Добігши до того місця, де лежав Косень, обоє дівчат спинились, рвонулись злякано назад і потім зачмихали стриманим сміхом. Іван Семенович похмуро й байдуже поглянув на них, але зразу ж і опустив свою голову.
Трохи віддаль пісня знову вихопилась і пішла журливими потоками, що їх смаковито виводили молоді відважні голоси. І в цім потоці голосів відчулось Іванові Семеновичу відважне змагання людини з силою фатуму, що так непереможно і всевладно панує тут серед природи, та страшна сила, що так приголомшує людину,— тим-то й пісня так розпачливо брешіть у вечірній тиші. Від тої туги Іванові Семеновичу стало моторошно, і він мимоволі вдавив голову в свої руки й застиг.
Пісня десь затихла. Здаля обізвалось мукання худоби, закричав на залізниці паровик, потужно простяглися в небо гудки з млина, у сутінках вечора бадьоро прогуркотів поїзд, і знову все стихло. Земля встелялась легкими полохливими сутінками, з-за лук обсипало срібним приском обрій, і раптом вся долина закуталась притемненою знизу білястою місячною млою, що, здавалось, таємниче ткала зеленасту з синьою іскрою тканину. Повз Івана Семеновича пройшли чиїсь тихі обережні кроки.
Коли Іван Семенович поглянув — якась пара, притиснувшись таємниче одне до одного, поволі йшла сіножаттю. Коло дальшої копиці обоє спинились, він підсунув капелюха, мрійливо поглянув на місяць і потім, ніби сомнамбула, нечутно похилився до дівчини і вп'явся в неї поцілунками. Тихий сласний сміх долетів до Івана Семеновича. Молодик обережно обняв дівчину і, притиснувши до себе, легко посадив її на сіно, а сам сів поруч і застиг. І тоді проміння місяця ще жвавіш заструмилось, забило хвилястим шумним потоком, а дуби тривожно зашелестіли верхів'ями.
Іван Семенович устав і прибитою, кволою ходою пішов додому. Він крадькома і мовчки пройшов повз Варвару Карпі-вну, просунувся до себе в кімнату і зразу ж, скинувши з себе одяг, заліз на ліжко, відчуваючи, як усе тіло йому почало трясти лютою пропасницею.
XII
Всі ці кілька днів Іван Семенович пролежав у ліжку. Власне, важко сказати, що саме йому боліло, і все ж він почував глибоку втому й кволість, що зв'язала все тіло й приковувала до ліжка. Знадвору доходили жваві звуки й гомони, і вони здавались тепер незвичайно принадними й святочними, ніби там точилось молоде й веселе життя, що покликало і його до себе. Але далеко приємніш лежати й прислухатись до того життя, ніж самому встрявати в нього.
І він, потай вдоволений з того, тепер радо лежав, розпустивши на дозвіллі всі свої внутрішні поводи й віжки, ніби розварившись і розсунувшись у нагрітому повітрі, радо відчуваючи свою безпомічність і нерухомість, що давала дозвілля його думкам.
Власне, в нього не було ніяких певних думок. Він просто зацікавлено ловив далекий відгомін життя, це накликало йому якийсь клубок роздумувань, і він смаковито сотав їх. Відгомін втихав, думки він висмоктував і тоді знову лежав і зацікавлено прислухався.
Ще одна була найтепліша розрада, що тішила його глибокою насолодою. Шум ялинок майже безугавно гомонів до нього. Це був цілком налагоджений і промовистий шум, і треба тільки дивуватись, як це він і досі не помічав його. Тепер він дізнався, що в різну пору доби вони по-різному шуміли. Вночі їхній шум зводився густими погрозливими хмарами, мов давнє билинне військо збиралося в похід на грізного ворога, а вдень дзвеніли високими співучими нотами. Десь ізнизу зачіпало тихим затишним гомоном, що ніби ховався, сам собі знайшовши затишок, але звідкись зокола наскакував новий порив, шум поволі наростав низькими рокотливими хвилями, хвилі котили гучніш і гучніш, а тим часом передній віхоть зривався, пустотливо тікав угору і увесь час дратував цілу ту рокотливу отару — аж доки не досягав найбільшого верхів'я, де зачіпався за тоненькі гілля й колисався, задиркувато виспівуючи. Та навали нових звуків починали розлючено воркотати, доки не затоплювали своєю зливою поодинокий дзвінкий виспів. Тоді й самі, ніби на тім угамувавшись, раптом зривались і втихали, і знову десь потай плекався теплий затишний вогник шуму.
І ці верхів'я й низини майже рівномірно чергувались, ніби виконуючи цим невблаганну концертову повинність. Це був зовсім інший, міцно одгороджений від людини світ, і все ж з своїми законами, з своїми інтересами, з своєю робітною й творчою повинністю,— і цього саме не міг збагнути до кінця Іван Семенович. Це було ясно Іванові Семеновичу, і все ж він тепер гостро й напружено прислухався до тих шумів, хоч ніяк не міг згадати, про що саме вони нагадували йому. Але, заколисаний ними, тихо дрімав удень, тоді як ніч проходила йому болісно, в тім, що він чекав сну, бентежився від навали безглуздих думок і прислухався до потайних звуків знадвору.
Дні стояли рівні, спокійні, напоєні сонцем, ніби сонячне море затопило землю і саме застигло і взялося золотою кригою,— аж доки одного дня серед ялинок не звівся бунтівливий шум. Рокотливі хвилі знизу розлючено наскакували й ламали тиху дзвінку пісню на верховині і потім шуміли дужим допливом бурхливого моря, що гуркотить камінням на березі. На горі пісня, вириваючись з тих шумів, неспокійно й розпачливо голосила.
Це було не дарма, бо к полудню шаленим шквалом зірвалася буря, нестямно затрусила й загойдала деревами в парку, в місті збила густу куряву й понесла цілі хмари пилу на долину, щоб пошпурити просто в хмару, що насувалась з південного заходу. Коли перші наскоки її пройшли, від хмар з долини полинули стрімкі хвилі вітру, дерева зашуміли довгим сердитим співом, в небі погрозливо загуркотіло. Раптом блискавка вихопилась проти самого вікна, розрізала парк на дві бураво-сизі смуги, і потім приголомшено вдарив грім. А коли він стих, з двору долетіло неспокійне мекання кози. В другій кімнаті затупала Варвара Карпівна і зразу ж побігла вниз.
Втім, вона швидко повернулась і, плачучи, заявила, що Юрка нема,— коза прибігла сама,— а з долини насувається велика хмара.
Іван Семенович хвилину подумав і потім спокійно сказав:
— Значить, треба йти шукати.
— Господи! Та куди ж його в таку годину?! Зараз же почнеться страшенна злива!
— Нічого, не турбуйтесь. Я сам піду.
— Під таку бурю? Та хворим?! Чи ви собі що-небудь думаєте? — Вона визирнула у вікно й проголосила: — А вона ж надходить, лишенько, яка й страшна! О Господи!
Але Іван Семенович мерщій встав із ліжка, одягся, захопив пальто Юркові і під плаксиве зітхання Варвари Карпівни вийшов надвір. Коза стояла в хліві, двері були не причинені. Побачивши Івана Семеновича, коза неспокійно замекала, але той мовчки й байдуже пройшов далі.
За містом одірваний клапоть хмари вихопився й посунув ключем уперед, ніби вишукуючи собі нових пастовнів для всієї отари. Знову вихопився вітер і з розгону кинувся просто на ближчі дерева, затрусив ними, перехилив навпіл, закотивши всю густу одежину листу аж до самого стовбура, і, розреготавшись у безглуздій пристрасті, помчався далі. А його шмагонула довгим покривленим батогом блискавка, одірвавши край неба. В світлі її ближчі дерева зовсім розтанули, а віддаль прослався безкраїй ліс тоненьких синя сто-срібних галузок, що виростали в саме небо.
Від дивного незнано п'яного захоплення Іванові Семеновичу забило дух, тілом пройшов мороз. Ніби піднятий якоюсь хвилею, він пустився просто на левади. Вітер на просторі рвав, кружляв кущами, хвиля за хвилею ганялась навперейми, кучугури густих рудаво-синіх хмар поволі й насуплено повзли вперед, щохвилини різала небо й ліси блискавка, а за нею стугонів і рвався грім.
Іван Семенович пробіг перші левади, поминув лісок над яром, зійшов на підгір'я — але Юрка ніде не було. Він спинився й збентежено глянув у далечінь.
Небо раптом ніби сонячно-срібним лезом розрізала глибока й густа смуга, від неї крилами посипались цілі полотнища світла,— і дивна річ! У тім світлі ліси раптом розтанули, і все те місце пойнялось бурхливо-срібним пінявим морем, що зливалось з небом. На мить ударив грім, дуб поблизу увесь затремтів, потім острах йому побіг на самім верхів'ї у полохливім шелесті листя,— навкруги все завмерло, а світ обійняла велика глибока притаєна тиша. Тоді в ній виразно Іван Семенович почув плач дитини. Плач був до того знайомий, безпомічний і вразливий, що Іван Семенович зразу ж пустився на нього. Справді, в ярку серед молодого поросту стояв Юрко і розпачливо-безпомічно дивився вгору.
— Юрасю! Що це ти тут, сину?
Юрко здивовано зиркнув — в очах пробіг страх й неспокій, але вже за мить воно все зайнялось великою розпачливою радістю, хлопець простяг руки і побіг назустріч татові. Він кинувся просто до Івана Семеновича, вдарився в ноги і потім, піднявши обличчя і віддано зазираючи, увесь затремтів.
— Юрку! Дурненький! Що з тобою? Чого ти тут?
— Так Федорки ж нема, тату! Як же я піду додому?!
— То це ти її шукав, дурненький?
— Ну, а як же ж би я повернувся?
— А Федорка дома, Юрку.
— Справді?
Юрко вивірливо оглянув Івана Семеновича, але далі не втерпів і по щирості розплакався. Однак незабаром він схаменувся і кинувся знову до Івана Семеновича, вчепився йому в ноги і заходився тиснути з усіх сил. Кілька великих крапель упали просто на ніс Іванові Семеновичу і розбризкались так, що Юрко навіть засміявся.
— А я, татусю, знаєш, боявся йти додому. Думав, ти сердитимешся, що нема Федорки.
— То це ти через те й зостався?
— Атож.
— Ах, який ти дурненький!
Пустився дощ. Обоє, згинаючись і ховаючи шиї в комір, побігли під гору. Добравшись до стежки, побігли нею, доки не помітили великого дуба. Зрадівши з того, вони завернули мерщій і стали під нього. Товсті розрослі галузі цього дуба давали справжній захист від потоків дощу. Тут було затишно й сухо, і Юрко, бистро окинувши оком затишок, весело заговорив до Івана Семеновича:
— Татусю! Як же ти хворий пішов по мене?
— А я ж знав, що ти тут десь блукаєш.
— А як же ти знав?
— А так і знав.
— Ой, татусю! Який ти!
Юрко знову вдячно й розчулено зазирнув у вічі Іванові Семеновичу і притиснувся до ніг.
Іван Семенович, і сам розчулений цією теплою приязню, притиснув ближче до себе хлопця, накрив його полою свого пальта і покірно чекав.
Дощ тим часом не вщухав. Цілі руді потоки його, мов крізь цівки, цідили й цідили з неба.