А хто з них ще повернеться?
Скоро й Січ-мати зникла з очей. Передні чайки були вже далеко, ніби вони надто поспішали в далеку, незнану дорогу. Уся флотилія посувалась по воді тихо, безшумно. Не чутно було ні криків, ні звичних веселих пісень, їх ждала нелегка справа: треба було так обережно пробратися в море, щоб погані й не стямились, як козаки впадуть на них мокрим рядном...
XI
Козацька флотилія щасливо допливла до Кизи-Кер-мена.
Це була невеличка турецька фортеця, що стояла майже біля входу в дніпровські лимани й призначалася, власне, для того, щоб закривати собою Дніпро з його страшними чубатими жителями і не давати їм можливості з їхніми легкими, невловимими, як блискавка, і страшними, як грім божий, чайками випливати в Чорне море, у цей дорогий басейн падишаха з розкиданими по берегах, його такими багатими й гарними містами, як Козлов, Кафа, Трапезонт, Синоп і сам Стамбул — бди-скуче підніжжя тіні аллаха на землі.
На стінах Кизи-Кермена стирчало щось з дюжину чорних гармат, похмурі дула яких, звернені до Дніпра, ладні були щомиті вивергати вогонь і смерть тим зухвалим смертним, що насмілилися б з Дніпра пробратися в заповідний басейн падишаха, в голубе море, назване Чорним тому, що під час бурі на ньому, як запевняв Копичі-паша московського посла Українцева, "стають чорними серця людські". Крім того, біля фортеці з одного берега на другий перекинуто було ланцюги, які перегороджували ріку, а якщо й не могли ділком її перегородити, бо від власної ваги занурювались у воду досить глибоко, і, у всякому разі, глибше, ніж сиділи на воді легкі козацькі чайки, що, наче горіхова шкаралупа пливли майже по поверхні,— якщо, повторюємо, і не могли цілком загородити Дніпра, то завдяки різним поплавкам, прикріпленим до них, і дзвінким металевим брязкальцям попереджали сторожу фортеці, осболиво темної ночі, що ворог крадеться через ланцюги. Тоді гармати, наведені саме на це місце, на загороджувальні ланцюги, робили кілька пострілів, і ворог мав неодмінно загинути під ядрами або піти на дно з усіма своїми чайками раків ловити, як казали запорожці.
Усе це дуже добре знав хитрий батько козацький, старий Сагайдак, і тому заздалегідь ужив заходів.
Він наказав флотилії зупинитися, не доїжджаючи кількох верстов до Кизи-Кермена, біля берега Дніпра, де утворилася ніби природна гавань. Берег вкритий був лісом — старими дубами, осокорами, тополями. Сагайдачний, вийшовши на берег, наказав козакам рубати найгрубіші дерева і тягти їх до води. Дітки узялися пильно до роботи і незабаром повалили на землю кілька десятків дубів і осокорів, що прикрашали незаймані береги цієї незайманої ріки.
— Скільки чайок,—стільки й дубів, дітки!—наказав Сагайдачний.
— Добре, батьку,—відповіли дружно дітки й почали лічити повалені дерева.
— Лічи ти, Хомо!— глузували козаки з придуркуватого, простодушного Хоми.— Ти ж бо з біса добре лічиш!
Хома почав лічити, загинаючи свої оцупкуваті пальці на правій руці:
— Оце раз, оце два, оце три...
Так він щасливо дійшов до двадцяти дев'яти, а там збився.
— Оце двадцять дев'ять, оце двадцять десять, оце двадцять одинадцять...
Вибух реготу перервав його своєрідну лічбу. Хома сторопів і, знай собі, все згинав то той, то другий палець.
— Добре! Добре, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять — люлька, тридцять — кресало...
Знову розлігся регіт.
— Чого гигочете, сто копанок чортів!—гримнув на них старий отаман Небаба.
Нарешті зрубані дуби були полічені. Підійшов старий батько Сагайдак, спираючись на шаблю.
— А тепер, дітки, у воду дуби та прив'язуйте їх легенько до човнів,— наказав він.
— У! З біса ж і хитрий у нас батько, стонадцять кіп!—бурчав сам до себе Карпо, тягнучи з друкарем, Грицьком та Юхимом велетенського дуба в воду.
Коли всі зрубані дерева стягнули в Дніпро, Сагайдачний наказав до кожной чайки прив'язати по дереву, але так, щоб вони пливли не позаду чайок, а поперед них. Потім перепочили, повечеряли на березі, не розкладаючи вогнищ, щоб не видати сторожовим туркам своєї присутності. Незабаром смеркло, настала ніч, темна, вітряна... Подув північний холоднуватий вітер, відомий у запорожців під назвою "москаля".
— "Москаль! нзявся, це нам на руку,— зауважили козаки.
— "Москаль" нас і в море винесе.
Опівночі флотилія рушила далі, але вже так, що кожна чайка йшла майже весло до весла з іншою чайкою,— рухалися лавою, в один або в два ряди. Посувалися вперед надзвичайно тихо: жодне весло не хлюпнуло сонною водою, бо флотилія йшла не на веслах, а просто пливла за течією.
Попереду чайок пливли якісь темні страховища: чи то люди-велетні, чи то звірі, чи то чорні дивоглядні риби... Стирчали з води якісь руки, велетенські пальці на цих руках: це пливли прив'язані до чайок дуби та осокори...
Тихо, незвичайно тихо, хоч би почувся подих чий-не-буд... Тільки дихає "москаль", дихне поривчасто, пробіжить по воді й вщухне...
Десь там, у темряві, заспівав півень: це в Кизи-Кер-мені — турецький півень, а співає він так само, як козацький на Україні. Знов заспівав півень,— це північ... Та й в небі визоріло: он Петрів Хрест, он Чепіга горить, Волосожар... І в Дніпрі з темної води визирають і мигтять зірочки... Одна покотилася по небі і, здається, впала у Дніпро... Застогнав десь пугач...
На одній із чайок, що йде трохи попереду інших, чорніє на носі ніби статуя. Це стоїть непорушно сам Сагайдачний і не відводить очей від оповитої туманом далечини...
Там, попереду, в тому мороці, забрехав собака... Це в Кизи-Кермені турецький собака на вітер бреше, не спиться йому, як і всякому собаці...
Ледь-ледь заблимав попереду вогник... Напевно, у віконечку сторожової башти...
А може, це зірочка... Ні, не зірочка — темніють обриси башти, стін...
Знову порив вітру, "москаль" війнув козакам у потилицю, і знову тихо...
— Весла у воду, стій, ні кроку!— пішло по всій фло-пролунав раптом голос Сагайдачного, але так тихо, що почули тільки найближчі чайки.
— Весла у воду, стій, ні кроку! — пішло по всій флотилії.
І чайки вмент зупинилися. Попереду вирізьблювались темні виступи башти.
Настав вирішальний момент.
— Спускай дуби! Ріж — знову пролунав голос кошового.
— Ріж! Спускай дуби!— пішло по всій флотилії, від одного берега Дніпра до другого.
Відрізані від чайок дуби й осокори, ворушачи над водою обрубаними гілками, наче велетенськими руками, попливли вниз за водою...
Чайки, утримувані веслами, стояли на воді непорушно...
Дуби зникали з очей... Дехто з козаків хрестився...
Тихо, незвичайно тихо навколо, навіть "москаль" не віє... Минуло кілька хвилин... Наче спросоння хрипко заспівав півень, йому відповів сонним гавканням собака, і знову стало тихо.
Раптом попереду, далеко поза цією пітьмою, почулось якесь глухе брязкання, ще, ще...
— Зачепили!— прошепотів до себе Карпо, налягаючи на весло.
У цю мить гримнув гарматний постріл, за ним другий, третій... Прокинулась фортеця, загриміла стіна — шкварять турки по колодах, по дубах та осокорах, гадаючи, що то вони по козаках стріляють та по їх зухвалих човнах... "Алла! Алла! Алла!" — виють у пітьмі голоси.
Постріл за пострілом гримить із стін фортеці. Чути, як ядра хляпають в ріку, розривають ланцюги, каламутять воду. Картеч і ядра хряскають по колодах, брязкають ланцюги.
— Ких-ких-ких!— затискаючи носа й рота рукою, не може втриматися від сміху добряга Хома.— Ото дурні, по колодах гатять...
— І хитрий достобіса у нас батько!— шепочуть молоді козаки.
Ще кілка разів гримнули залпи й стихли: чи то всі набої вистріляно, чи то турки подумали собі, що знищили зухвалих ягуарів.
Тихо й темно попереду, хоч в око стрель...
— Рушаймо, дітки, та тихо-тихо, водою не хлюпни!— чується знов у темряві голос Сагайдачного.
— Рушай! Рушай!—— покотилося тихо від берега до берега.
У ту ж мить поривчасто війнув "москаль", і чайки птахом полинули темною поверхнею похмурої ріки... Ось вони вже напроти фортеці... Зі стін долинають приглушені голоси... Злякані корови ревуть за стінами.
Чайки вже минули фортецю...
— Ких-ких-ких!— не мбже стриматися Хома.
— Мовчи, Хомо, ще не дома,— застерігають його.
— Оце так батько! Оце-то старий Сагайдак!
— Налягай, налягай, братця, щоб весла тріщали! Налягай до живих печінок! Або слави добути, або дома не бути!
Чайки летіли стрілою, далеко лишивши за собою страшний Кизи-Кермен.
Уже над ранок, підійшовши до лиманів, вони зупинилися й поховались у неозорих плавнях, наче дикі качки. Тут, під захистом очерету, козаки стали на відпочинок перед виступом у відкрите море. Місце для стоянки й відпочинку було щонайкраще. На десятки верстов розкинулися плавні, в яких могло сховатися ціле військо й лишитися непоміченим цілий флот з невеликих суден. Незайманий очерет був такий високий, що в ньому могли ходити велетні і все ж вершечки гарного, стрункого, гнучкого очерету ховали б їх з головою.
В очереті гніздилися незліченні зграї водяних птахів — бакланів, чапель, гусей, качок, куликів, лисух, диких курочок, бугаїв. Від пташиних голосів над лиманами стояв стогін. Часом над очеретом наче буря промчить: то пробігали стада наляканих чимсь диких кабанів, яких на лиманах була сила-силенна.
Козаки взагалі любили очерет, бо в очереті вони ховалися від поганих бусурманів, в очереті вони полювали на птахів та звірину, в очереті й рибу ловили — одне з багатств їхнього скромного життя. Козак і в пісні не забував свого очерету, а дівчина, вихваляючи свого милого, співала також про очерет:
Очерет-осока,
Чорні брови в козака.
Та зате в очереті водилося й лихо козакове, яке отруювало все його життя в цій Палестині: лихо це — комар. Комарі в лиманах серед очерету були якоюсь
№
карою божою, муками єгипетськими, і народна поезія, згадуючи про злигодні козацького вільного життя, згадувала й про комара; кожному козакові доводилося "козацьким білим тілом комарів годувати"..
Саме в цьому очереті й отаборилися запорожці, щасливо поминувши Кизи-Кермен. Хто заснув у човнах, хто на березі, в очереті. Вартові розташувалися край поснулого війська, хоч теж у траві, але на більш високих місцях, звідки видно було і лимани, і степи, що ген розкинулися на неозорих просторах.
Вартові розташовувалися невеликими гуртками — по двоє й по троє: якщо один ненароком задрімає, то другий пильнуватиме.
Раптом десь у траві чи в очереті почувся крик перепела.
"Під-подом, під-подом!" — повторився він ясно знову.