Про дальніше повідомимо".
І жодного підпису.
"Наглядач — друг". Так, сьогодні субота, і сьогодні від його одержав Базилевич цього папірця. Друг? Але який він мовчазний і зарослий. Він — страшний!
Через два дні нова радість, нова надія. Сьогодні на вартовім посту стояв… О, як розгубився тоді Базилевич! Як він схвилювався!
Це було дуже просто, занадто просто. Базилевич мав свою денну прогулянку, і коли повертав із неї, на головнім вартовім посту побачив Колю Шпака. В червоноармійській шинелі, з гвинтівкою в руках, він повільно ходив від одного ліхтарного стовпа до другого. І раптом повернув голову й подивився в бік Базилевича.
Коля! Це ім’я звучить тепер, як щось давно загублене, давно забуте. Коля Шпак! Адже ж колись, дуже давно, може, безліч тому років, були з ним в одному осередку, були гарні приятелі. У Колі була дружина, і звали її Наталя. Так, Наталя, Наталочка, Талочка. І от тепер знову зустріч. Така зустріч із Колею!..
Колю, Колю, ти ж упізнав мене, чому ж ти стоїш, і дивишся, і мовчиш? Так, це я — Базилевич, і я зараз ось тут у в’язниці, і ти, Коля Шпак, вартуєш мене, щоб я не втік. І… я почуваю, що мені не соромно тебе… тебе єдиного.
Що це? Ти зупинився й киваєш мені рукою? Так, ти впізнав мене, ти… вітаєш мене?..
Базилевич написав на клаптику старої газети: "В понеділок на варті стояв червоноармієць Микола Шпак, мій колишній товариш по комсомолу. Молю вас, спробуйте діяти через нього: може, швидше дійдемо мети". Через два дні клаптик передано через руки наглядача… кому? Сам Базилевич цього не знав. Йому тільки було відомо, що наглядач цей — друг, що хтось є на волі, що турбується за нього, за Базилевича.
Минуло дванадцять днів. Так, рівно дванадцять. Базилевич добре рахував їх, ці довжелезні, ці повні тривожного чекання, тоскні дні.
Дванадцятого дня була субота, і ввечері, вже після перевірки, цокнув "вовчок" у дверях камери. З тремтінням, із замиранням серця скочив Базилевич з ліжка. На нього дивилися глибокі похмурі очі з-під насуплених кострубатих брів.
Наш наглядач, друг! — упізнав він і похапцем підійшов до дверей.
Далі якась буйна радість, тривожна надія, і слова, слова, слова… Ах, ці слова! Вони летіли звідти, з-за дверей, випливали з гарячої мли, п'янили душу, мозок… Базилевич зрозумів одно: все мусить наступити в понеділок. В понеділок йому треба буде спускатись перед світанком по линві, перелізти мур, а там… там уже чекатиме візник і… далі він нічого не знав…
Ні, це занадто страшно, це ж — жах! Тікати, спускатись по линві? І це мусить робити він, Базилевич? Ні, ні!..
І враз перед очима стала його камера — невеличкий кам'яний чотирикутник. Ураз пригадалась та картина, що він її так часто уявляв собі: кілька рушниць направлено йому в груди. Випал… кров на траві…
Знову тихо цокнув "вовчок", і те ж саме волосате обличчя тихо запитало:
— Ну, що, розшолопав усе?..
— Господи, Господи, — шепотів Базилевич. — Хіба ж це буде так, хіба ж воно буде?..
Коли ця волосата й кострубата людина просто, без усяких "підходів", забалакала про це, Коля відчув, як холодний льодок пробіг у нього поза шкірою.
Це ж якесь божевілля, це ж просто… ні, Коля не може добрати слова, яким би можна було назвати те, що він зараз почув!
У самому серці в'язниці сидить цей жахний наглядач, цей страшний зрадник, цей нечуваний злочинець! І ця людина насмілюється робити Колі такі пропозиції, ця людина хоче його купити! О, ні, Коля не продається! Коля в першу чергу — комсомолець і червоноармієць. Він буде діяти швидко й рішуче: він негайно заарештує цю людину, цього злочинця, цього…
А наглядач знову вже сховав свої безкольорові очі кудись углиб, під кострубаті похмурі брови, і ось знову, і знову бринить його глухий, придушений голос:
— І думку я вашу добре знаю: арештувати його й край… мене цебто… Ну, і що з того буде? А те буде, що тепер я — наглядач, а тоді хтось інший буде на мойому місці і буде наглядати вже за мною. А ви думали над тим, скільки ви душ загубили б таким своїм вчинком, скільки людських сердець ви розбили б? По-перше, погубили б мене, по-друге — дружину "його", по-третє, його самого, і, нарешті, себе. Так, так, і себе, бо вас усе життя мучила б думка, що через вас загинув ваш колишній товариш, який — і це головне — зовсім невинний.
— Невинний? — скрикнув Коля. — А хто ж це так турбується про його визволення, яка таємна організація пропонує мені піти на злочин? Хто ті люди?
Кострубата похмура людина з безкольоровими, захованими десь у заглибинах очима, ледве-ледве посміхнулася. Заворушилися куточки губів, і наїжилась щетина на бороді:
— Організація ця у вашій уяві. Турбуються родичі й жінка, пам’ятаючи вас, як колишнього товариша, який не захоче смерті… невинної загибелі. "Він" цілком невинний.
— Але ж невинних не тримають у в'язницях, ви самі знаєте?
— Так, знаю. Проти нього тяжке обвинувачення, і його, звичайно, розстріляють. Але він, знову кажу, невинний. Його просто закрутили в якійсь грі, і хтось вийшов сухий із води, посадивши його до в'язниці.
Голова крутиться в Колі. Наглядач так спокійно, так упевнено говорить, ніби він усе знає, ніби знає всі дрібнички цієї справи.
— А може… — зринає десь далеко тривожна думка. — А може ж, і справді невинний?.. Але ж тоді суд… суд розбереться у всьому і, коли невинний, виправдає…
І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:
— А суд що? Звісне діло — доказів багато, суд засудить обов'язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити — не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…
А на другий день знову ті самі розмови, на третій — знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…
…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.
Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..
"І от тепер — кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!" — думає він.
Але звідкілясь із споду, з-під навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.
"Що ж це? Що?" — тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:
— Цієї ночі… цієї ночі…
Так, цієї ночі. І знову, й це — так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна — в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.
"Невже за північ? — він подивився на небо, на бліді сузір’я. — Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…"
Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.
Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.
Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…
— Ще хвилина — і буде пізно! Пізно!
І раптом звідкілясь далеко-далеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…
А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..
І ось — він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, — злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!
— Що я роблю? — гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. — Що я роблю? Це ж — кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…
Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.
І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.
Жовтень 1927 — січень 1928.
Харків.
1
Ройовий — командир відділення. — Тут і далі примітки Ярини Цимбал, крім окремо зазначених.
2
Чембур (чумбур) — повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.
3
Балагула — єврейський візник, який їздить на критому дорожному возі.
4
Кот (жарг.) — сутенер, бахур.
5
Рядки з популярної радянської пісні "Молода гвардія" на музику тірольського гімну. Російський переклад "Вперед, заре навстречу…" належить Олександру Безименському.
6
Поплавок Полянського — засіб для влаштування пішохідних мостів і поромних переправ, розроблений офіцером Полянським, — глухий мішок із подвійної парусини і гуми, який надували повітрям. Використовувався під час двох світових воєн.
7
Біг, Бог — річка Південний Буг.
8
Джура — тут: ад’ютант.
9
Опука — м’яч.
10