А я оце, видужавши, знову про те ж...— почав він, звертаючись до Чмиря.
Чмир, тримаючи рушника через плече й розчісуючи голову, відповів на привітання й слухав, що скаже йому ложкар.
— Про те ж, про що раніше говорив...
Карлюга допитливо подивився в очі Чмиреві й додав:
— Я, знаєте, хворів, і тому не міг особисто поговорити з вашим головою... От коли б ви його покликали...
— Він допіру пішов до волості...
— Ох, який жаль...— сказав Карлюга з удаваним жалем.
Перекинувшись ще словом про погоду, Карлюга почвалав до своєї хати.
Підозріння, що на горищі він здибався з Чмирем, тепер розвіялися. Нічого було тому підглядати вночі за мезоніном, коли він може зайти туди, коли схоче, і подивитися все, чого не забажає. А може, він стежив за ним, Карлюгою? Ні, і того не могло бути. Коли б він справді стежив, то мусив би, помітивши його в темряві, вжити заходів, щоб зловити. Ні, то був не Чмир. Хтось інший, окрім Каолюги, цікавиться мезоніном. Але хто?
Після нічної пригоди на горищі Карлюга до ранку побоювався, що почнеться розшук, та цього не сталося. Той, "другий", видимо, боявся його, Карлюги, і, може, вважав за ворога, що хоче "його" піймати.
По тій пригоді Тома ночами прислухався, чи не йде, бува, хто по сходах на горище, але нічого не чув. Певно, і "той" налякався й вичікує.
Загадка так і лишилася не розв’язана, і Тома блукав у лабіринті здогадок, щодалі більше заплутуючись у них.
Чи не знає чого Марта? Вона має змогу більше спостерігати, і її можна б було легко підбити на відвертість. Шкода тільки, що Марта більше не зверталася до нього, старанно уникала зустрічей, а коли Карлюга одного разу поздоровкався з нею, так дівчина похапцем зникла за дверима флігеля.
А шкода. Може, пощастило б щось прочитати в очах, піймати на слові, зрозуміти недоговореність або при зручній нагоді налякати її, натякнувши на речі, що, як вона певна, нікому не відомі.
Марта стала зовсім інша після побачення з озброєним молодцем у лісі. Згадка про це побачення неприємно лоскотала десь у серці, і як Карлюга не відбивався від неї, вона настирливою мухою турбувала його спокій, і щось подібне до образи відчував Тома, згадуючи дощовий день на смолярнях...
Повернувшись до себе нагору, Карлюга взявся за долото, але тріски не сипалися тепер з-під нього таким водограєм, як колись. Мляво сковзалась рука по молотку, і долото не заглиблювалось у дерево.
Він наварив собі картоплі й пообідав. Потім ліг і заснув, але й уві сні голова не вгаваючи снувала нитки каламутних думок, і тисячі комбінацій пропливали в голові, зникали й давали місце новим і новим...
Надвечір він прокинувся з чітким і виразним планом у голові.
Нетерпляче чекав він вечора, а коли каламутно-туманна імла почала обволікати все навколо, він вийшов на дворище. Комунари поралися коло скотини, Чмир тягав воду з колодязя, зливаючи її я корито для скоту.
— Холодно вже стало в моєму курнику,— сказав він підійшовши до Чмиря.
— Взимку, мабуть, і ми померзнемо... Будинок гнилий і вже не держить тепла...
— А ви внизу живете чи нагорі?
— Я? Внизу... То Артем Петрович тільки нагорі, сам-один, а сім’я його теж внизу... Нагорі взимку не всидиш...
Ах, як прекрасно пощастило Карлюзі дізнатися того, чого йому не вистачало! Тепер можна напевне сказати, що план свій він здійснить, і йому ніхто не перешкодить.
— Навесні будемо ремонтувати та добудовувати приміщення... А то тісно...— додав Чмир, не відриваючись од роботи.
Карлюга пройшовся поза дворищем вогкою дорогою й подихав запахом осіннього чатовиння. Йому пригадалася прочитана колись новела про пустельника, що боровся з духом плоті, живучи в лісі, а бог зеленого чатовиння тривожив його вдень і вночі. Той бог не схожий був на всіх інших богів. Власне, божеського в нього було замало,— так собі лісовий перелесник, та й на тому... Бог зеленого чатовиння приходив удень до пустельника й розповідав йому непристойні анекдоти, що так поширені поміж босяками та ченцями, які тішать себе блудним словом, не маючи змоги втішатися з іншого. Ті анекдоти здавались пустельникові повівами чистого ероса, і пустельник в екстазі бив поклони, аж поки знеможений не падав на долівку своєї темної землянки. Вночі зеленобородий бог діяв інакше: він обволікав найневинніші речі пристрасним тілом жінки, і тоді здавалося пустельникові, що то не дерево розгалужене, а жінка, що багне в сласному зомлінні мужчину, і чорні двері землянки видавалися жіночим природженням, а зліплена з глини сідласта пічка — жіночим торсом...
Автор тієї новели розповідав, що бог зеленого чатовиння переміг пустельника з його імпотентним богом, і той пустельник у хвилину лютого болю відтяв своє природжений дроворубною сокирою і помер у невимовних муках...
І далі розповідав письменник, з якою радістю бог прийняв кастровану душу пустельникову, і як раділо небо перемозі над ворогом, що життя хотів поставити вище за смерть.
"Ні, він, Тома, сильніший за того убогого анахорета... Він знайде сил у собі порахувати ребра тому вигаданому поетом богові, що не має нічого, крім непристойних анекдотів і хворобливої еротичної фантазії. Він витримає його натиск, не маючи підтримки якоїсь надприродної божеської сили... Чхати він буде на богів".
І по цій думці Карлюжине серце зіщулилося, як маленьке сліпе кошеня, що не знаходить виходу із своєї кошовки й не уявляє, що робиться там, за кошовкою. Світ обмежно, і не знати, чи то сила говорить у Томі, а чи зарозумілість. А може, він гірший за того вбогого пустельника, бо не здатен на його героїчний вчинок?
Бог зеленого чатовиння... Може, він знає щось краще за непристойні анекдоти? Може, в нього є засоби, дужчі за полове багнення?
З розтрушеною, як обвислий, погано складений віз сіна, душею зібрався Тома до себе нагору і знеможений упав на ліжко.
Ах, ця знемога, якої не знав раніше Карлюга! Чи не зелений чатовинник, вартовий його самотності, налив йому в жили тієї отрутної знемоги?
Чи не таємний посланець стихій відживляє давно відсохлу пуповину, що сполучала його з життям?
Але справа проста: він сьогодні здобуде ключ до загадки-таємниці, і тоді він вільний: ніякі боги, ані чорти не втримають його надовше тут. Він кине цей колись затишний куток і подасться в глибину поліських нетрів до якоїсь хижки, буде жити, як дикий звір, полюючи примітивним знаряддям птиць лісових і диких звірів. У нього є сокира, пилка, долото, молоток і ще якісь дрібніші струменти, і йому не страшні нетрі, не страшна справжня пустельність.
Але справа стоїть...
Карлюга підвівся на ліжку й підійшов до вікна. Надворі темрява глуха, як ліс, і важка, як камінь. Вона, та темрява, давить на шибки чорними огромами й засмоктує землю.
Тома обережно відчинив двері і зійшов униз сходами тихо, крадькома. Садиба заснула, загрузши в чорне болото ночі. На небі так само, як і на землі, темно й порожньо. Хмари нашарувалися над землею чорною могилою, а білозорий місяць тоскно маячить у німотній порожнечі.
І раптом Карлюзі стало страшно. Земля — могила, люди — мерці, що в невблаганній розпуці розривають свої давно зотлілі серця й метушаться в чорній ямі життя, як миші, віднімаючи одне в одного шмат хліба...
Смертельний жах посіяв на його спині холодне насіння, і Тома ладен був уже вернутись у свою кімнату, щоб сидіти там до ранку коло розпаленої груби й очікувати на світанок, що розкопає могилу й виведе на світло живих мерців... Та ось могила небесна тріснула, і в розколину замолочливілося немічне світло місяця. Тома зітхнув з полегкістю й озирнувся навколо. Кошмари розвіялися, і він міцно держав уже свій здоровий глузд за барки.
У мезоніні світла не було. Нижній поверх флігеля так само був темний.
Тихо навшпиньках Карлюга пішов до сінець і наготовленим кілком підпер сінешні двері зсередини. Поторгав їх, але двері міцно стояли. Зайшов до кімнати, скинув шинелю й черевики. Сокира й долото були наготовлені вже коло дверей. Він в одних шкарпетках, без шапки, з сокирою під пахвиною вийшов з дверей і не зачинив їх за собою.
Прокляті сходи риплять під ногами, але рип не сильний, і, опинившись на верхній площині, Карлюга від напруження переводить дух. От уже ноги намацують землю й долівку горища, і в ушах свистить протяг.
Перелізти з горища на дах було одну хвилину. У вікні мезоніна темно.
"Добре, що вікна одинарні",— думає Тома, одколупуючи маленьку шибку, і раптом лункий дзенькіт порушує тишу. Тома завмирає під вікном і лежить з півгодини. Скрізь, як і раніше, глуха тиша, немов навколо на десятки кілометрів немає нікого живого.
"Проклята шибка!" — лається в думці Карлюга, намацуючи скалки скла на даху поруч із собою. Вікно відчиняє він швидко й безшумно і вскакує в кімнату. Він трохи знає її, бо тут був до приїзду Гайдученка, і тому орієнтується прекрасно. От тільки не напоротися б на стіл або на лаву й не грюкнути чим...
Він завісив вікно й запалив сірника. Перше, що він намацав очима, була скринька. Наблизившись до неї, він при світлі догорілого сірника оглянув кімнату.
Це було убоге житло старця, і прикрашував його тільки химерний апарат у кутку на дошках та поличка з хімічним склом, рурками, колбами, пробірками...
"Хімік!" — усміхнувся Карлюга і, коли погас сірник, взяв під пахву скриньку й швидко подався назад.
Він зачинив за собою старанно по-господарському вікно, взяв сокиру й долото, в думці перевіривши, чи всі свої речі він забрав і чи не забув чого.
Вже коли зійшов зі сходів і стояв коло дверей своєї кімнати, Тома почув, що хтось намагається відчинити двері внизу, але, кілька разів штовхнувши їх, видимо, втратив на це надію.
"Невже це той, мій таємний супротивник?" — подумав Карлюга й тихо замкнув двері своєї кімнати.
Розділ чотирнадцятий. Злодій і мудрець
Тільки надійно замкнувши двері, Тома ліг і заспокоївся. Через чверть години він підвівся бадьорий і свіжий, як подорожній, що після трудного шляху нарешті дійшов бажаної мети.
Карлюга встав на ввесь зріст, і йому захотілося вигукнути бадьоро-войовничо, як колись у кадетському корпусі після трудних іспитів. Але Тома не вигукнув, він тільки посварився комусь невідомому, але ворожому й тепер подоланому. Може, то був "бог зеленого чатовиння", а може, та стихія, що простягала до нього свої мацки.
Він підійшов до груби, і скоро в ній запалав огонь.