Цілуватимемо завтра, хлопці, хазяйку?
— Цілуватимем! — відповіли дружно всі. Навіть Корній сказав, що цілуватиме.
| — Таке й вигадаєте! — розсміялася та.— Лягайте та спіть,
бо ніч зараз драна... Вже й світанок ось-ось...
і Полягали. Господиня ще бликун погасила та й вийшла
[тихенько. 1
І Світличний, здається, зіснув ще по дорозі до ліжка. А прокинувся — світло так і било в очі. Схопився, на вікно незавішене витріщився: місяць! Місяць, будь він неладний! Повний, замалим не лусне, так і лізе у шибку, так світлом і ллє. Чаклун парубоцький.
І Хотів уже лягти, та зненацька згадав про хазяйку, що чатує у дворі. "Треба ж піти та змінити..."
І хоч як жалко розставатися з ліжком, м'яким та зігрітим, спустив ноги на холодну долівку, намацав галіфе і піджак. Підперезався ременем командирським із кобурою (вальтер, шістнадцять патронів, не пістолет, а машина, б'є, як гвинтівка), подумав про автомат: вирішив не брати. Дуже ж бо тихо та мирно за вікнами, ніде й не шелесне. Навіть собаки мовчать... Згадав ще про чоботи, та ліньки було нахилятися.
Так босоніж і вийшов.
І наче в світлу річку пірнув. Місяць розходився серед неба — впину нема. І все довкола аж тремтить, аж ворушиться у світлі примарному.
— Ото вам не спиться!
Хазяйка! Стояла тут же, біля причілка.
— Нічого не чутно? — ступив до неї Світличний.
— Та що було б чути? Ніч же іще.
Ніч — тільки гуляти. Така кого хоч попарує. І тут наче війнуло — спогад невиразний: він і дівчина поруч. І такий же місяць у небі. Війнуло й розтануло, аж серце стиснулось,— од жалю, од туги солодкої. За минулим, що, гай-гай,— не повернеться.
— Що це ви так зітхаєте важко?
— Я? — стрепенувся Світличний.— Чого б це я мав коло такої молодиці зітхати? — Та й, була не була! — обійняв її легенько за плечі.
— Ото уже й обійматися! Пустіть, бо ще хто побачить...
— Та хто ж нас побачить?.. Хто нас, голубко, побачить? — уже пригортав молодицю Світличний. Заглядав їй у обличчя, і таке було воно в неї прекрасне, що він би і захотів — не розімкнув би обіймів.
— Пустіть, бс задушите!
Боронилася, впиралася долонями в груди, одверталася, уникаючи його жадібних губів, а не виривалась по-справжньому.
І коли він її підхопив — одірвав од землі та й поніс через двір, до клуні, що вже й двері свої одчинила, вона затремтіла, схлипнула, гаряче припала йому до грудей...
— Ох, що ж це ви робите! — аж застогнала.
І враз рвонулася. Як лошиця здичавіла. Видерлась, одскочила, перелякано охнувши, і лише тоді усвідомив Світличний, що позаду брязнула клямка. Обернузся: якась біла мана. Придивився: Корній! В спідній сорочці, в підштаниках, розкуйовджений, босий. Став боком, розставив по-волячому ноги і дзюрить, аж шумовиння посеред трави забіліло.
А щоб ти був провалився!
Оглянувся: за хазяйкою й слід прохолонув.
Знову обернувся до Пекельного: голова в того була опущена, очі заплющені, ще й похитувався з боку на бік. "Спить!" Так ось чого він їх не помітив.
Врешті Корній почалапав до хати. Намацав двері (очей, мабуть, так і не розплющив), пірнув у сіни.
Світличний походив, походив по двору, тамуючи досаду, його не втішала навіть думка, що Корній, сонний, нічого не бачив. Подивився на хату яка біліла, оголена, уявив кімнату, де лежить оце зараз молодиця... лежить і не спить, прислухаючись" Світличний уже й рушив був до хати... та й зупинився.
Дивився на хату, що мов аж одступала од нього, голизни своєї соромлячись, а місяць реготав угорі, в дурному сміхові розтуляючи щербатого рота...
— Що ти сьогодні такий? — запитав, проснувшись, Ганжа.
— Який? — Світличний так спати й не ліп чергував до ранку. Аж оце увалився до хати: надутий, мов сич.
— Кислиць наче наївся.
"Наївся б і ти!" — подумав про себе Світличний. Хотів щось відповісти, аж тут Неля в кімнату:
— Доброго ранку! Не побудила?
— Заходь, Нелю, заходь!
— Вмивайтеся, будемо снідати,— бо з-за її плеча вже виглядає й хазяєчка. Пройшла прямо до столу, прошелестіла спідницею: рясною, святковою. І сорочка на ній празникова. На стіл макітру поставила, повну вареників: збулася мрія Світличного! Тільки він щось не дуже й радий: помітив, як усміхнулася, мимо проходячи, жінка. І вогники лукаві в очах у Нелі помітив. "Таки розплескала! Ото так тобі, дурневі старому, й треба!" І, строго насуплений, сів перший до столу.
— Так де будемо, хлопці, днювати? — спитав Ганжа, коли з сніданком упорались.— В хаті не випадає: мало хто може зайти упродовж дня. І хату зараз покидати не можна — побачать. Поліцаїв хоч і немає у селі, так хазяйку можемо підвести...
— А на горищі,— озвався Корній. Всі мимоволі подивилися в стелю.
— Що там у вас? — поцікавився Ганжа; Світличний одмовчувався. Удавав, що за курінням ніюли й слова сказати.
— Та мовби нічого... Прядлва трохи та просо в снопах,— пригадувала молодиця.
— От і добре. То ми, якщо ви не проти, там і переднюємо.
— Та днюйте, чи мені жалко! — Вона якось аж померкла, на похмурого Світличного крадькома поглядаючи.
Одсипалися на горищі до вечора. Хазяйка подала ще кожух і ряднину, та й подушки, бо як таки так — лежати на голому! Приготувала обід. А надвечір піднялася й сказала, що вернулися поліцаї. Як чорти позабрьохувані, ледве ноги волочили. Розбрелися по домівках та й попадали спати.
Світличний і загорівся одразу: спуститися, пройтися по тих хатах, пощупати, що вони їли. Та Ганжа остудив: ми для чого отут сидимо? Поліцаїв пару зловити чи встановити зв'язок із партизанським загоном?
— А ти впевнений, що це загін?
— Впевнений не впевнений, а перевірити треба.
— А як той голова через тиждень з'явиться?
— Тиждень і ждатимем.
Не злазили з горища до пізнього вечора. А коли добре стемніло, перебралися в клуню. І якось аж певніше себе відчули: тверда земля під ногами. Вмостилися попід стіною, сіно пробравши, ще й сіном прохід замостивши,— поруч стоятимеш — не догадаєшся, що тут люди лягли покотом.
— Не думав,— сказав ще Ганжа,— що, як маленькому, доведеться нору рити у сіні... Кладуть, бувало, тато сол іу а ми не дочекаємося, поки вони вивершать. А тоді вже, як миші, нори лаштуємо. В кого найглибша та найзатишніша. Було мені одного разу! — аж усміхнувся Ганжа, і голос його незвично пом'якшав.— Саме вчився курити, в тій же норі, а тато й нанюхали. Одучували од курива, поки й пужално поламали.
— Не одучили? — засміявся Вітька-моряк
— Не одучили. У стодолі тільки більше не курив. Як за цигарку, так і згадаю татове пужално.
— А ми теж минулої зими ховалися в стодолі,— мовила Неля тихенько.
24 А.Дімаров
737
— Це коли ми вас підібрали?
— Ага.
Андрія так і облило жаром — од спогаду: він і Неля в тісній, темній норі. І Нелині руки — нетерпеливі, гарячі. І все тіло її. І потім шепіт ласкавий: "Знаєш, чим ти пахнеш? Зірваним яблуком. Свіжим-свіжим..."
І ще пригадав: як не міг довго заснути. Як поворухнутись боявся: Нелина ж голова лежала у нього на плечі. І ніжність, що нею був переповнений...
Схвильований, чекав: ось Неля руку простягне, проведе по обличчі, пальцями губи прикриє (поруч же лежала). Та Неля наче забула про нього, Андрій же першим зачепити її не наважувався. Після того, як одного разу не витримав, потягнувся до неї рукою у темряві. Перехопила його руку, одвела, легенько потиснувши: не можна.
"Ти на мене не сердься,— сказала якось.— Чуєш, зайчику?"
Іноді вона уникала його, наче боялася лишитися з ним наодинці. А то бралася дратувати. Кокетувала з Вітькою-моряком, і коли той обіймав Нелю за плечі, Андрій аж задихався од ревнощів. Давав собі клятву більше й не дивитись на неї. А вона ловила його десь наодинці і, лукава, допитувалась: "Ти сердишся, зайчику?.. Ти ревнуєш?.." І це її мов аж тішило. "Кинь ти мене! — сказала якось.— Ну нащо я тобі отака? — І тулилася до нього, і плакала. А потім, витираючи сльози, всміхалася: — Ото дурна — найшла коли рюмсати!" Обіймала жагуче, цілувала, і ще довго по тому відчував Андрій на губах присмак Нелиних губів. І думав про неї.
От і зараз із думкою про Нелю й заснув...
Світличний теж заснув, разом з усіма. Прокинувся ж десь серед ночі, прокинувся — і вже й сон його не брав: стояла перед очима хазяєчка. Взувся тихцем, навшпиньки пішов до дверей.
Прочинив важкі двері, наче пірнув у світлу ріку, й одразу ж побачив жіночу постать — посеред двору, на тому ж самому місці, що й минулої ночі. В рясній спідниці, у вишитій празниковій сорочці стояла, як дівчина, що виглядає коханого.
Ой, не світи, місяченьку, Не світи нікому,—
заспівав їй Федір тихенько на вухо, непомітно підкравшись.
— Ох! — сказала вона, коли Федір її взяв у обійми.— Я думала, що ви вже й не вийдете!
— Ще б чого! — мовив Федір. Та й підхопив молодичку, та й поніс бігцем майже до хати,{ бо йому вже здавалося, що позаду риплять двері і вилазить: Корній...
І, присипляючи молоденьку ^Корнієву тітоньку, сам заснув коло неї. Проспав світанок і ранок проспав, у гаряче жіноче тілз вусами зарившись, а коли вона стрепенулась прокинулась, і назустріч ясному дню підхопилася, в'н, ще сонний, ухопив її за руку та й потягнув до себе під ковдру.
— Так корова ж недоєна!
— Подоїмо.
— Он і птиця кричить!
— Не похрипне.
Запечатав їй губи таким поцілунком, що вона тільки — ох! — та й припала, про все на світі забувши, до його грудей...
І відсиджувався весь той день Федір сам, на горищі. А коли Ганжа вже на другий ранок сказав (Федір не заспав цього разу, хоч знову ночував у молодиці під боком):
— Тебе, я бачу, й могила не виправить! — Сказав так, щоб ніхто не почув, все ж — командир. Світличний тільки зубами блиснув:
— А я що, у ченці записався?
— Так на тебе ж бійці оно дивляться! Чому вони в тебе навчаться?
— Доброму ділу навчаться,— відповів весело Федір.— Ти думаєш, що я втіхи шукав? Я людину пожалів!
— Ощасливив? — усміхнувся Ганжа саркастично.
— Ай ощасливив!.. Ех, Василю, Василю, правильна ти в усьому людина, от тільки тут ти щось той... Це що: радянською владою заборонено? Спеціальним указом? Так мов і так поки не скінчиться війна, записуйтесь у ченці. А свої причандали здавайте в міліцію.
— Ну, з тобою балакати...— почав був Ганжа. Почав та й замовкнув. Не міг зрозуміти Федорову поведінку легковажну. Адже зараз вирішується доля загону. Що їм дасть зустріч із колишнім головою колгоспу? І чи не роблять вони помилки фатальної, чекаючи зустрічі? Чи не дізнається про цю ненадійну схованку їхню поліція?..