Роту вишикували повністю, і капітан Акимов сказав: "Добровольці, крок вперед". Ну, там без усяких цих... Усі чітко зробили крок уперед. Ну, і вибрали найбільш здорових, фізично підготовлених. А я спортом займався, боротьбою дзюдо. Ми підготували машини, перевірили рукавні лінії, і шостого травня о дев'ятій вечора прибули на станцію. На "бетеерах" приїхали. Там було чотири офіцери: капітан Зборовський, лейтенант Злобін, капітан Акимов, майор Котін і генерал-майор Суятинов. І нас восьмеро — сержантів та солдатів.
Генерал-майор, коли ми приїхали, питає: "Розпочнемо відразу чи перекуримо?" Ну, обговорили це: "Розпочнемо відразу". Не виходячи з машин, одразу попрямували в район роботи. Заїхали туди. Встановлюємо насос і починаємо тягнути рукави. О пів на третю ночі роботу закінчили, приходимо, дезактивацію провели, помилися і лягли відпочити в бункері. А о п'ятій ранку надходить команда — знову туди. Мовляв, пройшла якась розвідка на гусеничному ходу і перерізала ці рукави... Заражена вода пішла... все це діло... Піднялися, перевдяглися, приїжджаємо на місце аварії, поміняли рукави — і назад. Усе це тривало хвилин двадцять п'ять. Минуло три години, а там постійно вертоліт чергує, і з вертольота повідомили, що вода фонтанує, дірка в рукаві — треба негайно усунути. Знову нас підняли. Ми відразу туди. Затиснули, і все. Нас одразу замінили, відправили в госпіталь на обстеження.
Зараз почуваюся добре. Батькам про це не писав. А знаєте, як було? Мені надали відпустку, я приїхав, а батько подивився у військовий білет, де записано дозу опромінення. Він мене питає: "Синку, звідки, що це?" Ну, я конкретно так нічого не пояснював, але він на цьому розуміється, одразу здогадався. Каже: "Розкажи, як було". Ну, я намагався якось полегшити. Не хотів розповідати в натуральному вигляді, як воно було насправді. Та вони самі про все дізналися".
Ніч з шостого на сьоме травня 1986 року назавжди увійде в історію як одна з найзначніших перемог над аварійним реактором. Не хочу дошукуватись солодкавої символіки і захоплюватись урочистими порівняннями. Назахоплювалися вже, досить. Та символіка напрошується сама собою: сталося це напередодні Дня Перемоги. І тепер для мене ці дві дати міцно поєдналися в один вузол. Скільки відміряно буде життя, завжди "травневими короткими ночами" згадуватиму травень 1945-го, зруйнований, спалений, але тріумфуючий Київ: "студебекери" на вулицях, зенітні батареї у парку Шевченка, що готуються до святкового салюту, сльози в очах дорослих людей. І поряд — травень 1986 року: бронетранспортери, що мчать до Зони, і слова одного офіцера, який прийшов до нас у лікарню: "Хлопці, з перемогою вас! Вибуху не буде!"
У колективі, що виконав це відповідальне завдання Урядової комісії, мені довелося побувати разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Зустріч організував Станіслав Антонович Шалацький — надзвичайно цікава людина, досвідчений журналіст, полковник Радянської Армії і водночас Війська Польського. Наприкінці 1944 року він був редактором газети Першої танкової дивізії Війська Польського "Панцерні", саме тої, в якій служили такі популярні герої телефільму "Чотири танкісти і собака".
На цю зустріч прийшли Герої Радянського Союзу льотчик-ас, полковник Георгій Гордійович Голубєв, який під час війни був веденим у легендарного Покришкіна, і уславлений розвідник, що врятував древній Краків від знищення гітлерівцями, Євген Степанович Березняк, відомий усій країні під іменем "майор Вихор".
Полковник Голубєв дуже яскраво і правдиво розповів про нелегку роботу льотчика-винищувача, саме про конкретну роботу, а не про "героїчні подвиги" взагалі: про фізичні перевантаження, що випадали на долю асів, про різні технічні хитрощі, до яких вдавалися пілоти на війні. Якщо ти не зіб'єш ворога, то він зіб'є тебе. А Березняк повідав про роботу розвідника у ворожому тилу, коли людина перебуває у постійному напруженні, повсякчас несучи в собі гнітюче відчуття небезпеки. Виживають за таких умов найвідважніші, найбільш спокійні й винахідливі.
Я дивився на молодих, 18–19-літніх стрижених хлопців з червоними погонами на плечах, бачив, як уважно слухають вони розповіді ветеранів. Подумав: років через сорок ці хлопці, вкриті сивиною, так само розповідатимуть про гарячі дні Чорнобиля, і точнісінько так, затамувавши подих, слухатимуть їх діти XXI століття.
Але якби я сказав про це солдатам, вони б не повірили, засміялися б. Бо сьогодні не можуть уявити себе старими.
ПОЛІТ НАД РЕАКТОРОМ
З перших днів аварії було взято під контроль ситуацію довкола аварійного реактора. Для цього використовувались усі доступні на той час шляхи — наземні й повітряні.
Микола Андрійович Волкозуб, 54 роки, старший інспектор — льотчик ВПС Київського військового округу, військовий льотчик-снайпер, полковник, майстер вертолітного спорту СРСР:
"27 квітня вранці мене повідомили по телефону: прибути в штаб з усіма індивідуальними засобами захисту. Це було в неділю. Під'їхала машина, я швидко зібрався, приїхав у штаб і там дізнався про те, що сталося.
Одержав наказ летіти в місто Прип'ять. Коли я пролітав повз станцію, то мимоволі зайшов збоку і побачив усю картину. Ці місця були мені знайомі, я часто літав там. Увімкнули на вертольоті бортовий вимірювач доз і вже при підході до АЕС помітили, що рівні радіації зростають. Я побачив вентиляційну трубу, зруйнований четвертий енергоблок. Був дим, а всередині виднілося полум'я, в розламі реактора. Дим був сірий.
Прийшов на Прип'ять, почув голос керівника. Там уже був наш керівник, генерал-майор Микола Трохимович Антошкін. Я сів на стадіон. До мене під'їхала машина. Я питаю: "А де ще є майданчик?" Відповідають: "Біля клумби, поблизу міськвиконкому". Я піднявся в повітря і сів біля клумби. Прибув у Прип'ять близько 16.00. Місто вже евакуювали. Тільки біля міськвиконкому стояли машини. Місто спорожніло. Це було дуже незвично.
Вантажили мішки біля річкового вокзалу, а возили прямо туди, на центральну площу. Звідти вертольоти йшли до реактора. Спочатку мішки не чіпляли ззовні, а закладали всередину вертольота. При підході до реактора відчиняли дверці й просто зіштовхували мішки.
27-го наші вертолітники кидали мішки до настання темноти. Доповіли на Урядовій комісії, що скинули,— зараз точно не пам'ятаю,— здається, трохи більше вісімдесяти мішків. Голова комісії Борис Євдокимович Щербина сказав, що це мізер, крапля в морі. Дуже мало, туди потрібно тонни.
Ми полетіли на базу й задумалися: що робити? Питання поставили на обговорення всього колективу — льотного і технічного. Скидати мішки вручну — це і непродуктивно, і небезпечно. Один борттехнік — ну, скільки він викине? І в ніч з 27-го на 28 квітня усі думали: як це краще зробити? Адже в принципі зовнішня підвіска МІ-8 може взяти дві з половиною тонни. І тої ночі народилася ідея — вантаж підвішувати на зовнішню підвіску. Класти мішки в гальмівні парашути винищувачів — вони дуже міцні — і підвішувати. На вертольотах є спеціальні пристрої для відчіплювання вантажів. Натиснув на кнопку — і відпускає. І пішло. Спочатку працювали на МІ-8, потім підключили потужніші машини.
Наш командний пункт було влаштовано на даху готелю "Полісся" в центрі Прип'яті. Звідти станція проглядалася як на долоні. Було видно, як вертольоти, злетівши з майданчика, заходять на бойовий курс для скидання вантажу, і можна було ними керувати. Складність полягала в тому, що ми не мали спеціального прицілу для скидання зовнішньої підвіски, тої гори мішків, що теліпалися під машиною. Відпрацьовуючи методику польотів, ми встановили, що екіпаж повинен дотримуватись висоти польоту двісті метрів. Нижче не можна через радіацію, крім того, там вентиляційна труба заввишки приблизно сто сорок — сто п'ятдесят метрів. Не якраз упритул. Прямувати треба на трубу. Це основний орієнтир. Я весь час бачу її... На ціле життя, мабуть, залишиться в пам'яті. Я навіть знаю, де які уламки лежали на ній,— їх ще ніхто не бачив, а я розгледів. На трубі були майданчики.
Швидкість витримували вісімдесят кілометрів. А керівник стежив за польотами з теодолітом. Намітили точку, і коли вертоліт опинявся в тій точці, надходила команда: "Скидай!" Відпрацювали так, що все попадало просто у розвал реактора. Потім трохи вище встановили вертоліт, який контролював точність попадання. Провадили фотозйомку і на кінець дня бачили, яка точність попадання.
Потім придумали ще одне удосконалення: зробили так, щоб парашут залишався, а мішки йшли вниз. Відчіпляли два кінці парашута. Згодом, коли працювали на потужніших вертольотах і кидали свинцеві болванки, скидали їх на вантажних транспортних парашутах, призначених для десантування бойової техніки.
Через кілька днів ми організували майданчик у селі Копачі. Це також неподалік від АЕС, але рівні радіації там були нижчі.
Те, що радіація не має ні смаку, ні кольору, ні запаху, попервах притупляло почуття небезпека. Ніхто на це не зважав — ні на пилюку, ні на що. Працювали що було сили. Респіратори, були, але, дивишся, солдати, які вантажили мішки, респіратори на лоба підняли, наче окуляри, і працюють...
Пізніше, коли розібралися, що до чого, інструктажі з'явилися, медицина у бій пішла, почали карати.
Згодом, коли вітер повернув на Копачі і різко підвищилися рівні радіації, змінили майданчик і пішли в Чорнобиль.
У цих польотах я готував екіпажі, роз'яснював їм методику скидання вантажу. На допомогу до нас почали прибувати екіпажі з інших частин. Певний досвід ми вже мали, і кожний екіпаж, який прибував до нас. ми спочатку ретельно готували. Розробляли схеми, як підвішувати вантаж, як виконувати політ, як скидати. Абсолютно все. Провадиш інструктаж, контролі, готовності і сідаєш другим пілотом, робиш ще один захід, а потім вони вже самі починають літати.
Після польотів провадили санітарну обробку та дезактивацію вертольотів.
Сьомого травня ми припинили закидування реактора. Як тільки припинили, на одному з засідань Урядової комісії вчені, спеціалісти постановили: для того щоб намітити дальші заходи по ліквідації аварії, треба знати температуру в реакторі і склад вихідних газів. На той момент підійти чи під'їхати до реактора було неможливо через високі рівні радіації.