Глибунці ска-зали, що там і перебуває Учений-з-Учених, якраз туди ж вони й прямують, а чого він зупинився — незрозуміло. Може, боїться? Дем’янко запевнив, що він хлопчик сміливий, не боягуз, але поринати далі він просто не може, треба поважчати. Глибунці мовчки шаснули через люк угору, а Дем’янко спокійно чекав, бо здогадався, що ці жваві істоти хочуть допомогти йому. І справді, глибунці повернулися, несучи Дем’янкові якісь осяйні камені завбільшки, як Руканів кулак. З них струмувало мінливе світло — то зелене, то сине, то червоне.
"Це дорогоцінні мінерали, — подумав Дем’янко, засовуючи камені в сумочку на поясі. — Буде як знахі-дка для акванавтів".
Камені були важкі, і Дем’янко одразу ж відчув, що може опускатися вниз.
Поплив услід за глибунцями. Вони наблизились до "стовбура", що підпирає сяючий диск. Зблизька цей утвір здавався величезним.
Всередині було повно глибунців — усі вони лежали горілиць. Ті, що привели Дем’янка, теж розташува-лися так само. А що було робити нашому акванавтові? І він ліг на спину, задерши вгору свого носа. Та тільки влігся, то мало не схопився від здивування: просто перед очима стояла якась захмарена планета. І так близько, що Дем’янко уловлював навіть рух отих хмар.
— Де це так? — спитав Дем’янко у сусіда.
— Це друга планета нашого світила, — пояснив той.
— Друга планета? — замислився Дем’янко. — Невже Венера? І отак добре видно?
— Нічого дивного, — відповів глибунець, — оце середовище наближає до нас найдальші планети.
— Дивитесь через оцю товщу води, оточену скелями? — спитав Дем’янко. — І отой блискучий диск до-помагає?
— Авжеж, — підтвердив глибунець. — Це величезна і дуже складна оптична система. Водяний телескоп.
— Виходить, що вода тут відіграє роль лінзи, збільшувального скла. То це ж… Океанове Око! Цим оком Океан дивиться у Всесвіт! — міркував Дем’янко.
Він був у захваті! От якби не оті хмари! Якби можна було побачити, що там криється за ними!
ДЕМ’ЯНКО І МАРСОВІ СУПУТНИКИ
Дем’янко потоваришував з глибунцями, з якими зустрівся біля глибинної річки. Бував з ними на занят-тях, що звалися "Дивися, слухай і запам’ятовуй", збирав у теплому потоці мінерали, що несли в собі енергію. На відміну від людей, глибунці не спали вночі, бо тут, на дні Океану, не було ночі. У негаснучому світлі, яке давав отой диск, над котлованом, вони весь час то працювали, то вчилися, то розважалися. Все це подобалось Дем’янкові. Він дізнався багато цікавого про "земний космос" — так наш акванавт почав називати водяну обо-лонку рідної планети. Дуже поповнилися його знання із астрономії. Адже в той час, як у наземні телескопи Ве-нера здається білою горошиною, Океанове Око може показати її хмару, навіть рух їхній. Це ж все одно, що пролетіти над цією планетою поземним льотом!
А Плутон? Що знав про нього Дем’янко, засвоївши програму Непитайлівської школи? Те, що Плутон — крайня, найдальша планета нашої Сонячної системи, що про нього майже нічого невідомо. Глибунці ж відкрили аж три планети за Плутоном, часто спостерігають, як Плутон втрачає свою масу. Гігантські смерчі скубуть пла-нету і відлітають у космос. Отак через якийсь час Плутон зникне, розвіється в міжпланетному просторі. От коли повернеться Дем’янко до Непитайлівки та скаже Голованеві!..
А скільки відкрилося невідомого, ще незнаного людям, тут, у надрах земного Океану! Не витерпів Дем’янко і спробував установити радіозв’язок з Непитайлівкою. Та, на превеликий жаль, його ждало розчару-вання — Андрійко не відгукувався. Тоді Дем’янко почав викликати підводного човна, і теж без наслідків. Ех, як йому хотілося, щоб Андрійко та акванавти побачили оце дивовижне місто глибунців! А Венеру — хіба не ціка-во було б? Але кількакілометровий шар води поглинає електромагнітні хвилі — океан старанно приховує свої таємниці!
Після Венери, яка зайшла за обрій, в поле зору Океанового Ока потрапив Марс. Дем’янко впізнав цю планету одразу — полярні шапки, піщані пустелі, всіяні віспинами кратерів. І супутники.
Якраз через оті Марсові супутники Дем’янко і постраждав.
То сталося на заняттях глибунців "Дивися, слухай і запам’ятовуй". Про те, що видно було, розповідав Учений-з-Учених, якого Дем’янко прозвав скорочено Узу. Цей осяяний променями глибунець лежав у самісі-нькому центрі Ока і мав підсилювача — його хвилі мали сягати на велику відстань.
Все, що показувало Океанове Око, він коментував, пояснював. Слухати його було цікаво, і Дем’янко мо-вчки занотовував у свою пам’ять все, що говорив наймудріший із глибунців. Та коли дійшло до супутників Ма-рса…
А було це так. Перед очима глибунців, неначе на екрані, один за одним пропливали супутники далекої планети Фобос, Деймос, "Марс-2", "Марс-3", "Марінер-9".
Узу коментував:
— Отже, як бачимо, ця планета має п’ять супутників — два великі і три зовсім маленькі. Природа зага-дала нам загадку, та ми її розгадали. Секрет у тому, що великі мають малу масу, а малі — велику…
Дем’янко не витримав і перебив:
— Секрет у тому, що два великі — то природні супутники, а три маленькі — штучні!
Узу чи не сприйняв Дем’янкових сигналів, чи не хотів зважати на них. Вів далі:
— Два великі, три маленькі — така гармонія числа п’ять.
— Та ось наші запустять ще одного — буде шість! — не вгавав Дем’янко.
Узу раптом замовк. Гнітюча пауза не віщувала нічого доброго.
— Що ти наробив? — звернувся до Дем’янка його настрашений товариш.
— Якщо він не знає…
Глибунець перебив:
— Перестань, нещасний! Учений-з-Учених не знає?.. Він знає геть усе на світі! Навіть те, чого не було й не буде.
— Так я тобі й повірив, — заперечив Дем’янко, — он у нас Головань, нащо вже розумний хлопець, а й то всього не знає.
Нарешті Узу обірвав мовчанку:
— Хто це наважився мене перебивати?
— Це я, Дем’янко Дерев’янко. Я сам бачив, як запускають штучні супутники.
— Хто запускає? Звідки?
— Запускають люди, з поверхні Землі, тобто суходолу.
— Якого суходолу?
— Як якого? — розгубився Дем’янко. — Ну, того, сухого, без води, власне трохи води є… Ну, материка нашої планети, тобто Землі. Поміж океанами.
— Нісенітниця. Ми давно проклали підводні траси навколо Землі. Хто ж не знає, що вона всуціль покри-та водою? Це наше щастя, що Земля оточена водяною сферою. Ми ж бачимо, які незграбні істоти живуть на суходолах інших планет, як важко їм пересуватися у безводному просторі. Тому в них м’язів багато, а мозку мало. Вони приречені на вимирання. Зате наше середовище — водяна сфера — дала нам змогу розвинутись у прекрасні, гармонійні, до того ж мислячі істоти. Дві третини нашого організму становить мозок!
— Глибинці — хороші істоти, але люди… — не вгавав Дем’янко. — 3 людьми вам не зрівнятися!
— Та хто це тут городить усякі нісенітниці? — просигналив Узу. І вже по тому, як змінювалися частоти його хвиль, усі зрозуміли, що він втратив самовладання. — Клянусь Вічним Океаном — за п’ять тисяч років свого свідомого життя я ще не чув дурнішої дурниці! Підпливи до мене!
Що було робити? Та відступати Дем’янко не думав. Чого ж він має відступати? Хіба правда не на його боці?
Рішуче поплив до центра Ока.
Побачивши Дем’янка, Узу аж плавниками змахнув.
— Та це ж механізмик. Цікаво, хто із хворих на заздрість виготував тебе, хто послав сюди?
— Я народився в Непитайлівці, — з гідністю відповів Дем’янко.
— Такого басейну в Світовому Океані нема.
— Так, — погодився Дем’янко, — в океані нема. Непитайлівка знаходиться на суходолі…
— Хто послав тебе сюди? — нетерпеливився Узу.
— Акванавти. Це такі відважні люди, як і я, — гордовито відповів Дем’янко Дерев’янко. — Мене позна-йомив з ними Дельфін…
— Це до нашої розмови не стосується, — перебив Узу.
— А ви ухиляєтесь від суті нашої суперечки, — зауважив Дем’янко.
— Нашої суперечки? — перепитав Узу. — Чи ж я дозволю собі сперечатися з механізмом? Якщо це жарт, то можна сказати, що він провалився. Відповідай, нарешті, хто тебе виготував?
— Я вже сказав, шановний учителю, я народився на материку…
— Отже, ти не хочеш признатися, хто це висуває безглузду материкову гіпотезу… А втім, ти, певне, цьо-го й не можеш зробити…
— Не можу? — сипнув хвилями Дем’янко. — Я все можу!
— Та ми дізнаємось, — продовжував Узу. — Ось ми тебе розберемо і розкриємо усі твої секрети.
Як тільки Дем’янко почув це, по всіх його системах пройшов струм підвищеної напруги.
— Рукань хотів розібрати мене — йому не вдалося, — просигналив Дем’янко. — Не вдасться і вам!
Крутнувся Дем’янко, пірнув та й поплив пріч від центра Ока:
— А зловіть його! — заволав Узу.
Великий табун глибунців кинувся навздогін, але між ними зчинилася така штовханина, що Дем’янкові вдалося відпливти на значну відстань.
Ось уже й люк у диску видніється — сизувата пляма на золотавому тлі…
А глибунці наздоганяють.
Дем’янко відчайдушно гребе руками й ногами, але з кожною секундою вони все ближче й ближче. їхня швидкість наростає, а Дем’янко рухається все повільніше, наче сама вода намагається затримати його.
"Баласт! — промайнула в Дєм’янка думка. — Це баласт мене затримує! До того ж і я в отворі можу за-стряти…"
Скинув ранець з камінням і одразу шугнув угору.
Проскочив люк. Тепер якби встигнути до ущелини… 0, коли б вискочити з цього яскравого Ока! Може б, сховався у підводних гаях…
Певно, глибунці подумали, що ранець — то складова частина механізмика і на якийсь час затрималися біля нього. Але ненадовго. Пропливаючи між рожевими скелями, Дем’янко оглянувся — наздоганяють!
Добре знав: упіймають, то розберуть, а складати ж не вміють та навіть і не пробуватимуть. А хіба можна щось пояснити Узу? Він же навіть думки не припускає, що під сонцем вигріваються материки, що там гуляють вітри…
Ой, леле, глибунці вже близько! П’ятеро найпрудкіших вирвались наперед, ось-ось схоплять…
Ну, що робити Дем’янкові? Невже пропадати?
І тут Дем’янко згадав про ті коштовні камені, які дали йому друзі-глибунці. Хоч і шкода їх кидати — це ж глибоководні сувеніри, — та нічого не вдієш, вони тягнуть на дно…
Один по одному вийняв сяючі мінерали. Наче вогні спалахнули у товщі Океану — червоний, синій, зеле-ний… Сяйнули та й погасли в глибині, а Дем’янка так і підкинуло вгору!
Глибунці почали відставати. Мабуть, в такі високі шари їм і підійматися не можна.
Дем’янко подивився вниз — глибунців уже не було, певне, вернулись.
Врятувався!
***
Довго блукав Дем’янко у товщі Океану, — може, тиждень чи більше — аж поки таки знайшов підводне узгір’я, де працювали акванавти.