Набереться він там чужих звичаїв і поглядів, та ще й жінка перетягне його в чужий табір.
— Ха-ха-ха! — розсміявся князь Богданко.— Ще гарна Агата не жінка йому, ще багато води в Віслі поплине, нім вона йому жінкою стане. А може, дасть Бог, він отямиться.
— Ой ні, брате, не пустить вона його зі своїх.рук,— сказав журливо князь Михайло.
— Якось воно буде,— заспокоював його князь Богданко,— хай тільки Господь допоможе мені віднайти Оленку, вже я подбаю, щоб Ки-рика справити на добрий шлях. Я думаю його стягнути на Січ, щоб тут козацького звичаю навчився, навчився служити рідному народові, країні рідній.
X
Пильно наслухала княгиня Оленка на вістки про напад запорожців. Катерина все якось уміла вивідати про наступ отамана Богданка й усе доносила княгині.
— Дуже бусурмани поспускали носи,— говорила вона княгині,— тривожаться неабияк! "Цей шайтан Богданко,— кажуть,— готовий і сам Стамбул напасти, Великій Порті загрозити!"
Живіше, скоріше била кров у жилах княгині-невільниці.
— Ех, коби то знати, хто цей лицар Богданко?! Чи це він, чи він? — говорила княгиня.
— Це важко провідати, бо нема від кого,— говорила Катерина,— не попався бусурманам ні один запорожець у полон, і ніхто тут не знає, хто він! Кажуть "шайтан Богданко" тільки...
— Щось мені говорить, що це таки він, мій Богданко! Він шукає мене, метаться за мене на бусурманах.
— О, лютує він дуже, оповідають бусурмани, дуже! Кажуть, нікого не щадить, ні старого, ні малого. Козацтво в пень рубає всіх,— оповідала Катерина.
— Бідні, бідні діти! Що вони винні,— заголосила княгиня Оленка з жалем,— того не повинні робити, це вже нелюдське, це гріх!
— Нелюдське воно, правда,— каже Катерина,— але чи татари інакше роблять, як нападуть на Україну. От і в пісні співається: "Зажурилась Україна, що ніде прожити. Витоптала орда кіньми маленькії діти!" Це тільки відплата бусурманам за наші кривди!
— Ні, Катре, таки воно так не повинно бути. Бусурмани так роблять, бо вони бусурмани; а запорожці християни,— сказала княгиня Оленка й зітхнула.— Лицаре Богданку, коли це ти мій милий, то зле дієш, не буде добра з цього, не дасть тобі Всевишній визволити мене, не дасть, бо проливаєш невинну кров діток.
/ І відразу на душі в неї стало так важко, сумом навіяло чоло. Замітили це обидві невільниці та кажуть:
— Княгине-пані, ви знову посумніли! Годі сумувати! Може, воно й не все правда, що бусурмани говорять. А хоч би й так, то нема ради, війна війною, на війні в чаду крові людина дичіє!
— Правду кажеш, Катрусе, й не раз, може, отаман і був не винен, бо не у силі спинити розгону здичавіння. Але все-таки йому приписують всю вину, бо він отаман.
Іншим разом прибігла Катерина весела, як ніколи:
— Княгйне-пані! Великий сум між невірними. Отаман Богданко зайшов дорогу татарам, що вертали з походу на нашу Волинь, і всіх їх вибив до ноги! Кажуть, ні одна жива душа бусурманська не вийшла — всі попадали під козацькими шаблями.
— А не чула ти, де гуляє тепер отаман Богданко?
— Кажуть, несподівано, мов той дух, появляється на Криму то тут, то там, не дає спокою татарві.
— Ах, коби якось довідався, що я тут,— закликала княгиня Оленка, та по хвилі наче отямилася: — Та що це я! А може, це зовсім інший Богданко, зовсім чужий мені лицар.
— Як би не було, княгине, він гідний, щоб ми всі з дякою згадували його. А коли б тут появився, то чи це ваш чоловік, чи ні,— старався б визволити нас, бо для запорожця кожен рідний, хто з України.
— Твоя правда, Катрусе, а все-таки я бажала б, дуже бажала б, щоб цей лицар був ніхто інший, тільки мій милий, мій коханий Богданко...— говорила княгиня.
І потонул^ в мріях:
Він, її Богданко, з великими козацькими відділами облягає Аслан-Кермень, б'є з гармат, проломлює дужі мури, козацтво вдирається всередину города, вривається в гарем і пориває її. А що потурнак Пшерембський?! Він у страху благає пощади в її Богданка. Богданко не вбиває його, а в'яже й бере з собою на Січ, щоб там покарати зрадника, потурнака... _ Так мріє вона, так малює їй уява невідому буду чину...
Аж тут отворилися двері, й перед її очима стає дійсність, теперішність — Пшерембський. х
Увійшов з якоюсь дивною усмішкою:
— Здорові були, княгине, як вам живеться. Вдоволені, що я так довго не докучав вам своїм видом?
Княгиня Оленка сиділа непорушно й ні словечком не обзивалася. А Пшерембський говорив далі: ,т
— Не докучав я тобі, княгине, своєю особою, щоб показати тобі, що з любові до тебе готовий я на найбільшу жертву. Дуже, дуже тужив я за твоїм видом, милостива княгине, стримував себе. Я говорив собі: "Хай заспокоїться, бідна, хай пізнає, що я їй щирий друг, що добра їй бажаю. Я ждатиму нагоди, коли вона сама пізнає, що я тільки для неї хочу жити!"
— Не хочу я, не бажаю, щоб ти посвячував своє цінне життя для мене,— відповіла княгиня Оленка з відтінком погорди й наруги в голосі,— не хочу!
А він говорив далі:
— Я й сьогодні був би не показувався ясній княгині на очі, однак змушений. Я прийшов принести тобі радісну вістку, що твій, князь Богданко на чолі чималого відділу запорожців напав на Крим і страшно, жорстоко знищив його, вигубив населення.
Не стрималась княгиня Оленка, закричала радісним голосом:
— Так, це таки він, цей отаман Богданко — він, мій чоловік, він, мій милий!
Потурнак вп'ялив" у неї очі та каже повагом:
— Так, це він! Зруйнував Крим, нагарбав багато здобичі й гарних татарок у полон набрав та вернув на Січ. Про тебе, видно, забув, бо не пробував навіть підійти під Аслан-Кермень.
Княгиня скрикнула:
— Ах! — а потім тихо, ледь чутно спитала:"— Вернув уже на Січ?
— Так, вернув,— відповів він,— бачиш, ти йому вірна, ти любиш його, а він, очевидно, й не думає про тебе. Нащо йому ти, коли він тепер на січових зимовиках може мати Бог зна скільки любок. Що не думає про тебе, це певне, бо коли б думав, не минув би Аслан-Кер-меня. Якби я був на його місці, то я гори перевернув би, щоб найти тебе, пані! А він? Може, й потужив трохи, а потім, певно, потішив себе українською приповідкою: "Цього цвіту по всьому світу" та чкурнув на Січ слави добувати. Жаль мені тебе, княгине, дуже жаль! Я довго вагався, чи повідомити тебе про побут на Криму твого Богдана. Признаюся тобі, я був певний, що він прийде під Аслан-Кермень, і приготувався до оборони. Та, бачиш, воно зовсім непотрібно було... Бувай здорова, княгине, не хочу в твому смутку й жалвэ дратувати тебе своєю, особою. Лишаю все часові, час найкращий лікар.
Сказав, поклонився, вийшов...
Тільки він вийшов, а вона впала на диван і голосно, голосно заридала:
— Забув мене, забув, покинув, вирікся мій Богдан! Другу знайшов собі!
Аж тряслася вся від спазматичного плачу. Прибігли невільниці до неї:
— Княгине-пані! Щ6 з вами, що вам? Заспокійтеся, заспокій-теся,— просили.
А вона, нещасна, ридає, аж заходиться:
— Покинув,., забув,., відрікся... мене.
— Що вам, пані, що говорите? — заспокоювали її невільниці.— Хто покинув?
— Хто? ї ви ще питаєте?! Хто покинув? Він, мій Богдан, покинув мене, забув! Ох, я нещасна, тисячу разів нещасливіша від вас,— лебеділа вона й била головою до землі та рвала собі волосся.— Нещасна, нещасна! Боже милосердний, навіщо держиш мене на цьому світі!
Дівчата її потішали: (
— Пані, пані! Княгиненько наша, заспокійтеся! Що це ви? Відкіля ви знаєте, що покинув?
— Покинув, покинув, пішов із Криму, навіть не шукав, не питав з<а мною!
— Пішов із Криму? Відкіля ви,.пані, це знаєте? Цей ваш кат, потур-нак сказав вам?
— Так, він сказав! ПрийшЬв сповістити мене, натішитися моїм болем. Я й не йняла б віри, але бачу, що його правда, бо появився б був тут, коли б думав визволити мене...
— Княгине-пані, а як не знав, що ви тут?
— Ну, так! Цього міг не знати, але ж повинен був не кидати Криму, поки не довідається. Ні, ні! Це вже певне, він забув мене, відрікся! Може, й іншу найшов собі...
— Якби найшов іншу, то чого йшов би на Січ? — каже Катерина.
— Цього я не знаю! Мабуть, жадоба лицарської слави загнала його туди. Та як би не було, одно певне — він забув мене, кинув мене...
Л знову упала на диван із голосним риданням. Ніяк не могли заспокоїти її.
Під вечір дістала княгиня сильну гарячку, роздягли її, поклали в постіль.
Вона стала марити, зривалася з постелі й кликала:
— Богдане, Богданочку, ти не любиш уже мене, покинув, забув! А я тобі вірна, вірна, терпіла муки, знущання терпіла! Ти погордив мною, зламав присягу, що вірний будеш мені аж до смерті...
А потім щораз голосніше: ~*
— Бачу, бачу, він другу обіймає, пригортає до серця, голубить! Ти, розлучнице, віддай мені його, він не твій, він мій, віддай, віддай, бо очі видру тобі...
І зривалася з простягненими руками, з розчепіреними пальцями.
— Видру очі, задушу, задушу!!!
Сповістили Пшерембського. Він стривожився, велів покликати зараз лікаря-грека...
Лікар прийшов, оглянув.
— Це нервова недуга! Якесь страшне потрясіння, страшенний біль звалив її,— сказав.
— Лікуй, вилікуй її,— благав Пшерембський,— я не пожалкую грошей.
— Тут ліки небагато поможуть! Час і спокій тут найкращі лікарі,— відповів старий лікар.
Але приписав ліки на заспокоєння й обіцявся щодня навідуватися. Шостого тижня прийшов перелом у недузі.
— Молоде, здорове тіло перемогло недугу,— сказав лікар,— та все ж таки, щоб недуга не вернула, треба її дуже берегти. їй треба повного спокою, щоб ніщо її не тривожило...
— Буду старатися, щоб вона мала повний спокій, щоб ніхто й ніщо не тривожило її,— запевняв Пшерембський лікаря, а в душі думав: "Виходить, що я є причиною її важкої недуги! Не треба було мені говорити їй про відхід її чоловіка. Та я думав, що вона вже досить підготована, що вістка про відхід Ружинського кине її в мої обійми. Занадто вона ще любить його. Треба мені знову довший час не показуватися їй на очі".
Покликав до себе Оксану й Катерину та каже їм:
— Доглядайте княгиню, сповняйте її волю ,та про все, як із її здоров'ям, про це, як поводиться, що думає, про все будете доносити мені. Як княгиня при вашому догляді прийде до здоров'я й прихилиться серцем до мене, то я вас щедро нагороджу й волею обдарую.
Невільниці поклонилися баші-потурнакові низько та й кажуть:
— Все постараємось робити по вашій волі, пане! Та коли вийшли, каже Оксана до Катерини:
— Буде він чекати, щоб я княгиню перемовляла для нього, до страшного суду.
— Та й у мене не діждеться,— сказала Катерина.