Того ранку вона прокинулася і сказала, що відтепер розмовлятиме з усіма. Чоловік, як завжди, відводив її в садок. Ще в дверях він почув, як вона вітається з вихователькою, тоді щось каже іншим дітям. Він, не прощаючись, вискочив геть, щоб дочка не бачила його сліз. Дружина чекала на нього під садочком. Побачивши його обличчя, вона схопилася за серце, але він вчасно підтримав її. Вони й досі не можуть отямитися від свого щастя.
Зараз вони, як і що будня, поспішають. Чоловік відводить дочку. Біля садочка він штурмує автобус і їде ним до кінцевої. Дружині — у протилежний бік, спочатку пішки, тоді автобусом і знову пішки. Коли до них протягнуть метро, буде простіше.
А поки що вона догодовує дочку, а він на ходу заковтує кашу, бо йому ще треба голитися. У ванні, незважаючи на два порізи, він думає не про йод, і не про лезо, яке слід було замінити ще місяць тому, а про те, до чого можна було би порівняти життя. Не абстрактне буття і не існування білкових тіл на околицях космоса, а те, що з ним відбувається.
Вчора вони ходили до філармонії. Іноземний віртуоз виконував фортепіанний концерт. І вже з першого акорда чоловік зрозумів: все це — про нього і для нього. Шум, бризки, зігзаги музичної річки, танець кудлатого диригента, сім потів на лобах у виконавців — це все портрет його життя. Він тут — фортепіано. А оркестр — епоха, в яку його без попередження було народжено.
Диригент дає відмашку, оркестр розгортає панораму сучасності. Ось — бистрина, а от — бокові течії. Звідси дме ходовий вітер, а з-за рогу — супротивний. Від цього — всі хвилі. Там — вир, а тут — заводь. Тут вода проточна й прозора, а отам — стояча й смердюча. Аякже.
Чого хоче оркестр? Щоб ніхто не уривав музику, тому що музика — це лад і структура, і прикрашена візерунками рамка.
Подивіться, каже оркестр, яка скрізь краса! Чи є у світі щось подібне? І зразу ж оголошує: немає! Тому візьміть ноти, вивчіть їх і грайте все, що для кого розписано. Бо тут про всіх буде подбало. Нас доведуть до фіналу, де ми з усіх інструментів видобудемо щемкий акорд і поринемо в тишу.
Всі згодні. Всі, не відриваючись від нот, стараються.
Аж ось вступає фортепіано, молоде й задирикувате. Воно встромляє де не слід дисонанси, ускладнює кожну фразу й руйнує гармонію.
Так, кажуть йому, не можна!
Чому, каже воно, ні?
Бо, кажуть, концерти треба грати за правилами.
Ваші правила, каже воно, не для мене.
Чому це?
Тому що я — унікальне.
А ми ж тоді які?
А ви, каже фортепіано, штамповка. Вас легко тиражувати й міняти місцями. Вас не шкода викидати. А я — ручна робота. У мене своя мелодія. І я її мушу проспівати за будь-яких обставин.
Оркестр, не уриваючись, пояснює фортепіану, що воно не перше і не останнє. У кожному творі є таке добро. Замість глибини і тонкоти — шпаркість і замах. Нехай. Подригаєшся, спотикнешся, образишся на весь світ і до останнього такту тарабанитимеш не в склад не в лад свій собачий вальс.
Не дочекаєтеся, каже фортепіано й підноситься на самий гребінь віртуозності.
Це, каже воно всім, через вас промовляє заздрість. Ви б теж так хотіли, але у вас нема ні відваги, ні сил, ні талантів.
Складається враження, що диригент, зіткнувшися з таким зухвальством, кидає на цвіркуна всі свої інструменти. Щоб той не міг більше й пискнути. В реальності ж оркестр скрізь, де можна, підтримує фортепіано й лише удає гнів. Тому що оркестр знає ціну ручної роботи, без якої всі твори будуть на один штиб. Про людське око все виглядає так, наче фортепіано кидає виклик, а оркестр батожить його смичками та дудками. Але насправді все навпаки: оркестр дає йому то опертися на себе, то відштовхнутися, тільки б воно як слід висловилося, тільки б воно дотягло свою пісню до кінця. І чим дужче вони бються, тим більше певності, що слухачі не заснуть і не підуть в буфет, а сидітимуть до кінця, щоб дізнатися, хто кого переможе. Слухачі знають, що будь-який концерт — це варіація на тему всім їм відомої казки. В ній спочатку все гарно й весело, тоді сутужно й боляче, й, нарешті, коли герой бере гору, то всім зразу ж робиться ще краще, ніж колись було.
На цій думці чоловік хлюпає одеколон "Араміс" собі під борлак, щоб припікти поріз і не замастити кров’ю комір сорочки. На виході з ванної він накладає щойно знайдений образ на власне життя і бачить, що в реальності, тобто довкола нього, нема ні балансу, ні гармонії. Диригента і того немає. Кожен свищик цвірінькає свій монолог, на щось скаржиться, комусь погрожує, але ніхто через галас не чує його.
Хіба, не вперше і не востаннє питає себе чоловік, у такому хаосі можна виявити себе?
Він не сумнівається, що за інших обставин на цей час він вже міг би бути відомим художником (достатньо подивитися на той пейзаж, що на кухні, або на автопортрет, який висить над його письмовим столом). Або рок-зіркою (власних пісень набереться у нього на два з половиною альбома). Або вченим, молодим та перспективним гуманітарієм широкого (завдяки самоосвіті) профіля з неординарним поглядом на більшість так званих аксіом.
А ким він зараз є? Викладачем-погодинником, який вже третій рік обслуговує всіх, кого на нього навісять. От цього семестра йому дали групу на так званих курсах резерва ООН. На цих курсах поважні чоловіки, яких вибрали для майбутніх поїздок за кордон, рік із відривом від виробництва вивчають політекономію, історію з географією та одну з іноземних мов. Серед них є такі, що можуть похвалитися кількома внуками, а є й такі, котрі без дітей. Але усі вони — хороші дядьки.
Треба поспішати, каже собі чоловік, треба визначатися!
Він це повторює і вибігаючи з ванної, і по дорозі до садочка, і в автобусі, й під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії.
* * *
Під деканатом, куди він заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії, на нього чекають. Високий, худий чоловік у синьому костюмі, сірому пальті і при краватці. Тридцяти, може, п’яти років, стрижений "під венгерку", з жовнами, які нагадують сходинки.
Він представляється і простягає чоловікові своє посвідчення співробітника Комітета Державної Безпеки. Чоловік відсмикує руку від документа і зразу ж шкодує про це. Співробітник органів ховає корочку в кишеню і не дає чоловікові зафіксувати свого імені та звання.
Офіцер каже, що хотів би побалакати, але не тут і не зараз, бо зараз у чоловіка заняття. Офіцер знає, в якій групі і, навіть, називає номер аудиторії. Не зараз, а от, скажімо, ввечері. Ми, пропонує офіцер, могли б зустрітися о сьомій нуль-нуль у фойє готеля (він дає назву найбільшого в місті готеля), щоб нам ніхто не заважав.
Чоловік мовчить.
Що, каже офіцер, ви на це скажете?
На що?
На те, що я вам сказав.
Я не знаю…
Офіцер якийсь час грає жовнами, наче це клавіші акордеона.
Ви, каже він чоловікові крізь зуби, не хвилюйтеся.
Я, каже чоловік, сьогодні зайнятий.
Завтра?
I завтра також.
Післязавтра?
А про що, питає чоловік, нам розмовляти?
Про вас.
А відносно чого?
Відносно майбутнього життя.
Тобто?
Тобто про те, як воно витікає з минулого.
З якого…
З вашого минулого.
Я цього не розумію.
От ми про це й поговоримо. При зустрічі.
Давайте зараз.
У вас зараз пара.
А в двох словах?
Так не вийде.
Повз них повним ходом у різні боки рухаються згустки студентства і викладацького складу. Храм освіти напружено чекає на дзвінок, і все живе поспішає сховатися від нього за дверима аудиторій.
Офіцер державної безпеки зтуляє свої пісні губи у коромисло. Замість цебер з водою під коромислом хвилюються м’язисті жовна.
Чоловік не може відірвати очей від такого дива, поки його думка нишпорить прохідняками пам’яті. Де, хоче знати думка, і чим саме він міг заслужити таку увагу органів? Так, він вже з ними стикався, але завжди вислизав неушкодженим. Починаючи з першого курсу, коли на свято жовтневої революції суміш горілки з кріпленим вином погнала колишніх однокласників аж на центральну вулицю. Там на ту пору було багато людей, які чекали на салют. Стіни будинків, ліхтарі й хідники були прикрашені транспарантами, плакатами та іншим знаряддям агітації. Від надлишку дурної енергії хтось з хлопців почав вигукувати імена улюблених футболістів, спричинив бійку і весь салют провів на асфальті, під копитами святкуючих городян. Чоловік, який тоді ще був юнаком, запальним, але неагресивним, кинувся рятувати товариша, для чого висмикнув з брудного стояка прапор однієї з братніх республік. У ту ж мить його оточили три мордовороти, заламали йому руки, кинули в "бобік" і повезли у відведений під органи напівпідвал неподалік від станції метро. У напівпідвалі йому наказали описати все, як було, перевірили, хто він та що він, і переконалися, що він не є націоналістом однієї з братніх республіки.
Але що, питає в офіцера чоловік, вам конкретно від мене треба?
I з цього питання ясно, що чоловік не розуміє, як функціонують органи. Тому що соціалізм — це облік. А охорона обліку — справа марудна й не менш героїчна, ніж усі ті подвиги, про які зараз знімають багатосерійні фільми. И сумлінне виконання своїх службових обов’язків вимагає від кожного вбраного у цивільне воїна такої ж чистоти зору і блискавичності реакцій, як і у наших ще й досі не розсекречених розвідників. Бо він теж не має права на помилку.
Завдання офіцера — наглядати за курсами ООН. Він зобов’язаний дізнатися про кожного з кандидатів на поїздку за кордон більше, ніж той сам про себе знає. I не лише факти, але і хто як із них дивиться на різні предмети. Та як він при цьому дихає. Коли хто з них хропить, а коли лише посопує. Персонально. Без огляду на звання й заслуги. Щоб не було потім ні чепе, ні інфарктів. І щоб ніхто навіть подумки не наважився нишком десь кинути тінь. Ні на звершення, ні на — тим паче! — недоліки.
Але умови для зростання тут, що й казати, не найкращі. До інших родів військ не рівняти. Яким би не був відбір, через яке б дрібне сито їх не проганяли, а кадри трапляються різні. Підлоти, заздрості, інтриг тут — в асортименті. Офіцер знає це не з книжок. Як не як, а до роботи розвідника він прилучився ще на першому курсі. Його, тоді студента факультету іноземних мов, викликали в деканат. Замість декана в кабінеті сидів круглий дядечко в цивільному. Він подав першокурсникові знак, щоб той зачинив подвійні двері, і сказав, що органи покладають на нього великі надії.