Ви вже, мабуть, знаєте... Хоне вбито.
— Знаю, — сумовито відповів батько.— Квальба нам уже сказав. Від руки найманця... расиста... поліг Хоне. Чорний злочин на панській душі... Ми не забудемо й не простимо... А зараз, доню, треба вирушати звідси, бо час не жде.
— Як? — здивувалася Макаро.— Вирушати, не по-мстившись панові за мого Хоне? — І очі в неї засвітилися відчайдушною рішучістю.— Я сама піду зараз до нього... Таматеа, дай мені свого списа!
— Немає пана Джона, — сказав Квальба. — Кудись вчасно зник.
— Ходім, Макаро! Ходімо, дочко! — умовляє батько.— Скоро світатиме. Ми мусимо до схід сонця бути вже в морі.
— Піти й лишити оце кубло незайманим, щоб тут жив, розкошував такий кат? Я підпалю цей дім!
— Ні, дочко, палити не слід. Адже, крім пана Джона, в цьому будинкові живуть ще інші люди,— і Томарі глянув
на старого Квальбу, на принишклих хлопчиків.— Нехай стоїть ця вілла, як стояла. Не будемо накликати на себе нової біди. Ходімо, дочко, бо часу в нас обмаль, нам треба поспішати.
Жоден вогник не засвітився в кімнатах вілли. Ніхто з воїнів нічого тут не взяв, не розбив, не понівечив. Все залишилося на місці, незайманим.
Спорожніло незабаром подвір'я, тільки довго ще на веранді разом з хлопчиками стояв Квальба й дивився в той бік, куди зникли темношкірі воїни.
А через деякий час з тихої бухти на морський простір випливла флотилія човнів, швидко віддаляючись од берега.
На сході ледь-ледь займалося небо світанням.
Минуло півтора, а може, й два тижні. Ніщо не порушувало мирного життя у стійбищі аборигенів. І все ж якась тривога непокоїла людей.
Вдень і вночі на своїх замаскованих постах дозорці пильно вдивлялися у морську далечінь, щоб своєчасно, в разі небезпеки, подати тривожний сигнал.
Сьогодні зранку по стійбищу пронеслася чутка, що спіймано двох розвідників.
Хто перший приніс цю вість — невідомо, але справді десь через годину чи півтори з лісу вийшов дозорець, озброєний списом, і двоє затриманих.
— Ведуть... Ведуть!..
З хат виходили люди, щоб глянути на непрошених чужинців, яких під конвоєм супроводжував ловець морських черепах Атаї.
Хтось з людей розчаровано сказав:
— Та хіба ж це розвідники? Вони, здається, колись гостювали у нашому стійбищі.
— Авжеж гостювали, — підтвердила якась жінка, уважніше розглядаючи підлітків, що наближались до осель.
То були Кендзо й Альфіо, той самий Альфіо, який колись хворим лежав у хатині Томарі, а за ним, мов за рідним братом, доглядала Макаро.
Хлопчики віталися з людьми, прямуючи до вожака, що вже стояв біля своєї оселі й чекав, поки підійдуть ближче.
— Доброго ранку, сеньйоре Томарі!
— Доброго ранку, діти! — привітно відповів їм вожак і запитав у дозорця: — Ти цих хлопців знаєш?
— Ні, не знаю. Правда, вони говорили про Санто, але я тепер нікому не довіряю.
— Цим хлопцям можна довіряти,— сказав Томарі.— Але ти, Атаї, діяв так, як належить воїну. Спасибі тобі!
Атаї рушив знову до лісу на свій дозорний пост. Господар запросив хлопчиків до своєї хатини.
— А де ж Санто? — запитав Кендзо.
— Вчиться. Мій друг художник Наматжира взяв його до себе в науку... Два місяці вже, як пішов з дому. Скоро має повернутися.
— А Макаро?
— А Таматеа?
— Нагороді.
Томарі, оглянувши уважніше хлопчиків, запитав:
— Зголодніли, певно? Спочатку поїжте, а потім будемо розмовляти про справи, бо я здогадуюсь — ви не просто завітали в гості.
— Ой сеньйоре Томарі,— почав Альфіо.— Ми сиділи в кущах винограду й чули, як домовлялися між собою пани.
— Альфіо говорить правду. Кущі густі. Нас не видно, а нам все чути, що вони збираються робити, бо вікно було розчинене.
— Вони, сеньйоре Томарі, запросили до себе старшого поліцая... їх тут ще називають констеблями. Обіцяли йому добрі гроші... багато грошей, щоб він скликав до себе надійних расистів і поліцаїв...
— І жандармів...
— Та й для чого? — поцікавився вожак.
— А щоб повести їх проти аборигенів.
— Ой сеньйоре Томарі, пан Джон дуже лютує. Ми з Кендзо чули, як він нахвалявся: "Ніякої, каже, пощади темношкірим собакам!"
— Правда, правда, він саме так говорив,— підтвердив японський хлопчик.
— Тоді ми вирішили вас повідомити, сеньйоре Томарі. І вас, і Санто, і Макаро, і всіх-усіх аборигенів, щоб втікали від каральників.
— Невеселі вісті ви нам принесли, але не нові. Я знав, що так буде.— Томарі задумався на хвилину, а потім запитав : — І коли ж вони збираються виступати?
— У цю неділю.
— Та-ак. А пан Джон знає, що ви пішли сюди?
— Ні. Знає тільки слуга Квальба, та він нікому про це не скаже. Ми з ним домовились.
— Значить, ви втекли від пана?
Хлопчики перезирнулись, і Альфіо щиро признався:
— Втекли, сеньйоре Томарі, бо після вашого нападу пан Джон став дуже злий. Він щодня кричить на Квальбу, лютує.
— І на нас кричить... По щоках б'є...
13 1067-1
— Боляче скубеться за чуба. Ми з Кендзо вирішили піти від нього... назавжди.
— Ясно. Притулок вам дамо.
— Спасибі, сеньйоре Томарі!
— Спасибі, сеньйоре! — і Кендзо низько вклонився, а вожак йому зауважив:
— Я, хлопче, не пан Джон. Вклонятися мені не слід. Житимете у нашому стійбищі.— А каральників, якщо вони сюди поткнуться, ми зустрінемо достойно.
В цю хвилину смуглява рука відхилила циновку і до хати увійшла Макаро, а слідом за нею Таматеа. Вони принесли з городу корені ямсу і жовті ребристі плоди бананів.
Радий був Таматеа, побачивши Сантових друзів, але особливо зраділа цим несподіваним гостям Макаро.
Пан Джон, коли дівчина була в полоні, наказав нікуди її не випускати. Макаро жила в кімнаті, немов у в'язниці. Єдиною розрадою для неї були оці двоє хлопчиків.
Вдень вони працювали в саду і частенько порались біля квітів.
Пан Джон кудись відлучався у справах, і тоді хлопчики зривали найкращі квіти й передавали їх Макаро. Вони співчували, жаліли її, намагаючись будь-чим полегшити її гірку долю.
— Уже недовго тобі ждати. Скоро прийдуть сюди ваші й визволять тебе. Ти не журися. Не сумуй дуже... Адже ми з тобою. Ми тебе любимо...
Це трохи розраджувало дівчину, але не могло, звичайно, загасити журби, не могло применшити горя, що тяжкою раною лягло їй на серце і на душу.
Макаро знала — не залишать її рідні у такій біді. Якщо їх досі нема, значить, вони збирають сили і потім прийдуть...
Неодмінно прийдуть.
Останні ночі у віконці Макаро не згасав вогник аж до світанку, бо вона весь час ждала своїх рятівників. Нема нічого дорожчого за волю. Та ця воля для неї зараз, як ніч. Куди б не пішла, а вже ніде й ніколи не зустріне свого
Хоне, свою найсвітлішу мрію, своє сонце, що давало їй стільки радощів і щастя.
Смертельним пострілом найманого вбивці загасив ці радощі пан Джон. Не стало сонця. Темрява окутала дівочу душу, й нічим її не розвіяти, нічим не зменшити розтравленого болю.
І ось у ці дні страшної туги, горя й журби, мов яскраві зірки, світилися до неї оченята двох юних друзів, що хотіли їй допомогти, намагалися втішити, розвіяти, чи бодай зменшити її горе й страждання.
— Ми тебе любимо... Ми будемо тебе оберігати, Макаро... Тільки ти не плач... Не сумуй! — І Альфіо починав співати народну журливу, але мелодійну пісню, сповнену душевної краси. Макаро залюбки слухала мелодію, але їй хотілося знати й пісенні слова.
Альфіо переказував їй зміст і пропонував:
— Хочеш, Макаро, хочеш, я тобі ще співатиму?.. Я знаю багато пісень.
— І я знаю,— озвався Кендзо.— Я знаю пісні японські,— і їхні оченята не відривалися від розчиненого навстіж вікна, в якому стояла засмучена полонянка.
І ось зараз її друзі в аборигенській хатині. Як же не радіти їм, найприємнішим, найбажанішим гостям? І зустріла їх Макаро так, як тільки може зустрічати своїх улюблених молодших братів старша сестра.
Та суворо нахмурились у неї брови, коли дізналася, з якими вістями прибули вони у стійбище. Макаро нічого не сказала, але очі її мимоволі зиркнули в куток хатини, де стояли нові списи, лук, стріли і висів на кілочку новенький американський автомат, здобутий у незабутню ніч...
Вість про неминучий напад каральників рознеслася, наче блискавка, і тепер у кожній хатині все тривожніші точилися розмови.
Хоч у надійних місцях стояли день і ніч дозорці, та не одна мати, прокинувшись серед ночі, виходила з хатини, пильно вдивлялася в море, чи не видно в ньому небезпечних вогнів, чи не пливуть до стійбища безжальні й мстиві каральники.
Море було спокійним. Десь на обрії ясніли вогні пропливаючих рейсових кораблів, а над морем, скільки може охопити людський зір, лежало небо, всіяне зірками. Деякі з них падали, окреслюючи шлях падіння нетривким сяйвом; деякі іскрились так сильно, що їхні відблиски лягали на воду, гойдаючись на важких глибинних хвилях, мов сріблисті медузи.
*
Босі ноги збивають з трав і квітів передсвітанкову росу. Ще не зайнялась на сході блідо-рожевим маревом зоря. Ще не прокинулось пташине царство, і тільки тумани снуються в долинах, щедро вмиваючи росою кожну квітку, і травинку, і листочок.
Покрученою стежкою йде Санто. У правій руці в нього саморобний спис, а через плече звисають два однакових пакунки, старанно перев'язані тонкими ліанами.
Відразу можна здогадатися, що повертається Санто від свого вчителя й наставника Альберта Наматжири не з порожніми руками.
Ще звисає спереду торбинка з шматками червоної глини, точнісінько такої, якою користується при малюванні знаменитий художник.
За всім, що робив і як робив учитель, стежив абориген-ський хлопчик. І про його успіхи дізнаються рідні, коли він їм покаже свої картини.
Новими очима дивився тепер Санто на красу рідного краю, вибираючи дорогою місця, куди прийде у вільний час для малювання. Він знає, як заготовляти кору з дерев, як розпарювати її над вогнем і як, просушивши під сонцем, змазувати її соком орхідеї, щоб краще приставала фарба, а сама кора не коробилась, не тріскалась, а була гладенькою й рівною, мов заґрунтоване полотно.
"А може, й мої картини колись потраплять до музеїв? І мені заплатять гроші, і я куплю тоді складаний ніж, і куплю собі щіточок справжніх, а не тих, що зроблено з пучків власного волосся. І фарб куплю, і полотна. Батькові принесу подарунок і братові... А для Макаро дістану прикрас, і нове дзеркальце, і різних ласощів. Мені б тільки навчитись ще краще малювати. І я навчуся... обов'язково...