З пальця в нього капала кров.
— Покроплений живою кров'ю, цей берег вікопомним буде, — докинув Окань.
— Вікопомний чи ні, але гинути ні за цапову душу я не збираюсь! — і Мотовило виліз із води.
— Слабак! — тільки й мовила Наташа. А до нас звернулась: — Сміливіше, хлопці!
Ми з Журавкою, наслідуючи дії Оканя, теж заходилися нишпорити в норах.
Ось під рукою щось заворушилось, поповзло геть. Глибше, глибше — і рак попався.
"Ну, й рачище!" — подумки відзначив я, викидаючи на пісок величезного лангуста. Кілограмів на два — не менше… Одного за другим витягав я з нори раків.
Майже півметрової довжини, вони були важкі й непіддатливі, щораз намагалися вислизнути з рук. Один із них, коли я намацував його в норі, таки щипонув мене за палець. Та я, пересиливши біль, все ж його не випустив.
— Ага, піймався, капосний! — зловтішно примовляв, розглядаючи розчепірені клешні лангуста.
— Одного хвоста вистачить, щоб досхочу наїстись, — відзначив Журавка.
— Та ще аби холодне пиво…
Але що ж із ними робити, з сирими? їсти їх так не будеш.
Володя Журавка запропонував:
— Біжи, Мотовило, в кущі, знайди сухостою. Не мені тебе вчити, як видобувати вогонь.
Коли на піску повзало з десяток спійманих лангустів і палахкотів огонь, Володя Журавка заходився оглядати коралові брили, що валялися по всьому узбережжю. Ми знали: старший матрос камінчиками просто так цікавитись не буде — він щось та задумав. І незабаром Журавка гукнув:
— Солоний, іди з Оканем сюди!
Ми підійшли і побачили завбільшки як невеликий казан мушлю тридакни.
— Беріть! — наказав старший.
Окань і я схопили ту стулку й понесли до багаття.
— Ну й казан! — захоплено вигукнула Наташа. — Юшкою, звареною в ньому, можна нагодувати увесь екіпаж "Буревісника".
— А поки що від пуза наїмося ми, — подав голос Мотовило, підкидаючи в багаття дрова.
Потім, за наказом Журавки, тим казаном зачерпнули морської води. Поставили на триногу — розкарякуватий камінь, вигребти з-під нього пісок.
— Тепер можна й варити.
— Давай, Мотовило, розкочегарюй! Незабаром вода в "казані" булькала.
Наташа кинула в неї жмуток якоїсь трави, через кілька хвилин — лангустів.
Лапате, як лопушиння, гілля острівного — щоправда, неродючого — банана замінило нам скатертину. Замість стола — плаский майданчик узбережжя.
Ми ніколи ще не їли такого смачного м'яса. Лангусти, солодкуваті й соковиті, нагадували м'ясо раків, хіба що трохи твердіше — от і вся різниця. Морська вода додала тому делікатесу ледь солонуватого смаку, а Наташина травиця — духмяних пахощів. Їж — за вуха не відтягнеш!
Оканя з кількома лангустами ми послали до боцмана, самі ж вирішили попірнати.
Ми навіть не сподівалися, що цього разу нам так пощастить і ми натрапимо в океані на цікаву знахідку…
Ще кілька днів тому зі сходу — десь, мабуть, відлютував шторм — набігали круті хвилі, так звані мертві брижі.
До тієї частини острова, де стоять наші курені, вони не доходили, розбиваючись об довгий кораловий мис, що, висунувшись в океан, захищав бухту й берег від південно-східних вітрів.
Але тут, видно, штормило неабияк: лінія прибою — вилинялі на сонці камінці й черепашки — простяглася за десятки метрів від берега, попід самими хащами.
Океан вгомонився, притих. Лагідно й ширококрило повівав над ним пасат.
І все ж пірнати в цих місцях, біля берега, звернутого до океану, небезпечно. По-перше, це навітряний бік острова, біля якого, як твердить боцман, значні глибини, а отже, розгулюють акули; по-друге, ми не знали, чи є тут течії і куди вони спрямовані.
Звичайно, лізти у воду, не знаючи місцевості, ризиковано, а то й просто глупство. Тому ми обігнули мис — південну окраїну Кілі-Кілі — і вийшли на берег, до внутрішньої лагуни.
Як я вже казав, усі острівці в атолі роз'єднані протоками, що ведуть з океану в лагуну. І хоч лагуна мирно й непорушно синіє під захистом довколишніх острівців і нагадує затишне лісове озеро, все ж у неї з океану проникає вода. Через вириті природою в кораловому кільці атола канали її наганяє вітер і прибій.
Протоки ті здебільшого глибокі, вільні од коралового нашарування, але є й такі, що, як сказав би Мотовило, старій жабі по коліна. Ніби степові вибалки бур'яном, поросли вони живими коралами.
Я одного разу гортав лоцію Тихого океану. В ній, пригадую, застерігалось, що без тубільних провідників, які добре знають підходи до островів, мореплавці повинні користуватися протоками з великою обережністю — можна сісти на рифи.
Ось така неглибока протока лежала і між Кілі-Кілі та сусіднім з ним пласким острівцем.
Ми поклали під тінистим деревом пожитки, захопили знайдені Паганелем маски і подалися до води.
Першим у лагуну, на наш подив, кинувся Мотовило. Я сказав "на подив", бо від природи Анатолій боягуз — кроку не ступне, якщо це небезпечно. А тут, на тобі, не розібравшись, що й до чого, скочив у воду.
Часто його вчинки, помітив я, розраховані на зовнішній ефект. Він, так би мовити, мастак напускати туману або, висловлюючись мовою боцмана, майстер "суричити мозок".
От і зараз — пірнув, баламут, і, щоб здивувати чи навіть викликати наше занепокоєння про свою персону, кілька хвилин не випливав на поверхню.
— Чи не скоїлось, бува, лиха? — першою стривожилась Наташа, пильно вдивляючись туди, де над Мотовилом колами розійшлась вода.
Ми теж, затамувавши подих, з острахом дивилися на притихле плесо. Але Мотовила там не було.
— Він що — гратися з нами надумав, цей пришелепуватий! — втративши терпіння, вигукнув Журавка. І, не діждавшись, поки той випливе, надів маску, пірнув, аби роздивитися, що ж там, під водою, трапилось.
Тієї миті, коли Журавка виткнувся з води, за сусідньою скелею майнула голова Мотовила.
Ну й штукар! Проплив під водою і сховався за камінням. Хоч я й сам люблю жарти, але… Тепер я цілком погоджуюсь із боцманом, який говорить, що море, мовляв, консервує людину, тобто якщо тривалий час буваєш у плаванні, то до берега повертаєшся таким, як і був раніше, — ніщо в тобі не міняється і не додається нічого. Новонароджений та й годі! "Але коли змалку в Мотовила в голові було лише дві звивини та й ті, мабуть, прямі, то їх, звісно, не побільшає!" — думав я про нього, обурений, як і решта товаришів, тією легковажною витівкою.
— Ти, Мотовило, егоїст, і на інших тобі наплювати! — кинула йому гнівно Наташа.
Паганель, розхвильований, блідий, втрутився теж.
— Від вас, шановний Анатолію Саврадимовичу, такого не чекав, — приклавши руку до серця, мовив він.
— Каюсь! — з легковажною посмішкою на устах вигукнув Анатолій.
— З тебе — як з гуски вода! — зауважив я.
Лише наш старший мовчав, міцно зціпивши зуби. Потім він сердито процідив:
— Поки ми тут, у воду більше не полізеш. Баста! Віддай маску і йди до речей.
"Ось так, голубе! — подумав я. — Піймав облизня, бо ж дисципліна є дисципліна. І, хоч ми й опинились на безлюдному острові, ніхто з нас, крім хіба що Мотовила, не збирається її порушувати. Ми здружились, а дисципліна нас спаяла воєдино".
Ось цей, дарма що малий, колектив і поставив зарозумілого матросика на місце. Осуд був загальний, і Мотовило, понуривши голову, знехотя побрів геть від лагуни.
— Ну, то як — пірнаємо всі чи лише ті, в кого є маска? — поцікавилась Наташа.
— Краще, звичайно, навперемінки і з маскою, — відповів Журавка. — Хто перший? — звернувся він до нас.
— Я! — неначе школярка, підняла руку Наташа.
— І я — теж! — вихопивсь я.
— Гаразд, ви пірнайте зараз, а ми з Адамом Варфоломійовичем потім, — погодився старший.
— Ходімо, Солоний! — взяла мене за руку Наташа.
Відколи ми на острові, вона засмагла, тіло її відливає бронзою. Струнка, сильна, Наташа нагадує спортсменку. Слід сказати: не було жодного дня, щоб вона на лужку, неподалік від свого персонального бунгало, не виконувала вправ, не бігала узбережжям, а потім не йшла купатись.
— Я не вірю, що не можна себе змусити постійно займатися фізкультурою, — на наші нарікання, що буцімто лінощі заважають робити фіззарядку, відказувала Наташа.
— Бракує сили волі, — жартома відповідали ми, впевнені потай, що тієї сили у кожного з нас — через край.
— Може, й бракує, — розважливо погоджувалась дівчина. — От тільки невтямки, чого ви зветеся моряками далекого плавання…
Критика — нищівна! І ми таки Наташу послухали: щоразу день починали з комплексу спортивних вправ. Навіть Мотовило позбувся зайвої ваги. Ну, а я став ще жилавішим.
Ми зараз удвох простували берегом.
Без хвастощів скажу: аби хто чужий цієї миті побачив нас, то неодмінно подумав би, що йдуть спортсмени, — такі ми були підтягнуті й стрункі.
Ремінець маски, який Мотовило підігнав до своєї кавунячої голови, для мене виявився слабким, тому маска спадала аж на шию. Минуло кілька хвилин, поки я його вкоротив. Тепер начебто гаразд. Маска щільно прилипла до обличчя, сховавши за прозоре скло мій ніс і очі. Щоб скельце під час занурення не спітніло, я зняв маску і, як учив Журавка, трохи на нього поплював, розтер слину, потім сполоснув водою. Аквалангів у нас, на жаль, немає — залишились на "Буревіснику". Разом з іншими пожитками потонули і металеві трубки, через які, піднімаючись з глибини, можна дихати. Але пристрасний підводник та й взагалі майстер — золоті руки Володя Журавка придумав інше. Він зрізав у джунглях молоду бамбучину, розпарив її у казанку з тридакни і загнув. З кокосового горіха вирізав загубник — трубка готова!
— Щось довго ти, Васильку, — нетерпляче озвалась Наташа, — вовтузишся.
— Уже! — востаннє поправляючи маску, відповів я.
Ми весело кинулись у воду. Та… це вже доведено життям: ніколи нічого не слід робити, нехтуючи вивіреним і випробуваним на практиці правилом. Бо вигадка все одно обернеться злом.
Так вийшло й цього разу. Адже замість того, щоб у море заходити, як і належить підводному плавцю, повільно, ми кинулися стрімголов.
Не встиг я пірнути, як відчув — маски немає. Що з того, що я тримав у роті, міцно закусивши, загубник! Трубка без маски нічого не варта.
І я випірнув на поверхню. Тієї ж миті помітив, що й Наташа лишилась без маски. Ба ні, вона в неї висіла на шиї. І сміх, і гріх! Але треба було якось дістати ту, що я впустив.
— Наше щастя, — сказав я, — що хоч твоя не втонула, бо глибини тут чималі, дно скелясте — шукай вітра в полі.
— Нічого, Солоний, — сміючись, відповіла дівчина, — на помилках вчаться.