Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.
Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.
Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони дійсно вірили, що Галя — відьма, тоді це все змінювало. Вона точно не була ученицею знахарки чи травниці, а значить, зціляти не вміла. Тільки закрутки ставити, наводячи тим причину на пшеницю; ще, мабуть, молоко у корів здоювати. А то і щось гірше — але не богоугодне, шкідливе.
Тоді її не врятує навіть те, що вона Гнатова сестра: Андрій власноруч відрубає голову.
Він штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я. Назустріч вихопився з-за хати кудлатий безпородний пес, але Ярчук тільки рикнув гортанно, як його колись навчив Світайло, — і собака, підібгавши хвоста, скочив під ґанок.
Рипнули двері.
— Е, та в нас гості! — протягнув сухорлявий чоловік середнього віку, з куцими вусиками і безбарвними очима. — Галю, чуєш! Гість, кажу, вшанував. Ви, добродію, чи дверима не помилилися? До нас рідко хто заглядає, живемо самотиною. — Він перехопив чіпкий Андріїв погляд і кивнув: — Бачу, не помилився. Ну то прошу до хати, там і поговоримо. Заходьте...
Андрію Кость не сподобався відразу. Але обидва знали, що "гість" зайде.
У хаті було темно і трохи вогкувато. Не сказати, зовсім не прибрано, але наче прибирали знехотя, з примусу. Образи в червоному кутку були трохи перекошені, а вікна вкривала легка поволока пилу. Солодкаво пахло цвілим хлібом і землею.
Галя сиділа за столом, безвільно поклавши перед собою руки. Ярчук пам’ятав її зовсім іншою, коли вона ридала і заламувала ці самі руки, дізнавшись, що брат ось-ось помре. І та Галя, навіть ридаючи і божеволіючи, вигляд мала кращий, ніж теперішня.
Вона важко відірвала погляд від голої, темної від часу стільниці.
— Хто це, Костю?
— Хіба не впізнаєш? Здається, він прийшов до тебе. — Господаря, судячи з голосу, дуже розважало те, що відбувалося. І Андрій уперше пошкодував, що не взяв із собою хоча б осикову трісочку.
Галя повернулася до нього і облизнула змертвілі, схожі на двох перегодованих гусениць губи.
— А-а, так. Ви — пан писар, що років десять тому в матері моєї зупинялися, коли через село проїздили.
— Точно, — всміхнувся Андрій. — От же пам’ять у вашої господині! — повернувся він до Костя. — Все пам’ятає!
— Навіщо ви прийшли? — раптом спитав господар. — 3 цією скринькою. Невже хочете заплатити старості? — І зробив порух, наче збирався доторкнутися до Андрієвої руки, але останньої миті стримався. Теж облизнув губи і зчепив пальці у "замок", певне, аби не так тремтіли.
— Сам не знаю, навіщо. — Ярчук важко опустився на лавку, намагаючись зберегти однаково велику відстань до обох. — І як ви так довго протрималися? Гаразд, живете на околиці, з людьми рідко зустрічаєтеся. Але ж до церкви ходите?
Він особливо виділив "з людьми", і Костеві це не сподобалося.
— Був би ти з осикою чи зі сріблом, — сказав тихо господар, — я б тебе і на поріг не пустив.
— Пустив би, — відмахнувся Андрій. — Якщо не з цікавості, то... Пустив би. Розповідай, як усе почалося.
Кость хмикнув, схоже, трохи розчаровано:
— Так ти прийшов просто розпитати?
— Я згадала, — раптом прошепотіла Галя. — Ви врятували Гната, ви і ще один, так?
— А тепер заявився рятувати тебе, — підсумував Кость замість Ярчука. — Ну то скажи йому! Скажи, що рятувати тебе вже пізно, що ти сама так хотіла.
Галя, на подив Андрія, цілком ствердно кивнула:
— Правда, хотіла. Тепер уже нічого не вдієш.
— То це вона тебе, виходить, оживила? — не повірив Ярчук. Якось важко йому було уявити, що Іринина донька на таке спроможна.
— Кисим, — проронив, наче сплюнув, Кость. — Оживив мене Кисим, хай йому грець! Ну і... допомогли йому теж... Не має значення. Оживив — Кисим, але якби не Галя, довго б я не протягнув.
— Але навіщо?!
— Я люблю його, — просто відповіла вона.
Кость гарячково блиснув очима:
— Нашому гостеві, певно, важко таке уявити. А ще важче — збагнути, що я тут залишився не зі схильності до людожерства. Як, вірите, шановний?
— Вірю, — відгукнувся Андрій.
Він пригадав, як одного разу довелося зустрітися йому з дивним поляком — своїм тезком, тільки того звали на польський лад, Анджеєм. А займався пан тим, що планомірно винищував усіляку нечисть, яку тільки міг відшукати. Робив це за гроші, на них і жив. Здалека впізнають одне одного не тільки рибалки — тезки, незважаючи на ворожість між козаками і ляхами, що існувала вже тоді, розговорилися. І, поміж іншого, пан Анджей скаржився Ярчукові, мовляв, працювати стає дедалі складніше. Різні шкідливі тварюки-людожери вивелися, вимерли, аби їх!.. — а ті, з ким нині доводиться мати справу, тільки з вигляду такі харцизяки. Здебільшого ж вони просто нещасні створіння, які з дурного розуму потрапили у халепу. На таких і рука не піднімається; а з другого боку, якщо він на упиря перетворився (хай здуру) і кров людську п’є, то його вже не перевиховаєш, назад на людину нормальну не перетвориш...
От вам, шановний, дилема серйозна — і як її, скажіть, вирішувати?
І це, зауважу, тенденція, як кажуть учені мужі. А суть її полягає в тому, що з приходом на наші землі християнства кількість створінь нелюдського походження, себто нелюдів, різко зменшилася, натомість майже вдвічі збільшилась кількість нечисті. І, клянуся своїми шляхетними предками, невідомо ще, що гірше! Бо з першими все-таки, що не кажіть, боротися було незрівнянно легше.
Зараз, сидячи у напівтемній хаті Костя і Галини, Андрій уже знав майже всю їхню історію, знав, хоча самі вони не сказали про неї і двох-трьох слів. Кость, звичайно, був нечистем. Таким його зробив, змусивши повернутися з півшляху до дороги Господньої, якийсь Кисим. Найвірогідніше — татарин, причому ім’я в нього напевне інше, бо "кисим" татарською означає "смерть". Однак не це зараз важливо, а те, чому Кость так довго залишався "живим". Відповідь, здавалося б, була однією-єдиною: Галя любила його настільки, що поділилася з ним своєю вітальністю, своєю часткою життєвої енергії, яку мала. І тепер у них була одна доля на двох — і її, звичайно ж, не вистачало. Звідси Галині блідість, кволість рухів та інші хворобливі ознаки.
Але залишалося незрозумілим, хто навчив її зробити це, — по-перше. А по-друге — навіщо. Який зиск з того научителю, де його інтерес?
І чому їм так довго дозволили жити у селі? Напевно ж люди знали, хто вони такі, це Ірина, любов’ю своєю материнською засліплена, до останнього часу ні про що не здогадувалася.
— Кохайтеся, чорнобриві, та не з упирями, — похмуро пробурмотів Андрій. — Ну її я ще зрозуміти можу. Все-таки — чому залишився ти? Відчув же, що жити так — не галушкою у сметані плавати. І Галі тобі зовсім не шкода?
— Дурень ти, шановний, хоч і знаєш багато, — процідив Кость. — Гадаєш, я з власної волі?.. Татари — ті хотіли просто дізнатися, де скарби батькові закопані. Для того мене і підняли. А потім... Та, яка все так влаштувала, вона, знаєш, сильніша й за Кисима, набага-ато сильніша. Тому якщо чогось забажає, неодмінно матиме. Наказала чекати, наказала людей без потреби не лякати і не чіпати. Просто жити і все. ...Наче я чіпав би!.. Та ти хоч можеш собі уявити, гостю, як це — мертвому серед живих! Є речі, над якими розум не владний. Коли я поряд із повнокровними, мене тягне доторкнутися до них, взяти в них хоч дещицю їхньої долі, вітальності, хай їй грець!
— Такого не можна довго приховувати. Чому тебе терпіли тут? І чому нині їм терпець урвався? Невже старості просто знадобилися гроші?
Кость відмахнувся:
— Йому? Та ні. Не знаю, чому вони раптом вирішили позбутися нас, але точно не через гроші. А терпіли, бо Кисим пообіцяв село не чіпати.
— То він знайомий зі старостою?
— Передавав йому кимось свої умови. До того ж зробив так, аби староста повірив що з ним не жартують, — вже й не знаю, за допомогою яких доказів переконав старого. Мені байдуже. Та тепер для старости ці докази нічого не варті. Я і тобі все розповідаю, бо не хочу йти ось так, мовчки...
— Йти?
— Атож, сьогодні я піду, звільню її і звільнюся сам. Пам’ятаєш, який сьогодні день?
Андрій ляснув себе долонею по лобі:
— Точно! "Дідова Субота", перед Святим Дмитром!
Цього дня влаштовували поминки мертвих, щось на зразок Русалчиного тижня. Ще один спосіб полегшити невпокоєним душам шлях за виднокрай.
— Але чому ти чекав так довго? — здивувався Ярчук. — Давно ж уже міг...
— Наказали — і чекав. А тепер строк скінчився і мене звільнили. Дозволили піти.
І тут знову щось у тому, що відбувалося, здалося Ярчукові вкрай дивним. Він іще не розібрався, що саме, але відчував: не можна сидіти склавши руки.
— Ти ще про дещо забув запитати, — посміхнувся Кость.
— Про що ж саме?
— Про те, як я збираюся піти. — Одним махом він вихопив з-за спини пістоль — і тепер Андрій зрозумів, що його насторожувало. Весь час, відтоді, як він увійшов до хати, Кость намагався триматися до Ярчука тільки обличчям. — А в мене, — продовжував нечисть, — є тільки один вихід. І в прямому значенні, і в переносному. Вдруге не помирають. Оскільки вдруге не живуть. У мене, бачиш, життя позичене. І щоб піти, я мушу розірвати зв’язок. А це можна зробити одним-єдиним способом.
Андрій стривожено перевів погляд на Галю — зовні та була спокійною і байдужою, наче ікона. Однак німе питання зрозуміла — і відповіла:
— Не турбуйтеся, пане Андрію. Я цього давно вже хочу. Це ж страждання, а не життя.
— Але якщо зв’язок урветься, ти знову житимеш як раніше! Твоя доля...
Від хвилювання він рвучко подався уперед, і Кость тут же наказав:
— Сиди! Сиди, вельмишановний, а то, лиха година, я цю кулю пущу тобі у лоб, а не їй. Пістоль, звичайно, доведеться перезаряджати, але тобі, гадаю, вистачить і однієї кулі.
— Це уже від твоєї влучності залежить, — сказав Андрій. — Слухай-но, але ж ти кохаєш її чи я неуважно слухав? А якщо кохаєш, так піди сам і залиш їй життя.
Кость болісно похитав головою.
— Ти не розумієш.