— Як його ломить, трощить ворог, а народ сміється над ним, б'є його. Оця пісенька, Дмитре Тимофійовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав він на коліна, у відчай, у всяку чортівщину і попівщину, як падають слабодухі. Він сміється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селі такі пісні ходять. Ходять і там, де нас нема, де ворог із автоматом оцей вечір стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посіпака, а йому і скажуть: "Ми ж співаємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не інакше". Вір мені, Дмитре Тимофійовичу, що так воно і є.
Поперек горла
Щоб тобі стало,
Щоб тебе, чорта,
Було розірвало...
Чути топіт берегом,
Чути здалека —
йшов під красним прапором
Командир полка.
Голова пов'язана,
Кров на рукаві.
Слід кривавий стелиться
По сирій землі...
Кружляли пісні і сміявся зимовий вечір. Співали і сміялися партизанські серця, окрилені і надіями, і перемогою, і сердечною зустріччю з селом.
Коли Дмитро, пославши мінерів на шлях, увійшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радісними і урочистими поглядами стріли Тур, Созінов і Гоглідзе. Вони стояли біля столу, опоясані важкими пістолями, командирськими сумками, на високих грудях Созінова висів масивний бінокль. З-під гімнастьорок біліли смужки свіжопідшитих комірців, на важких чоботях коливалися пучки світла.
"Коли й вспіли причепуритися? Щойно патрулі виставляли, обоз із харчами спроваджували в ліс".
— Приготувалися новий рік стрічати?
— Приготувалися, Дмитре Тимофійовичу. Свято яке! — заграли веселі очі Созінова, і на підборідді заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.
— Дмитре Тимофійовичу, — виступив наперед Тур, — сьогоднішня перемога, хоч і невелика вона, а дуже дорога для нас усіх. Це перша ластівка наших перемог над ворогом...
— Да, перша ластівка, — примружившись, не помітив, що перебив урочисту мову Тура. — А вона найдорожча. Ці танки, Туре, що їх підірвали сьогодні, дорожчі, ніж десять майбутніх. Велике діло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу від звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка — нічого не міг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несміливий хлопець. Гвинтівку не в боротьбі дістав, а з могили солдатської викопав... Нарочито поставив його біля себе. Стежу зрідка за ним — чи не пішла душа хлопця в чоботи. Вдарили постріли. Свириденко піджак із себе, шапку з себе і прямо — в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тікати, навіть чоботи скинув — швидко доганяв ворога. Зустрічаю ввечері — іде мій воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, і аж похитується від радості.
— Свириденко, де чоботи?
— Нема, товаришу командире. Шукав, шукав — і не знайшов. А фрицівських на свої ноги не хочу надівати.
— І це "на свої ноги" так було сказано, що мені зразу стало ясно: такі ноги до Берліна і не охнуть... Велике діло перший бій. Дякую вам, товариші.
Тур значуще переглянувся із Созіновим, підійшов ближче до Горицвіта.
— І в цей день хай здійсниться мрія нашого командира... Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стільки думалося, зараз незабутнім хвилюванням переповнило його.
— Спасибі. Спасибі, хлопці! — навіть розгубився і командирів назвав хлопцями. — Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рік...
— Ось, Дмитре Тимофійовичу, наші рекомендації. Будьте достойним сином комуністичної партії.
І не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзів. Радісна, хороша хвиля проривається всім його тілом. Він міцно перехоплює невеликого підібраного комісара, нахиляється над ним. І в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловороті картин охоплює все життя і всю свою землю, починаючи з сьогоднішнього поля бою і до стін Москви, яку він бачив тільки в кінокартинах, але відчуває її всім серцем.
Частина друга
I
Пізньої осені по першому сніжку повертались партизани у рідні ліси. І хоча втома валила з ніг воїнів, проте кожен проясненим зором оглядав переліски і ліси, поля і галявини, пригадуючи все, усе своє життя.
Із самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лісів у поле та так і залишився на пагорбі, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Він проворно побіг дорогою, що темніла свіжими слідами.
— Товариші партизани! Внизу наш Буг! Іще не замерз!..
Ці, здавалося б, прості слова щасливою усмішкою одзиваються на суворих обличчях воїнів, і всі швидше спускаються до широкої тужавої ріки; вона свинцевим плесом впевнено врізається в ріденьке полиняле небо.
Горицвіт зупиняється перед обважнілою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до ніг, підмиваючи тонкі окрайці хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвінко цокнулися рогами воли; позаду заіржав кінь, і хтось простудженим голосом захоплено промовив:
— Навіть худоба пізнає свій край. Диви, як мій Воронець повеселішав. Розумний кінь.
Дмитро іде понад рікою, співучою, сповненою сумовитим шерехом і шепотом; з-під його ніг димлять завитки промерзлого піску. Ніби ткач основу, нитку за ниткою поволі перебирає в думках командир своє партизанське життя, що почалося отут, в крутому здибленому Побужжі і розлогому безмір'ї Забужжя. А в цю основу іще впліталися тихо і тривожно думки про родину; перед очима ставали рідні обриси і зникали, як доплив за поворотом...
Давно в минуле канули і сумніви і муки, що не раз обсипали його холодним краплистим потом: чи вистачить уміння командувати загоном... Ось у цих краях він вперше, розгромивши фашистів, вповні почув свою силу. А як боявся тоді: а що коли програє бій? Правда, через деякий час під тиском фашистських частин довелося покинути Городище. Але це не був безладний відступ чи втеча. Підпільний обком і райком разом з командуванням загону розробили план рейду в західні області України. Так загін "За Батьківщину" став рейдуючим, не даючи спокою ворогам своїми несподіваними наскоками і диверсіями.
В жорстоких боях ширшали помисли, дії і здібності командира. Нелегко було повертати, змінювати свої звички, нахили, вдачу. Але повертав і змінював, із здивованням помічаючи, що глибше починає розуміти людей. Ненависть до ворога, криваві січі, походи не очерствили, а, навпаки, зробили серце чуткішим, люблячим і ширшим. Перші досягнення породили сміливіші плани. Бо розумів, що сила успіху не тільки в тому, що він окриляє, утішає зробленим, а й в тому, що перекидає, закономірно і міцно, мости в прийдешнє. І коли ці живі мости між двома берегами — минулим і майбутнім, сьогодні і завтра — сходяться так щільно, як улітку зоря із зорею, тим ширше і розум, і серце, і руки відчують, збагнуть і знайдуть своє місце в неповторному сплетінні подій. Навіть бистра вода закисає у тихих берегах. І це було зрозуміло командуванню загону "За Батьківщину", що жив єдиною сім'єю, нападав то обережно, але рішуче, то дерзко, навально, в самих несподіваних місцях. Від простішої операції переходили до складнішої; від голосування — до виконання наказу; від випадкових ударів — до планових...
Як із старими побратимами, привітався Дмитро з дубами-близнюками на Городищі; уклонився прахові Стражнікова і ще кількох партизанів, що знайшли вічний супокій біля притихлого лісового озерця.
І вже різноманітні турботи полонили загін. Тісний час прискорено закружляв новими ділами. Зразу ж на партійних зборах обміркували найважливіші питання бойової та агітаційної роботи, затвердили відозву до населення...
І вже тінями розсівалися в лісах розвідники, молодцювате виїжджали на закосичених конях підривники, трохи зверхньо прощаючися з рядовими партизанами; обважнілі, перепоясані стрічками, кулеметники, пріючи, вибирали найвигідніші місця для засідок, а переодягнуті в буденний селянський одяг зв'язківці та підпільні агітатори попрямували до міста, до сіл налагоджувати зв'язок з народом, із більшовицьким підпіллям.
В таборі забряжчали лопати, заахкали сокири і захекано обізвалися пили. І на свіжому місці партизанське життя входило в свої права навально, з розгону, наче бій. Тільки пізнього вечора трохи стихло в таборі.
Партизани, сидячи біля багаття, уважно слухали політінформацію Тура. Слово, оживаючи, уже ставало піснею, ставало воїном-переможцем, переливалося безсмертним сяйвом кремлівських знамен і зірок, наближало той день, в ім'я якого тверді руки піднесли автомати чи гранату.
Прислухаючись до голосу комісара, застигли на лісових пагорбах вартові, не помічаючи, як на їхніх багнетах перегойдуються жмурки вогню. А серцем чули вартові, як повз них сюди, в ліси, велично йде їхня Батьківщина.
Партизанське життя, не спиняючися ні на хвилинку, входило в свої права. Цієї ночі командир і комісар не лягали спати: обходили Городище, перевіряли пости, ділилися новими планами. Незадовго до світанку вийшли на припорошене узлісся, яке тепер широко розкущувалося гінкою памолоддю в неораних, забур'янених полях.
Далеко-далеко в настояній тиші прогуркотів вибух, даючи знак, що господарі уже хазяйнують на шосе.
На третій день, після обладнання партизанських землянок, що були зруйновані ворогом, до Дмитра почали підходити похмурі воїни.
— Товаришу командире! Поліція матір мою віддала в лапи гестапо. Дозвольте провчити гадів, — звернувся нахмурено-зосереджений Кирило Дуденко, що вже побував у своєму селі.
— Не можна зараз, товаришу Дуденко.
— Чому?
— Важливіші є діла, — пішов з партизаном в глибінь лісу. — Знаю, що тяжко, дуже тяжко тобі... Ну, розгромимо поліцію. Помстишся ти. А тимчасом по залізницях безкарно проходитимуть поїзди із свіжими фашистськими дивізіями, танками. Один ешелон пустити під укіс — це вартніше розгрому усіх поліцейських кущів у нашому районі. Стерпи свої муки для більшого діла.
— Коли ж не стерплюється, товаришу командире?
— Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один чоловік, щоб не мав рани, як не на тілі, так на душі?
— І свої рани найболючіші, товаришу командире,
— Свої?.. Це я чув, коли одноосібником був. Не партизанську ти мірку взяв, Кирило. Це куца мірка. Під неї навряд хто з нас підійде... Чим, думаєш, дрібна людина відрізняється від справжньої?
— Дрібна людина зараз не в лісах душу студить, а теплої печі шукає.