І передає чашу батькові.
Батько підносить чашу і говорить:
— На здоров'я і на щастя господарю і всьому його дому! — І теж відпиває ковток і ставить чашу поруч із глечиком.
Після цього вітання чоловіки взялися до каші. Ілько — зразу за ними. І така була насолода від каші. Ніби ніколи нічого смачнішого не їв. Та й справді — каша пшоняна, але ж із шматочками сала і солонини. І хліб-загреба, печений на капустянім листі.
Далі служниця принесла шмати смаженої риби. Прежирнючий і претовстенний був лящ. У лящі багато дрібних кісток. Але цей був такий великий, що його кістки було легко вибрати.
Ілько набагато раніше впорався із кашею, ніж дорослі. Бо вони їли неквапно і час від часу по черзі підіймали чашу-братину і виголошували один одному віншування. По багатьох разах вітань та побажань, пішла цікавіша, як для Ілька, розмова. Говорив, власне, господар:
— Я оце чого на коні верхи їхав? їздець із мене абиякий. Але треба для честі. Торги мав із новгородськими гостями. Мене з ними певні люди звели. Сказали, що новгородцЬушкуйники привезли славні речі. Але не хотять все облишити і на відкритім торгу продавати. Домовились здибатись. Не у новгородській садибі при Туровій Божниці. А там в одному тихому місці...
— Біля попів, під Стовп'ям?
— Ну, сусіде, і як ви вгадали?
— Адже там ні княжих, ні подільських нишпорок не буває. То глухий куток від усіх торжищ. Там усі один одного знають. І там легко через Глибочицю на човні.
— Ті новгородські розбійники цієї зими ходили по здобич до льодової землі. Пограбували там язичників, як ніколи! Взяли вовчого хутра...
— Хіба в нас нема? — дивувався Ільків батько.
— Е, друже мій люб'язний, — вже чулося, що Карпо захмелів. — Хутра білих вовків!
— Геть білих? — ще більше здивувався батько.
— То чого б я вам брехав? Ось зараз побачите. — Він хитаючись пішов до глиняного вмивальника над різанкою. Ретельно обтер руки. Хиткою ходою Карпо підійшов до довгої мальованої скрині — від вікна до вікна була завдовжки. Підважив важке віко. Витяг перекидні торби. Розв'язав і витяг пухнасту білу, просто сяючу, шкуру. Голова була вовча і хвіст. Вправним рухом Карпо накинув шкіру собі на спину, морду натяг поверх голови. І, забавляючись, завив, перекривляючи вовка.
Ілько аж здригнувся: здавалось, що на хвилю Карпо таки перекинувся на вовка.
Зав'язуючи знов торби, Карпо похвалився:
— Чотири шкури. Чотири білих вовки. А вже сідаючи до столу, промовив:
— От тільки що мене цікавить. Там, кажуть новгородські розбійники-ушкуйники, не росте хліб. Ті язичники їдять тільки м'ясо, рибу та птицю. І як вони могли добре вичинити ті шкури, як у них нема ні хлібного квасу, ні кислого тіста, ані висівок житніх? От це — загадка. Та що там білі вовки? Я у них прикупив риб'ячий зуб. Пів-то-ра лік-тя зав-довж-ки! — І кожум'яка Карпо витяг з іншої скрині ледь вохристий моржевий бивень.
Ілько не втримався, зіскочив зі свого ослінчика і підбіг до кожум'яки. На таку Ількову нечемність, що без дозволу підійшов, підпилий Карпо не звернув ніякої уваги. Ілько дивився на це диво. Довге, лискуче і, певно, важке. Якось це по кольору відчувалось.
Коли внизу зарипіли сходи.
Карпо вправним рухом сховав моржевий бивень до великої шкату-ли, а шкатулу закрив у скрині.
Дівчина-чага поставила на стіл здорову миску з гарячими млинцями і жбанок із грушевим узваром. Ількові на ослін — невелику тацю з млинцями і кухлик з узваром.
Дорослі ще виголосили вітання одне одному. Поїли млинці, запиваючи грушевим узваром. І ще раз пригубили по черзі братину. Зайшла дівчина-чага.
— Дівко! Поклич старшого. Та живо!
Дівка метнулась по сходах, що так зарипіли, ніби десять олійниць тисли.
— Сусіде, вам треба нові сходи поставити. Або ці відрихтувати. Бо як скоморохи грають у вас надворі, так воно рипить.
— Та нехай буде. Не валиться — то й добре.
Загупало по сходах, заспівало, зарипіло дерево. Об'явився старший парубок.
— Ти дивився чан?
— Дивився.
— І що? Вода стоїть?
— Стоїть. А куди їй дітись?
— Ну йди. Але без мене нічого не робіть.
— Добре, — вклонився парубок і пішов геть.
Карпо мовчки відсунув посуд по столу і виставив на нього невеличку шкатулку чи то із світлого дерева, чи з темної кістки. Клацнув віком і видобув звідти малесенькі терези з мідним коромислом і двома маленькими шальками. Підняв їх у руці, щоб вони не хитались, і було видно, що немає в тому підстави — шальки однакові. Далі він показав батькові малесеньку гирьку. Зблизька подивився на неї і кивнув головою. Тоді кожум'яка Карпо вийняв із шкатули малесенькі кусники срібла. Обережно їх поклав на порожні шальки. Один. Перша гиря переважала. Другий. Гиря не зрушилась із місця. Третій. Гиря постояла мить, наче думаючи, і плавко пішла вгору. Спинилась — і шальки потихеньку вирівнялись. Карпо зняв куснички срібла і припечатав їх по одному до дощок столу.
Батько підгріб їх ребром долоні до себе і заходився відв'язувати від пояса калиту.
Щось майже тьохнуло Ількові в серці: "Чи не побачить Карпо перлину?!!".
Батько подивився з обох боків на кусники срібла і почав їх складати в гаманець. І як на підтвердження здогадки Ілька Карпо раптом перехилився через стіл і спитав якимось незвичним голосом:
— Слухайте, сусіде, а що то у вас там таке золотаве?
— Та нічого такого...
— Та ні, куме, я ж бачу, щось золотаве світиться...
Ілько раптом відчув, як у нього від страху онім іл и губи та здерев'яніли ноги. І він не міг ні сказати слово, ні ворухнутись.
— Та що ви, сусіде, причепились? — Здвинув плечима Ільків батько. — Ну намистина золотава.
— А покажіть! — По-п'яному вчепився Карпо.
Ількові вже й дихання перебрало, і він чув, як торохкотить його серце.
— Та дивіться! — Ільків батько простяг медово-жовту кульку кожум'яці Карпові.
Той взяв, підніс до ока і почав крутити проти світлих дверей.
— Диви, який бурштин прозорий, як скло! — Сказав задоволено Карпо. — А ви казали, що нічого там особливого.
— Особливе було б, якби ціле намисто таке. А одна намистина...
— Слухайте, сусіде, а продайте мені! Я докуплю намистин, і буде моїй жіночці добре намисто.
— Та нехай буде дарунок вашій дружині.
— Ну, дайте я вас обійму і поцілую!
І підпилий кожум'яка обійняв Ількового батька.
— Ну, ходімо, синку, — сказав батько Ількові. — Вже нас давно зачекались. Поки ми прийдемо, то й вечеряти не сядуть.
Ілько зразу й піднятись не зміг, так йому ослабли ноги. Аж в колінах трусились.
— Вставай, вставай, синку, ти ж вина обезького* не пив. Воруши ногами. То в мене голова ясна, а от ноги те вино однімає.
— Але ж смачне вино. — Чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Карпо.
— Та смачне до біса! П'єш, як легенький узвар, а вже хоп — і ноги важкі.
— Отож бо! Всякий трунок свою хитрість має.
Ілько якось опанував себе і непевними кроками пішов за дорослими. Коли почув у спину солоденький жіночий голос:
— Хлопчику, ходи-но сюди.
Цей голос привів Ілька до повної тями. Він таки нечувано зрадів, що то все була омана. І ніхто перлину не побачив. І нікому іншому вона не дісталась. Він обернувся. Жінка манила його до себе пальцем. Він хутко підбіг до неї. Не сходячи зі стільця, вона подала йому червоний клубочок.
— Це, хлопчику, дарунок твоїй сестрі Марійці. Нехай вона тобі ще кращу сорочку вишиє. Щоб була вона така гарна і барвиста, як і твоя доля!
— Дякую, моя господине! — Знов Ілько притис руку до серця і вклонився в пояс, трохи порачкував, а тоді побіг.
Батько і кожум'яка Карпо обійшли чан навколо, добре обдивившись. Вода в ньому стояла непорушно дзеркальна. І все в ній відображалось, ніби у величезному люстрі. З цього боку йдеш — темний паркан, а над ним — освітлені золотавим сонцем помальовані схили їхньої Хоревиці. Далі йдеш — темні у синім затінку схили Копирова кінця. А над ними десь в глибині неба летять лелеки, маленькі-маленькі, важко змахують крильцями. А тут від Карпової оселі стоїш — то тільки напнуті на рамах телячі шкури та високий паркан. І високе тепло блакитне, бірюзове передзахідне небо.
Та враз блакитні небеса розлетілись в друзки, розсіялись краплями.
То парубки сипали з відер просіяну, протерту золу. Над чаном закуріла сиза тонка пилюка. А підмайстер вже заливав із різанки густе, як сметана, вапняне "молочко". Далі в чан полетіли руді телячі шкури. Всі четверо парубків похапали здоровенні, ніби весла-правила, копистки, і почали ними толочити в чані.
* Обези — загальна назва в часи Київської Русі для земель Абхазії та Грузії.
— Ходімо, Ільку! Людям ще сьогодні роботи вистачить!
І Карпо провів їх до самих воріт. Прощаючись, батько сказав:
— Сходи, сусіде, вам треба підрихтувати. Не тому, що риплять, а тому, що можуть завалитись. Там погані стояки. Сусіде, я й не те, щоб з вас заробіток мати. Я зроблю з охоти! Бо мені, яко древодєлю, на душі дере, як я таке бачу. Там треба стояки поновити і пази зробити вужчими. Відновити треба і стояки огорожі на сінях. Береженого Бог береже, як кажуть.
По цих словах батькових Карпове лице проясніло, і він вивів їх і за ворота. А тоді вже повернувся на подвір'я.
— А що, синку, — батько покуйовдив важкою рукою Ількові непокірні патли. — І попрацювали, і погостювали... Наче? Га?
— Я так злякався!
— Тс-сс... — Нахилився батько до сина. — Про ладунку — ні слова. Вона у потрібному місці.
І вони спускались посередині кожум'яцької вулиці. Попереду йшли дітлахи, жінки та дівчата, щоб зустріти свою худобу із Оболонського пасовища.
— Тату! Мені побігти за Лискою?
— Як є сили — то збігай!
— У них смачна каша. З солониною. І риба така смачна, млинці пахучі. Тільки у дворі і скрізь — важкий дух.
— Е синку! Того, що в них дух важкий, того й на столі добре пахне. Кожна робота має свій запах. Від кожної роботи їжа має свою ціну і свій дух.
***
І тут ще одна пригода. Як вибіг Ілько на міст, то побачив, що вже в самім низу Копирівського узвозу спускаються утрьох сестри Катерина й Марія, і з ними його брат середульший Михайло. Якби хто чужий, то й не впізнав би, що то Михайло. Сунув, наче здоровенна копиця. За плечима на шлеях велетенський берестяний козуб. На козубі — сніп різного зілля, макові головки на довгих стеблинах, любисток, пака смуг молодої дубової кори та оберемок липового лубу. В обох руках кошики вербові, через плече — полотняна торба.
Ілько помчав до них — вирішив, що коли швидко бігтиме, то й до рідних встигне, і корову займе.