Він, не піднімаючи погляду, хрипко говорить найманцям-козарам:
— Починайте похорон.
Поряд з вождем поклали коштовні дари, бойову зброю, меди і їжу, щоб було чим Кию підтримати себе в краю Світовида, на новій дорозі.
Жалібно заіржав вороний кінь Кия під ножем Ороя, окропив землю біля мертвого господаря своєю кров’ю, важко впав. Буде на чому їздити старому вождю, бойовий кінь не залишить його в нових походах.
Наперед виступили копачі-могильники. Скоро над Києм виросте гостроверха могила і буде вона височіти довгі віки, заросте травою, нагадуватиме дальнім нащадкам про славне минуле їх предків.
Раптом в натовпі прокотився тривожний гомін. Ратибор підвів голову і скрикнув.
Від хоромів вождя тихо, як тінь, ішла дружина покійного Кия Голеся. Вона опустила очі, проходячи мимо козар, не озвалася словом до зрадливого сина. Зупинилася біля трупа мужа, відгорнула покривало, подивилася скорбно на дороге обличчя, а потім звела погляд на сина.
Юрба задрижала. Мертвотна блідість поповзла по обличчю Ратибора. І, ніби від страшного погляду матері, в небі хмари почорніли, опустилися нижче. Налетіла буря, закрутила пісок, листя дерев у сильному вихорі. Кривава блискавиця мигнула понад натовпом, прошиваючи багряною ниткою грізне небо.
— Будь ти проклятий, підлий вбивця батька! — пролунав над майданом дзвінкий голос матері. — Будь проклятий навіки!
Натовп зойкнув. Нема нічого страшнішого від прокляття матері. Ні хвороба, ні смерть, ні злигодні, ні будь-які небезпеки не злякають мужнього серця, все можна перебороти, від всього врятуватись. А від прокляття матері нема рятунку! Тепер буде жити Ратибор на землі вовкулакою — без благословення рідної крові, з тавром проклятого зрадника, і не буде йому спокою ні на цьому, ні на тому світі.
Аж почорнів син, простягнув руки до матері з жахом і благанням.
— Мамо!!!
Голеся навіть не глянула на нього. Схилилася до мужа, поцілувала, підняла сухі руки до ідола Світовида.
— Добрий Яр-боже! З’єднай мій дух з духом прекрасного мужа мого. Не залиш у нещасті свій народ!
Блиснув у її руках ніж — і ще раз скривавилось тіло вождя. На цей раз рідною кров’ю. Тихо, як підтята билинка, впала старенька жона рядом з Києм, з яким так довго ділила на землі радість і горе.
Ратибор занімів у відчаї. Над городищем прокотився грім. У юрбі пролунали крики жаху, прокляття:
— Зрадник, убивця! Вічно над тобою тяжітиме прокляття матері!
Ратибор зацькованим поглядом вовка обвів натовп, очі його налилися кров’ю. Звіряча лють сповнила груди, кулаки його стиснулися.
— Агей! Вірні воїни мої! Списами гоніть геть цю череду! Погані раби! Я вас примушу поважати мене — свого вождя!
Мов чорні круки, накинулися на беззбройних яровитів козари. До реву бурі домішалися зойки жінок, плач дітей, прокляття чоловіків.
Кияни розбігалася геть від могили Кия, де в світлі грози стояв, мов темний дух, тремтячи від злоби та страху, новий вождь Ратибор…
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
НА ВОВЧИХ СТЕЖКАХ
1
Чорні дні прийшли на землю яровитів. Такої ганьби, такої наруги ніколи не бачили люди. Вони знали, якою ціною Ратибор прийшов до влади, і це породило йому страшну славу в народі. Його ім’ям лякали маленьких дітей, проклинали ворогів, його ім’ям висловлювали презирство і огиду.
Ратибор чув про це, і кожен його наказ дихав злобою та ненавистю. Він обклав яровитів такою даниною, якої не накладали ніколи навіть на переможених ворогів. Найманці-козари їздили по городищах і, загрожуючи карою, забирали у ремісників більшу частину їх виробів, а у рибалок, бджільників, хліборобів та мисливців — третю частину здобутку.
Запальні і юні яровити виступали проти нечуваного насильства. Та сміливців карали смертю.
А Ратибор і його чорні поплічники день і ніч бенкетували в хоромах, заливаючи медами свої озвірілі душі і страх перед майбутнім.
Народ ремствував. У Києві спалахнув бунт. Його очолив Мечибор — найстаріший дружинник. Та сили були нерівні. Гурт сміливців оточили в яру, над Славутою, вирубали шаблями половину, а інших полонили, зв’язавши ремінням.
На площі біля Світовида стратили старого Мечибора. П’яний і німий стояв попереду найманців Ратибор, не піднімаючи очей на того, хто учив його змалку тримати меч, хто своє довге життя віддав Києву та яровитам.
Біснуватий Орой, завиваючи диким голосом, роздував вогнище на жертовнику. В той день сталося таке, що навіть в козар серця завмерли від жаху.
Страченого Мечибора і ще трьох дружинників Ратибор призначив у жертву Світовиду. Облиті кров’ю трупи поклали на жертовник. Курище чаділо, дим чорною хвилею плив над землею, не здіймаючись до ясноликого Яр-бога. Світовид не приймав страшної жертви, його очі дивилися на батьковбивцю грізно і суворо.
Навіть Горидід відмовився бути присутнім на такому ганьбищі. Розлючений Ратибор після вечірнього бенкету, ввалився до нього, потрясаючи мечем, закричав:
— Ти теж крутиш хвостом, духовиде! Сам штовхнув мене на страшну стежку, а тепер… в кущі?! Чому ти ховаєшся по закутках?.. Чому не станеш рядом зі мною… в усіх моїх ділах?..
Горидід підвівся назустріч Ратибору і зловісно прошепотів:
— Ти занадто далеко залітаєш, хлопчисько! Влада осліпила тебе! Ти не знаєш навіть того, що Святобор десь ховається в лісах і гуртує дружину!..
Ратибор аж захлинувся від несподіваної новини. Хміль покидав його, в свідомість заповзав страх.
— Ти брешеш, духовиде! — прохрипів він. — Мої вояки робили облави по всіх городищах, Святобора ніде нема… Його давно з’їли вовки!
— Не дури сам себе, — сухо обірвав його жрець. — І згадай, про що ми домовлялись раніше. Слугам Світовида належить половина твоєї долі. Але таку долю я не хочу ділити з тобою! Непевність, бенкети, розбій і ненависть яровитів! Треба творити свою дружину, щоб позбавитись найманців! А для цього… є один шлях!..
— Який? — з надією запитав Ратибор.
— Знищити Святобора і всіх, хто мріє про повстання!
— Я пошлю в нетрі дружину, я знищу всі кубла по вовчих стежках!
— Даремні слова! Всього козарського війська не вистачить для цього! Та вони й не підуть у болота, у ведмежі хащі! Ми зробимо інакше, Ратиборе… тихо, без крику і шуму…
— Що?
— Завтра мене в Києві не стане…
— Ти втікаєш?
— Дурню! Невже не розумієш? Яровити мусять думати, що Світовид і його жрець проти нового вождя… Второпав?
— Нібито, — прошепотів замислено Ратибор.
— Ну, а тепер сідай ближче і слухай… Треба заздалегідь домовитись про все…
А наступної ночі з майдану зник ідол Світовида. Кияни пошепки передавали з вуст в уста легенду, що буцім бачили сторожі на вежах, як сонцепромінний бог зійшов з гори до Славути і водою попрямував на лівий берег.
Вслід за тим щез духовид Горидід, захопивши з собою священного коня Яркона.
А Ратибор лютував. Він ще частіше бенкетував, а напившись, нападав на мирні городища, палив їх, ґвалтував молодих дівчат, а полонених продавав у рабство козарам і ограм. В окремих місцях спалахували короткі і жорстокі сутички, і тоді пливли безголові трупи по водах Славути до далекого синього моря.
День за днем, день за днем смерть і насильство крокували страшною ходою по городищах і дворищах вільного колись народу. Чорна тінь горя і запустіння лягла над землею яровитів. Люди вже навіть боялися розкрити вуста, сторонилися рідних і близьких. Везли до двору вождя свої нужденні врожаї чи здобич, а потім верталися додому до невеселих жінок та дітей, і прохали у богів допомоги, і запитували — чи відкриється коли-небудь для знедоленого народу дорога до волі?..
2
У Київ Лові, в глухих нетрях лісів, недалеко від Славути поселився Святобор з Ружею. Вони вибрали ту ж саму печеру, де жив колись дід-пустинник з ведмедем і Тоцею. Лисиця впізнала схованку, гасала довго по навколишніх лісах, і цілий вечір сиділа, тужливо скиглячи над запалою могилою давно померлого діда.
В кручі вирили собі землянки і втікачі-кияни, що не захотіли терпіти сваволі зрадника, а також старий батько Ружі — рибалка Корінь. Восени прибило до берега дуб з ідолом Світовида і непритомного Горидіда. Бога і старого жерця перенесли на галявину в хащах предковічного лісу, а ввечері духовид розповів утікачам про страшну смерть Мечибора, про неймовірне знущання батьковбивці.
— Пропаде наше плем’я, — понуро говорив жрець, розхитуючись в такт шуму віковічних дубів. — Старі вимруть, а нові яровити звикнуть до рабства… Так воно й піде, так буде без кінця…
Втікачі мовчали, придавлені горем, зловісними передчуттями, і язики полум’я котилися кривавими хвилями по суворих обличчях.
Минати дні. Святобор, переодягнувшись в лахміття, ходив по городищах, дивився, як його брат-зрадник сіє розруху і смерть навколо. Лють закипала в грудях юнака, сповнювала серце бажанням помсти, а потім змінялась почуттям безсилля.
Він повертався до печери в Київ Лові, лягав на ложе з моху і довгими годинами болісно роздумував.
Ружа тінню підходила до нього, сідала поруч, пестила плече, гладила буйне волосся.
— Важко, Святоборе?
— Горе, Ружо! Ех, якби був Глиця живий… Він би порадив, що робити!
Вони йшли до духовида Горидіда, питали поради. Але старий жрець мов здитинився. Він сміявся, втішав Святобора різними казочками.
— Щоб виплавити мідь, треба руду розтопити на вогні, щоб загартувати меч, треба розігріти сталь, щоб вивести плем’я на міцну і велику дорогу, треба провести його через горе і страждання!
— А якщо плем’я загине на цій дорозі? — дорікав жерцю Святобор.
— Значить, плем’я негодяще, в ньому нема здорового зерна. Хай гине таке плем’я!
— Дивні речі говориш ти, Горидіде!
— Поживеш — зрозумієш!
…І знову тягнуться довгі дні шукань, сумніву, розпачу. Клятва, дана батькові перед його смертю, не давала спокою Святобору. Минала осінь, золотими листками засівала землю. Разом з опалим листом відлітали в безнадійну далечінь останні мрії яровитів про вільне життя.
Суворо крокувала зима по берегах Славути, засипала важким покривалом снігу ліси, поля, городища. Ріка замерзла, затихла її гнівна пісня. Тепер вже ніхто не підіймав голосу проти жахливої сваволі батьковбивці…
Та ось прийшла весна. Задзюрчали веселі струмки, і в блакиті заспівали свої веснянки жайворонки. Славута напнув широкі груди, розірвав крижаний панцир, загримів невгамовну бунтівливу пісню.
І тоді в душі яровитів ніби ввірвався свіжий вітер.