Цієї хвилини було досить, щоб Тарас схопився й дав дьору. В слідуючу хвилину підбіг чабан і вже своєю добрячою герлигою садонув бугаяку по спині.
Знайомий удар і знайомий голос одразу поставили бугая на місце. Він мотнув головою й пішов далі, мовби нічого не сталося.
— Ай і Катря! Ай і молоде-ець же ти! — хвалив чабан. — Як би не вискочила, хто й зна щоб воно й було. І як ти не побоялася?
А Катря й сама не знала, як це воно сталося. І всюди Катря і все Катря. І ласка Катря, і казка Катря, і пісня, й оповідання. Вся напоєна поезією й красою рідної природи, вона розточувала й сама ту красу несвідомо довкола себе.
Матері ніколи, мати все в роботі, стомлюється дуже, заїдає її проза життя
— де вже там... Але все ж і вона, ця виморена непосильною працею жінка, ця безперестанна породілля, що їй, здавалося б, тільки й думати про спочинок —розповіла раз Тарасикові таку казку, що він запам’ятав її назавжди.
XXII
Була неділя. Батька нема дома, Катря з Микитою пішли у Моринці до діда Якима. Мала Оринка спить, а матері щось нездужається. То встане, то знов приляже. І Тарасик коло неї.
— А чого ти, Тарасику, в хаті? Іди на вулицю, бався.
— Я краще з вами, матусю, побуду.
Тарасику хочеться ласки, він усе горнеться до матері. Матері теж пригадалося, що от її хлопець уже й великий, а вона ж його ще й не приголубила як слід ніколи. Все за отим нікольством треклятим.
Катерина ніжним рухом притулила до себе хлопця. Йому стало тепло і
гарно від тої непривичної ласки. Щоб продовжити її, запитав:
— Мамо! А що воно таке русалки?
— А тобі нащо? Русалка, сину, то таке, що не дай Бог. А звідки ти за них знаєш?
— Катря казала, що рибенята — то русальчини діти.
— Катря сама не знає. То русалки самі з дітей малих, которі ото діти бувають нехрещені.
— А чого нехрещені?
— Та так... бувають... Так ото з тих дітей і русалки. З дівчат.
— А з хлопців?
— А з хлопців, не знаю, куди вони діваються. А з дівчаток русалки. І живуть вони у воді. Вдень сплять, а вночі виходять й тоді до кожного чіпляються: "Скажи мені, де моя мати... скажи мені, де моя мати..." До кожного чіпляються. А вже як парубка запопадуть — амінь. Залоскочуть.
— Навіщо, мамо?
Тарас питається пошоптом. Йому вже страшно.
— Та так... Та вони не тільки парубків, а й дівчат залоскочують. Мені мати ще розказували, як одну дівку залоскотали русалки. Я ще малою була, не все запам’ятала. Це в одному селі — не тут, не у нас, а десь коло Дніпра — жила дівчина, сирота. Батько-мати померли й був цій дівчині дядько вроді як за опікуна.
— Покохалася ця дівчина з парубком одним. Вже таке, що й сватів посилати, а дядько куди! і слухати не хоче. Йому, бач, опікунства жаль кидати. Поживлявся, ма’ть, добре чужими грошима конпетував.
— Він і так, він і так, дядько, значить, а молодята своєї. Тоді він примудрився на таке. Закликав раз до себе парубка й каже.
— Що ж, каже, я не проти того. Ну тільки дівка ще дуже молода та і в тебе, сказать, іще молоко на губах не обсохло. Який з тебе хазяїн?.. Ти, каже, піди на Січ та подивись, як люди живуть, покуштуй із другої печі хліба, а тоді вже будемо й говорити. Побудеш який рік-два, а воно й дівка тимчасом підросте.
— Бач, як він його обійшов. Бо то ж давніше була така поведінка: як не побував на Січі, то й не козак.
Ну, так воно й вийшло: хлопець пішов козакувати, а дівка зосталася. Присяглися одно одному, що будуть дожидатися.
— Як уже там той козак козакував — "то-й зна.. Ну, а дівці було сутужно. І вулиці відкинулися, й вечорниць — усе ходить та сумує.
— А тут підвернувся такий чоловік, що бере без нічого. "У мене, каже, й свого доволі, давайте дівчину хоч голу, то я возьму". А опікунові це й на руку. Давай він заходжуватися коло дівки, давай її вговорять... "Та доки ти сидітимеш... та доки ти його дожидатимеш... мо’ його вже й на світі немає... бо як би був, то про себе вістку б дав, а то ні слуху, ні духу".
— А дівчина нічому тому не вірить і каже, що він не одурить і таки приїде. Що ти будеш із нею робити?
— Тоді опікун пустився на таку штуку. Приїхав раз із ярмарку ще й бабу із собою якусь привіз. Прикликав дівчину та й каже.
— Був я оце у містечку, так позаверталися хлопці молоді, що ото їздили на Січ. Так кажуть, що твого Гриця давно вже нема на світі. Загинув, кажуть, так, що й китайкою очей не покривали.
— А то у них, у козаків, звичай такий був, щоб як ото хто вмре з їхньої братії, так щоб його покрити червоною китайкою. Честь, значить, йому така. Так ото дядько й каже, що видимо без вісті, Гриць, значить, пропав, що навіть і китайкою не покривали.
-1 баба та, що опікун привіз, теж говорить, із ним в одно.
— Я, каже, ворожка, то так я виворожила, так мені показало, що справді твого Гриця вже нема живого. І не дожидайся!
— Як почула та дівка, як скрикнула! — та з того й пішло. Стала вона причинною.
— Ох і Боже ж борони всякого хрещеного від такого! Встане оце серед ночі й ходить. Очі закриті, спить, а ходить. Оце піде з двору, блукає десь поза селом, у ярок залізе — і все сонна.
— Дядько вже тоді й до ворожок, і туди й сюди — нічого не помага. А вже й люди домонять: ізвів, кажуть, племінницю з~ума, щоб хазяйством завладіть.
— Так от раз серед ночі вийшла та дівка з двору й подалась геть... І опинилася аж коло Дніпра на страшенній кручі. Ходить там — звісно не при собі. І як її Бог держав там — хто й зна...
-"Коли ось повиринали з Дніпра русалки. Голісінькі самі, а коси зелені, мов з осоки. Сміються, плещуться, співають. А пісня їх яка? У них одна пісня:
Ух, ух!..
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Ух, ух!..
Солом’яний дух, дух!..
— Оце їх і пісня уся. Граються ото вони, співають. Коли дивляться — на горі над кручею під дубом ходить щось біле... А то ж дівка ота. Вони тоді тихенько, тихенько, притаїлися й нічичирк. Підождали, поки злізе з дуба та й залоскотали. Так люди казали. А мо’ просто вбилася, впавши з дуба — хіба ми знаємо?
Уже мати й скінчила, вже й Катря з Микитою увійшли, а Тарасик усе сидить мов у чарівному сні від тої казки. Вийшов з хати й пішов у садок. Та сидів, аж поки Катря не знайшла його та не привела за руку до хати.
XXIII
Отак і ходить Тарасик у тих казках та легендах. З них пізнає він усякі землі, де царі говорять по-простому й не цураються віддавати своїх дочок за свинопасів. Пізнає підземні царства, де за дванадцятьма залізними дверима до дванадцятьох стовпів прикований змій дванадцятиголовий. І підводні царства єсть; там у кришталевому палаці цариця морська живе й співає наших пісень.
У лісах і пущах, у нетрах стоять хатки на курячих лапках, а в тих хатинах живуть чарівниці. За лісом же, за пралісом, куди й ворон не залітає, там живе чудище, що краде найкращих царівен, а пощо — хто й зна.
Темної ночі не можна виходити надвір, бо саме тоді ходять мерці та Мара, уся в білому. У лісі живе лісовик, у воді водяник, на горищі у кутку домовик. Вовки, птиця й усяка звірина розуміють людську мову, але людині тільки в окремих випадках дано розуміти мову птиць, звірів і рослин.
Коли прокидався Тарасик часом уночі, а у віконечко місяць просунув сніп таємного свого світла — хлопець знав, що оце зараз десь по полях, по лісових стежках на сірому вовкові летить Іван-царевич із прекрасною царівною Єленою. А високо в небі вогненно значить свій слід змій крилатий, і відьма у ступі дає йому дорогу.
То все була казка. Вона скрашала дитячі дні й будила розум. Та й саме життя було для Тараса казкою, творимою легендою.
Куди не гляне своїми широко розкритими очима — все його вражає: найзвичайніші життєві події стають казками.
Хвороба навіть — і та набирається в переживаннях Тараса якоїсь поезії —бодай він так відчуває.
Перестудився якось Тарасик. Трусить його та й трусить. Спочатку ніхто не звертав уваги, і сам болящий, очевидно, насамперед.
Потім стало вже помітно. Мати помацала голову.
— Е, сину!.. Це ж у тебе пропасниця. Давай я тобі заварю липового цвіту, та вкрию кожухом добре!
Напився Тарас липового цвіту, пропотів добре, заснув, але не спав багато: мати збудила рано, до схід сонця. Давала йому ще тепле, тільки що зварене куряче яйце й наказувала:
— Оце яєчко візьми під ліву паху і йди до води, туди, де ото очерет росте. Зайди, як тільки можеш, далі в очерет, стань задом до води, витягай те яйце правою рукою з-під пахи й кидай через голову далеко. А при тім крикни: "Чи єсть вас сімсот і сім, то нате вам їсти усім!" І біжи тоді скільки духу додому. Не оглядайсь і не промов ні слова ні до кого. Чи кликатиме хто, чи гукатиме, чи поздоровкається — нікому нічого не кажи, біжи чимдуж додому. Та вп’ять під кожух і спи. Чуєш?
— Чую...
Тарас після липового цвіту виходить на вулицю. Тихо, ще нікого нема. Курява по дорозі м’яка і холодна, а шкіра якось особливо чутлива тепер. Зійшов з дороги на траву. Роса холоднюча! Після неї вода здається, як літепло.
Очерету трохи коло води, шелестить якось таємно. В таку пору ще ніколи тут не бував Тарас — і йому страшнувато. Кажуть же, що є водяні чорти. А що як вискочить та...
Тарас мерщій одвертається, кидає яйце і, не договоривши формулки, зразу бере найвище темпо бігу.
Прибігає додому задиханий, шмигає під відрадно теплий кожух. Мати до нього щось говорить, а він і не відповідає: пам’ятає наказ — ні з ким не говорити. Довго потім згадує ранок росистий, таємне зашумлювання очеретів, сімсот пропасниць, що кинулися, мабуть, оте яйце їсти.
А то впросився з батьком до гребльового млина. Батько не хотів, було, брати, так мати заступилися.
— Та візьми вже, коли йому так хочеться.
— Та це ж цілу ніч доведеться дожидати — що я з ним робитиму?
— А що ж із ним робити? Укриєш свитою, воно й переспить на возі. Дощу, здається, не буде.
Поїхали. Тарасик радий — так куди тобі!
Коло млина людей — як на базарі. І людей, і возів, і коней, волів... Гомін стоїть! Колеса шумлять, у млині щось торохкотить — прямо приголомшило Тарасика.
— Хочеш у млині всередині подивитися?
Тарасові цікаво. Але коли по тремтячих містках увійшли до середини, а там усе крутиться, торохтить, ступи то підіймаються, то падають, павутиння, насичене мукою, позвисало фантастичними гірляндами, як коштовне мереживо, дошки під ногами танцюють, а там десь унизу шумить вода — Тарасові стало страшно, й він учепився за батька.
Мірошник ходить поміж людей ситий, повний, як чіп, і, видимо, задається.