та ще й антибіотиками голову мені запаморочував. Він на пеніциліновому заводі працює.
— Хіба він не університетський? — здивувалась Дорошенко.
— Він на вечірньому відділенні. У них теж в Каневі практика. У нас з тобою, каже, співдружність науки та практики. Бог із ним. Ви думаєте, я нещасна? Ні, Євдокіє Іванівно. Я щаслива, вірите? Щаслива, не думайте, щаслива, що все так вийшло. І йому я вдячна. Вдячна, хоча вірила йому, як дурепа остання, вірила, коли він теревенив — усе кину, піду, куди ти, туди і я. Хіба ж я примушувала його? Хіба вимагала, щоб він говорив мені все це? На край світу... Навіщо? Але я щаслива все ж таки. Я вже не сама. Не сама — це найголовніше. Вдвох ми вже ходимо. Як подумаю про нього — все од радощів перевертається.
— Лягайте, — сказала Дорошенко. — Лілю, лягайте. Вам тепер треба спати якнайбільше.
— Гаразд, — покірливо сказала Ліля, встаючи. — Тільки спати я однаково не буду. Ніколи не думала, що доведеться спати в своїй лабораторії. У мене в кімнаті нічничок такий, до стіни приладнаний. Приймач ввімкну, лежу, слухаю. Кімната у мене гарна. Тахта, книжкова шафа. "Золота осінь" Левітана. Сусідів, правда, багато. Але люди вони непогані. До мене добре ставляться... А тут... Що робити? Про смерть думати?
— Ви, Лілю, ці розмови облиште. Якщо про це думати, можна так себе розпустити... — різко сказала Дорошенко. — Людина не має права приділяти смерті багато уваги. Це нижче гідності.
Помовчала, потім спитала:
— Ви ще нічого не купували? Дитині.
— Ні, — сказала Ліля.
— Я бачила дуже гарне накривало. Блакитне, із верблюжої шерсті. Для хлопчика.
— А якщо дівчинка?
— Беріть блакитне. В крайньому разі — потім обміняєте. Ви де купати думаєте?
— В кімнаті, — сказала Ліля. — На кухні протяг завжди. А у ванній кімнаті картоплю тримають. Доведеться в кімнаті.
— Це не страшно. Коли Ілько народився, ми з Федею в гуртожитку мешкали. Знаєте де? Нагорі, біля планетарій. Щодня я купала. Він у мене босяк. Як ногою гупне! Бризки на всі боки! У нас були такі бляшані ночви... Ох і босяк.
Вона засміялася.
— Мені бляшані не подобаються. — Ліля скинула светр. — Мені здається, що емальована ванночка краща. Вона красивіша. Така, як у нас у коридорі.
— Краще за все — дерев'яні ночви... Тепло зберігають... а запах який чудовий!
— Як у мене фігура? Ще не видно? — Ліля кілька разів повернулася то одним, то другим боком до Євдокії Іванівни, притуливши повні білі руки до грудей.
— Лягайте скоріше. Простудитесь. Ви ж після душу. Ану — марш у постіль. Фігура нормальна. Як у фігуристки... в сніговій симфонії. Лягайте.
Деякий час вони лежали мовчки. Десь далеко гули паровози та сурмили електрички.
— Люблю їздити, — позіхнула Ліля. — Вокзали люблю. Цікаво на вокзалах. Запах тирси, тютюну, носильники ходять... Люди купують в кіосках непотрібні книжки... Цікаво. Поїхала б зараз куди-небудь. Я навіть голоси вокзальних дикторів люблю. З них насміхаються завжди. А мені — подобається.
— Андрій поїхав, — сказала Дорошенко. — В Миколаївську область. Весь університет поїхав. В колгоспи.
— Цікаво, який прогноз на завтра?
— Невідомо. Я Феді сказала, щоб завтра Ілька не випускав на вулицю. Ілько розмовляв зі мною по телефону... Все в трубку бухикав.
— Якби сонце.
— В Миколаївській області гарна погода. Андрій написав.
— Так, — знову позіхнула Ліля. — Все ж таки південь. Світло погасимо?
— Я вимкну. Ви лежіть. Холодно.
Дорошенко прочалапала по підлозі й погасила світло. Перш ніж лягти в постіль, подивилась у вікно.
— Він не спить. Треба було все ж таки примусити його випити кефір. Зрання нічого не їв.
— Ніхто його не примусить, — мляво заперечила Ліля. — Це такий впертий чоловік... Нічого з ним не станеться. На добраніч.
Дорошенко знову гулькнула в постіль, радіючи теплу, що збереглося в складках ковдри. Вона довго не слала, лежачи з широко розплющеними очима; відчувала, як зігрівають обличчя маленькі струмочки сліз...
X
...Ігор не спав. Минала третя година ночі. Махов голосно й сито хропів, і Ігор подумав, що на привалі оцей хропак було б чутно у всіх наметах, — вони брали на висходження тримісні перкалеві намети, сріблясті стінки яких пропускали воду та звуки, — і всі, напевно, обурювалися б, і Махова навіть могли б намалювати в табірній стіннівці або ж на прощання дотепники із самодіяльності вдесятьох "відтворили" б його хропак, і відгомін од цього хропака ще довго блукав би по нічних горах, по тих горах, які вгадувалися в чорній тьмі цілком виразно, так що можна було уявити їхні обриси (небо над табором здавалося зовсім невеличким майданчиком з нерівними краями, а на тому майданчику люмінесцентно виблискували зірки).
"Ось хто спокійний, — з повагою подумав Ігор, прислухаючись до того, як хропе Махов. — Ось у кого треба вчитися мужності. Ось що значить побувати на війні. Він спить. Чому ж я не можу заснути? Буває летаргічний сон. Я захворів на летаргічне безсоння. Чого я боюсь? Боюсь проґавити початок?"
Перебрав у пам'яті прикмети хвороби Джосера: хвороба починається поволі, підвищується температура, легка недуга, болі в голові, дуже часто починаються розлади ковтання, водобоязнь. Все це нагадує сказ. Потім наступає черга паралічів... Потім...
Ігор спробував проковтнути слину, але в роті було сухо. Відчув, як усе тіло пітніє. Спробував ще раз ковтнути — і не зумів. У горлі пересохло. Ігор злякано скинув із себе ковдру, підвівся. На столі намацав пляшку, в якій лишилось трохи кефіру. Швидко підніс пляшку до рота. Кефір не виливався. Довелося кілька разів струснути пляшку. Кисла прохолодна рідина потекла в горло. Ігор зробив кілька жадібних ковтків і поставив пляшку на стіл. Заспокоєний і майже щасливий, ліг у постіль. Махов безтурботно хропів. "Оце справжня людина, — подумав Ігор. —Махов виявився сильною людиною. Махов молодець.
Мені подобається його сила, і впевненість у правоті, і протест, бо людина завжди повинна протестувати проти... не має значення — проти чого, — думав Ігор, — але людина не повинна бути покірлива, і Баландін сьогодні нарешті це відчув. Махов назвав речі своїми іменами, тільки й того. Він позбавлений усіх цих сантиментів, за якими деякі ховають власну кволість і дряблість. Але дуже він був нерухомий. Нагуляє собі гіпертонію. Зовні спокійний, нерухомий, а всередині — пекло. Дарма, що зовні спокійний, — подумав Ігор. — У всякому разі він може проковтнути слину, коли йому заманеться. Не маю жодного сумніву. Справжній хлопець".
Ігор підвівся, встромив ноги в холодні черевики і вийшов у передпокій. Тут було темно, стояв вогкий холод: в правому кутку, на стіні, мерехтіли якісь незрозумілі цятки. Ігор придивився ближче: світилися літера "Т" і цифри на телефонному диску. "Справжній підводний човен", — подумав він. Зняв із защіпки трубку (блимнув червоний сигнальний ліхтарик) і набрав номер Б 4-75-60.
Довго ніхто не підходив; Ігор уявив, як Гриць Сотников дивиться нетямкуватими очима на телефон, як чухає волосаті груди, як злазить із ліжка і човгає по кімнаті.
— Ти знову дзвониш, падлюко? — почув Ігор жіночий голос. — Ти мені даси коли-небудь спокій? Запам'ятай: між нами всьому край!.. Скінчено! І якщо ти ще раз подзвониш, я покличу міліцію. Зрозумів?
І гримнула трубка.
Ігор вийшов з передпокою і, обмацуючи рукою стіну, наблизився до прохідної кімнати. Проминувши холодильний прилавок, опинився в маленькому коридорчику, який вів у заразку і куди виходили двері кабінету Баландіна, душової кімнати і вбиральні. Ігор зайшов до вбиральні. Невиразне відчуття тривоги, що зародилося ще в передпокої, коли він прислухався до оскаженілого голосу незнайомої жінки, зміцніло: він зрозумів, що йшов так повільно й боязко по коридору, неохоче обмацуючи стіни, зовсім не тому, що не знав дороги.